Коментуючи ініціативу Путіна зі створення Євразійського союзу, Марк Мейзовер заявляє, що історичні прецеденти існування подібних союзів, і в першу чергу СРСР, не є обнадійливими. Він, зокрема, зазначає, що Радянський Союз намагався впливати на країни Близького Сходу, Африки та Південно-Східної Азії. Проте, такі спроби утримувати велику сферу впливу коштували СРСР в економічному сенсі більше, ніж він отримав взамін.
На думку Мейзовера, якщо ініціатива Східного Партнерства ЄС, віддає спробами «переформатувати регіон за зразком раннього польсько-литовського королівства, коли купці та ідеї легко подорожували між Балтійським та Чорним морем, то путінський Євразійський союз, здається, застряг в радянському часі».
Історик також зазначає, що якщо посиливши економічні зв'язки з південними сусідами (Киргизстаном, Таджикистаном), Росія одночасно віддалиться від потужних західних та східних сусідів, то вона в значній мірі програє. На його думку, це може скінчитись не поштовхом до розвитку економіки, а її гальмуванням. Через це, на думку Мейзовера, «Росія заплатить високу ціну за свою старомодну мрію про імперську славу».
Мейзовер вважає, що Росія має винести урок з невдач СРСР. У зв’язку з цим, історик вказує на досвід Туреччини. Так, президент Туреччини початку 90-хх. Тургут Озал в зовнішній політиці проводив лінію на утворення союзу тюркомовних держав. Його наступник, теперішній прем’єр-міністр Таїп Ердоган також проводить певний тип постімперіалістичної зовнішньої політики. Проте, така модель, на думку Мейзовера, є набагато потужнішою за модель попередника завдяки тому, що вона орієнтована на країни колишньої Османської імперії на Балканах та на Близькому Сході, а не на пострадянські чорноморські та каспійські республіки. Важливим, на думку, Мейзовера, є також те, що така політика є додатковою, а не альтернативною до світової та європейської орієнтації Туреччини.