Причину деградації і зубожіння не доведеться довго шукати. Століття безбожного більшовизму цілком достатньо, щоби людську душу перетворити на клоаку, здатну лише плодити мікроби. Скільки століть тепер потрібно, щоб ту душу відновити і чи є вони в нас, як-то кажуть, про запас? Хтозна.
Звичайно, ХХ століття всім добре далося взнаки. Весь світ перемелений не на жарт. Виправдовуватися можемо чимось на кшталт того, що не лише нам погано і не варто здіймати галас. Проте це – не аргумент і не ліки. Позаяк нам насправді найгірше. Нікому не може бути гірше за нас з однієї простої причини – наш біль – це саме наш біль і болить він найсильніше виключно у нас.
Можливо, хтось наважиться стверджувати, що країною керують здорові люди? А проблеми є лише в суспільства, яке не піддається реформуванню. Хоча те саме можна казати і в зворотному напрямі. Суспільство добре, а ось влада погана. Але такі схеми нічого не варті, тому що все так тісно взаємопов’язано, як пуповина плоду дитини міцно поєднує його з матір’ю.
Здорових людей не буває. В кожного можна знайти якісь болячки чи вади. Але коли при владі як не шизофреник, то параноїк, як не олігофрен, то клептоман, як не ідіот, то садист, тоді постає доречне запитання, хто обрав цю владу і терпить її. Понад те, ще й довіряє їй, слухається її, грає і живе за встановленими нею правилами.
Скажіть на ласку, чи є здоровою людина, яка їздить країною кортежем, у якому понад 20 машин. Хіба ми з кимось перебуваємо у стані війни? Чи у нас аж кишить від гангстерів і камікадзе? Непомітно. А скільки це коштує? Ті гроші варті, щоби їх витрачати на чиюсь параною, а не віддати, наприклад, чорнобильцям, щоб вони з голоду не конали на морозі?
Де межа, яку не наважиться перейти людина в Україні, щоб нажити маєтки. В кожного своя? Прикро, але ні, насправді межі немає… На жаль. Бо вбивство бабусі-пенсіонерки за 100 грн нічим не краще, як повільне вбивство тисяч людей за мільярди дуже умовних одиниць.
Можливо, Україна насправді не незалежна держава, де народ є носієм влади, а керівництво країни – ретранслятором волі народу, а велика «дурка», де внаслідок перевороту до влади прийшли пацієнти? Або ні, найкращі з них.
Те, що країна вже давно нагадує психлікарню, ні для кого не таємниця. Навіть для жителів інших країн, які також трохи хворі. Зважаючи на те, як вони з нами останнім часом сюсюкаються, особливо європейці, видно, що принцип «на хворих не ображаються» успішно діє. Лише для нас самих наш статус залишається загадковим, хоча жити в такому стані дедалі дискомфортніше. І це, хоч як дивно, відчувають майже всі. Втім, ми все ще переконані, що живемо в часи змін, будуємо власну державу і демократичне суспільство, переживаємо перманентні політичні кризи і маємо шанс, якщо пощастить, все це пережити і стати нормальним народом.
Мріяти не шкодить. Але, коли болить зуб чи отрута проникає в кров, мрії не допомагають…
На річницю референдуму за незалежність глави трьох провідних традиційних українських церков УПЦ МП, УПЦ КП та УГКЦ, які в миру не надто палають одна до одної християнською любов’ю, зненацька об’єдналися. І зробили це задля однієї дуже важливої ініціативи – відродження українського суспільства. Цей акт міг би залишитись непоміченим, якби не був відверто нагальним.
«Ми закликаємо всіх людей доброї волі, незалежно від релігійної, національної, політичної належності, розкрити духовний потенціал, даний Богом нашому народу, та утвердити в суспільстві принципи любові, справедливості й взаємодопомоги. Єднання суспільства навколо цих духовних ідеалів, громадська самоорганізація та взаємна підтримка − найкращий захист в умовах політичних та економічних криз». «Особливо ж ми звертаємо свій заклик до тих, хто має авторитет і повагу людей, мудрість та життєвий досвід: об’єднаймо свої зусилля для служіння українському народу! Разом ми зможемо сформувати активну і плідну громадську позицію щодо визначних питань суспільного життя».
Гарні слова? Зовсім ні. Це радше рецепт, виданий лікарем. І вже від пацієнта залежить, вживатиме він пігулки, щоби жити, чи воліє померти, як пес приблудний.
Продовженням заклику найвищих церковних достойників стало створення ініціативи «Першого грудня», до якої долучилися відомі українські інтелектуали і громадські діячі: Кардинал Любомир Гузар, В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Семен Глузман, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський.
Ці люди без перебільшення впливові, тож те, що вони взяли нині на свої плечі такий майже непосильний тягар пробудження та оздоровлення громади, якраз є яскравим тому свідченням.
Ухвалена ними декларація насправді нічого раптово не змінить, адже є лише декларацією. Проте її цінність насправді в самій постановці питання, у визначенні дороговказів і напрямів дії. Це маршрутна карта, за допомогою якої можна вийти з лабіринту занепаду деградації та смерті.
«До 20-ї річниці державної незалежності суспільство підійшло у вкрай драматичному стані морального і соціального занепаду та втрати життєвих орієнтирів. Хибно зрозуміле матеріалістичне мислення взяло гору над пріоритетом етичних і духовних цінностей. Взаємне поборювання й жадоба нагромадження стали масовими нормами соціальної поведінки. Все це спричинило серйозні суспільні деформації: моральні чесноти асоціюються з життєвим програшем, правосуддя щораз більше ототожнюється з корупцією та правом сили, зросла криміналізація суспільства, поглибився розрив між бідними та багатими. Це призвело до атомізації суспільства, викривило людські стосунки, а також породило відчуження між політичною владою та народом і недовіру до держави загалом. Відродження потребують усі пласти українського суспільства. Ми переконані, що всі виразки нашого суспільства є лише проекціями головної проблеми — замулення нашого духу. Майбутнє України вимагає піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском та політичною доцільністю.
Нашою метою є становлення вільного народу України, об’єднаного спільними духовними вартостями, здатного творити моральну політику, справедливу економіку та соціальне благо. Ми не єдині у своєму прагненні сприяти оздоровленню українського суспільства. У кожному українському місті чи селі є чимало людей, які чинять тихий опір руйнівним тенденціям. Їхня слабкість – в їхній розрізненості, у тому, що вони не подали одне одному руки.
Ми об’єдналися самі й закликаємо об’єднуватись інших довкола таких принципів:
1. Примат свободи та людської гідності. Людина є вільною особистістю, а не придатком державної машини і фінансового капіталу.
2. Верховенство права та справедливий суд. Рівність перед правосуддям — замість вибіркового застосування закону, що заперечує сам принцип правосуддя та перетворює його на інструмент авторитарної примхи.
3. Доброчинство та взаємодопомога в суспільстві замість патерналістських і авторитарних тенденцій державної політики; солідарність із людьми в потребі.
4. Партнерство та кооперація у сфері національного господарства замість олігархічного монополізму, чесна конкуренція замість хижацького взаємознищення і споживацького світосприйняття.
5. Взаємна відповідальність влади й суспільства за вибір належних і пропорційних засобів для захисту своїх інтересів. Добрі суспільні справи робляться лише добрими способами.
6. Спроможність до самоорганізації у вирішенні та обстоюванні соціально-політичних питань замість політичного маніпулювання або схильності до зневіри.
7. Особиста посвята і жертовність, особливо політиків, заради суспільного блага замість спекулятивної політики роз’єднань та ворожнечі. Будь-які суспільні зміни вимагають посилення політичної моралі та культури, особистого прикладу.
Домогтися встановлення нових правил гри в державі можна лише шляхом послідовної громадської взаємодії та суспільного консенсусу. Щоб забезпечити і те, і те в суспільстві, потрібно: відновити чесну, фахову та продуктивну розмову навколо життєво важливих його проблем, давши волю творчій ініціативі людей; гарантувати в цій дискусії право голосу всіх сегментів суспільного життя, незалежно від регіональних, ідеологічних чи будь-яких інших відмінностей; сформувати критичну масу громадян, які здатні жити у свободі та правді, брати відповідальність за свої вчинки й утверджувати моральну політику та спільне благо.
Ми почали діалог. Закликаємо всіх громадян об’єднатися навколо відповідальності за майбутнє своєї країни. Ми започатковуємо Національний круглий стіл, який має стати новим суспільним інститутом вираження суверенної волі громадянського суспільства. Запрошуємо всіх людей доброї волі долучитися до підготовки і проведення цього заходу, організовуючи подібні форуми на місцевому рівні та обговорюючи найнагальніші національні пріоритети сьогодення. Україна нашої мрії досі не постала тому, що ми очікували її в подарунок. Натомість такого роду мрії стають реальністю лише з великої віри й поту нашого чола».
«Ініціатива» – це не політична організація, але за її допомогою спробують оздоровити українську політику, заявив кардинал Української греко-католицької церкви Любомир Гузар. «Я тут не як представник церкви, – сказав блаженніший, а як громадянин України, щоби спільними силами поставити духовні вартості у нашому суспільстві на перше місце». «Беручи за основу позитив, мусимо старатись будувати не мури, що нас ділять, а мости, які нас єднають».
«Що таке Україна на початку ХХІ століття. Це народ чи влада, – каже Євген Сверстюк. В інших країнах – і народ, і влада, а в Україні – завжди щось одне, бо влада завжди в нас проти народу. Зараз ми маємо твердо усвідомити, що народ хоче мати голос і щоб його почув світ. І щоб коли світ говорить про Україну, говорив про народ, а не про тих людей, які нагорі. Тимчасово нагорі. Йдеться про те, щоб народ об’єднувався, з’являлися люди, які виявляють ініціативу до оновлення суспільства. Бо так, як є, далі тривати не може. Релігія розбійницького матеріалізму – це хвороба, і її треба лікувати. Якщо ви вважаєте, що це неможливо, то це неправда. В нас не чума. Здорових людей у нас більше. От лише нашого голосу не чують, бо ми роз’єднані і мовчимо».
«Лікувати потрібно Дух і його можна лікувати, – стверджує Мирослав Маринович. Людина спроможна преобразитися. Цьому навчають усі релігії. В один момент сказати: «Ні! Я не буду на боці зла!» В нас у країні прийшов час, коли це треба зробити. Суспільство мусить структуризуватись, об’єднуватись у групи, осередки. Що більше буде суспільних осередків, то легше буде змінювати стан речей. Осередки не дадуть владі розчавлювати людей».
Марксисти насміхалися з «теорії малих діл», – продовжує Сверстюк. Вони твердили, що потрібно робити революції. Але всі позитивні рухи у світі починаються з людей, які вміють робити малі справи. А революції добрих результатів не мають. Знищити режим і за два дні збудувати нове суспільство неможливо».
«Система ламає і реформує під себе, – каже Маринович. – Йти у владу – це вливатися у хибну систему управління. Спершу треба змінити систему на таку, де буде ефективною добра воля. А це можливе лише після об’єднання людей доброї волі».
«Нам потрібні не реформи, – твердить Богдан Гаврилишин, – а трансформація. Люди, які є при владі, не зможуть провести її. Це зможуть зробити лише молоді люди, об’єднавшись в нову моральну більшість. Реакція прийде швидше, ніж ми думаємо.
«Ми не декларуємо свою моральність, – каже Любомир Гузар, – а запрошуємо, щоб моральність увійшла в життя України. Проблема корупції залежить не лише від влади, а від кожного з нас». «Ми мусимо бути свідомі, що те, чого ми хочемо, ця ініціатива, до якої нас закликали настоятелі церков, це тривалий процес, над яким треба буде довго і послідовно працювати. Нехай, ніхто собі не уявляє, що то раз-два – і все буде готово. Ні! І тут, бачите, є дуже важливий момент, ми мусимо працювати над тим усі».
«Ми не друкуватимемо листівок, – каже Семен Глузман. Не закликатимемо до повалення режиму, тому що ми маємо режим, обраний законослухняними громадянами України. Ми будемо говорити і закликати до конструктивної праці. Я розумію, що все, що я кажу ,– це досить наївно. Так, наївно. Але ж ми наївні громадяни України».
Богдан Гаврилишин зазначає, що «не лише Україні потрібне таке духовне, моральне відродження. Та сама Європа дуже цього потребує, тому що там є також країни, де споживання і заробіток грошей є майже єдиною цінністю. І це спотворює людей. Отже, це не лише український феномен, українська ситуація. Тому що економічна система дуже негуманна, в якій людина не має цінностей. А нам якраз потрібно, щоб найвищою цінністю була людина».
Щоби продовжити суспільний діалог, учасники ініціативи «Першого грудня» започаткували Національний круглий стіл, який планують провести навесні. На ньому мають бути присутні представники всіх прошарків і груп українського народу. Об’єднатися мають усі, незалежно від віросповідання, політичних переконань чи національної належності. Лише в такому разі можливі позитивні зрушення.
«Важливо, щоб люди, які чинять опір несправедливості, знали, що вони несамотні. А є ті, хто їх підтримує. Треба починати з малого: пошанувати свого сусіда,подати руку ближньому, усміхнутися, – стверджує блаженніший Кардинал Любомир Гузар. Якщо ми зустрінемо один-одного з усмішкою – збудуємо кращий світ. Усмішкою ми затремо рани страшних режимів. Це єдині способи, але дуже ефективні. Духовність – це не релігійний фанатизм. Це є правда і справедливість. Як хтось має кращий рецепт і знає при цьому історію останніх 5000 років, хай скаже…»