У маніфесті протесту вказано про глибинний зв’язок акції з Революцією на граніті. Власне, він прослідковується навіть на рівні назви. Чи сподіваєтеся ви на такий само потужний результат?
По-перше, наш протест стосується не тільки політики. Глобально нам ідеться про цінності. Однією з них, на мій погляд, є зведення в єдину точку досягнень новітньої історії України, що починається з часів здобуття незалежності. Саме тому назва апелює до студентських протестів 1990-х, на яких молодь вимагала визнати Україну як державу. І це вплинуло на рух історії. Думаю, якщо все вдалося тоді, то вдасться й зараз. Тому в наших вимогах ідеться про збереження досягнень самостійної держави і звільнення територій, де незалежність України тимчасово втрачено.
Рішення залишитися на вулиці було спонтанним чи визрівало довго? Що стало поштовхом?
— Насправді я нічого наперед не планувала, усе сталося абсолютно спонтанно. У мене є особиста історія: 22 січня на війні загинув хлопець… Я сильно переживаю цю трагедію, до того ж минуло лише три місяці після похорону. Він був дуже свідомим, брав участь у Революції гідності, для нього ідеї свободи України не були порожніми словами. А на початку березня я дізналася про той протокол, про Консультаційну раду, за допомогою якої збираються фактично легалізувати так звані «ЛДНР» на міжнародному рівні, й за Росією, окупантом, визнати роль спостерігача. Для мене це стало точкою неповернення, яку відчула майже фізично. Тоді я написала пост у соцмережі: може, досить просто обурюватися, нумо вирішувати, де ставити намети. Бо скільки ж можна терпіти: не минуло й року після виборів, а здають уже все, за що ми воювали. Тому коли кілька патріотичних рухів оголосили акцію спротиву, щоб виявити обурення тим, що відбувається, я взяла з собою каремат і спальник, а також написала, що йду туди з твердим наміром залишатися на ніч. Аж поки Зеленський надасть гарантії, що відмовляється від цих протоколів і загалом влада повернеться до проукраїнських позицій. Уже на акції я запитала, чи хоче хтось іще лишитися, але організатори відповіли, що поки що такого в планах немає. Але я вже була налаштована не йти звідти, тому кинула речі під постаментом, поставила портрет Миколи й залишилась… Бо просто не можу інакше: відчувати біль утрати й водночас дивитися, як влада своїми рішеннями принижує мене як українку, а також знецінює пам’ять про тих, хто віддав своє життя за свободу нашої держави.
Читайте також: Із думкою про війну
Це вже далеко не перша протестна акція проти політичного курсу влади. Чим ви принципово відрізняєтеся? Чи маєте спільників і підтримку серед схожих ініціативних груп, політичних партій, лідерів?
— У нас із самого початку була настанова максимально об’єднуватися з усіма адекватними ініціативами й рухами, які висувають схожі вимоги й мають спільні з нами цінності. Ми підтримували, наприклад, заяви «Руху опору капітуляції» та поширювали їхні петиції. Коли «Відсіч» зробила онлайн-акцію з портретами і флеш-мобами, то ми також долучилися. А нещодавно на прес-конференції представили сім принципів своєї концепції із назвою «Самодостатній протест». Серед них найважливішим принципом є «Стіна»: свої вимоги ми підтримуємо власним фізичним здоров’ям, тобто стіною, фізично, як хлопці на передовій стоять стіною проти окупанта, так і ми тут, стіною, фізично й тілесно, підтримуємо й показуємо, що її не можна переступати. До речі, одну з наших вимог уже виконано: з посади радника голови РНБО звільнили Сергія Сивохо. Але залишилося також багато: наприклад, припинити репресії проти добровольців. Зокрема, звільнити новітніх політв’язнів вашого режиму: Андрія Антоненка, Юлію Кузьменко та Яну Дугарь, яких тримають під вартою у сфабрикованій справі вбивства Павла Шеремета.
Ваші основні вимоги перебувають у площині державних інтересів, пов’язаних із війною на сході. Як ви окреслили б це світоглядно?
— Як я вже казала, що наша концепція «Самодостатній протест» окреслює світоглядні орієнтири. Тобто найперший принцип — це цінності, а не ідеології. Нам інколи закидають якісь «лівацькі» нахили, що мені насправді дуже дивно й незрозуміло. Бо я завжди вважала, що ліві чи праві — це теорії, тобто те, що звужує розуміння позиції людини, а не розширює її. Ми зараз по черзі читаємо Вацлава Гавела «Силу безсилих», його концепція розвитку протесту нам дуже близька. Гавел стверджує, що ідеологіями прикриваються люди без цінностей. Тому в нас цінності, а не ідеології. І вони прості, але вкрай важливі: незалежна Україна, свобода особистості й незалежність особистості у вільній державі. Ми це всіляко поширюватимемо, бо зараз багато хто перебуває у стані апатії й розчарування, що війна триває вже шостий рік. Кажуть, що пора вибрати чіткий курс: або ми звільняємо території, або приймаємо мир на умовах ворога. Хтось думає про еміграцію. Я розумію, що в цьому контексті потрібні цінності, як я їх називаю «воєнного стоїцизму». Прийняти те, що країна воює. Не просто те, що в нас оборонна війна, бо на нас нападають, а усвідомити все на дуже глибинному рівні, пустити ці зміни у своє життя, зрозуміти, що ми передамо цю оборонну війну своїм дітям, своїм нащадкам.
Читайте також: «Наказую не хворіти!». Як живуть на карантині військові, які повернулися з передової
До вас не приєдналися тисячі людей. Принаймні наживо. Чи відчуваєте підтримку суспільства, і якщо так, то яку саме?
— Можливо, хтось і розчарувався, коли побачив, що до нас не виходять тисячі людей. Але ми розуміємо, що зараз є загрози COVID-19, тому свідомо дотримуємося певних заходів безпеки. І в умовах карантину перебуваємо на варті в кількості до десяти осіб із дотриманням усіх рекомендованих заходів безпеки. До того ж нас можна дистанційно підтримувати в соцмережах. Але після завершення карантину, якщо вимоги не буде виконано, закликатимемо людей виходити. За цей час ми стали Майданом у мініатюрі й у нас багато підтримки: хтось приносить чай і канапки, хтось скидає грошовий переказ на картку, хтось допомагає надрукувати банер, хтось підтримує словом, що також дуже гріє. На сторінці Весни на граніті зараз чотири тисячі підписників: люди відгукуються, дивляться наші стріми, підтримують, коли нас намагаються репресувати, складаючи протоколи. І ми знаємо, що тих, хто з нами, насправді тисячі.
Які культурно-освітні акції ви проводити в рамках Весни на граніті?
— Важливим є індивідуалізований і мистецький підхід нашого протесту. Про кожну людину, яка прийшла до нас зі своєю історією, ми намагаємося писати, робити з неї окремий сенс. Творчість бачу також у намаганні говорити про цінності й вимоги за допомогою тих талантів, які має кожен із нас. Наприклад, один доброволець грає на скрипці, ми записуємо ролики, люди активно їх переглядають. Ми подумали, що робити в час карантину, поки люди не можуть із об’єктивних причин приєднатися до нас фізично? Здається, у нашому суспільстві дуже бракує такої просвіти, адже насамперед неосвіченість та інфантильність привели до влади людину, яка проявляє абсолютну некомпетентність як головнокомандувач. Тому ми вирішили робити онлайн-лекторій і розпочали з циклу «Філософія на граніті». Уже відбувся перший діалог на тему «Україна та Європа vs Росія: Конфлікт цінностей чи цивілізацій», у якому викладачі Києво-Могилянської академії, літературознавиця Тетяна Огаркова й філософ Володимир Єрмоленко обговорили, чим українська політична культура відрізняється від російської, чому Європа — це звуження простору для насильства. Вони намагалися віднайти відповіді на питання, чи є Росія «іншою цивілізацією» і що таке православний фундаменталізм, а також що може вивчення культури розповісти про політику. Ми спробуємо зробити місток між академічним середовищем, яке існує в певному обмеженому просторі, та пересічними громадянами, змушеними жити у світі телебачення. Впевнена, протест — інтелектуальний акт, що має сприяти розвитку. Також ми запланували «карантинні читання», які будуть регулярними та, сподіваюся, цікавими багатьом українцям.
Весна на граніті має у щось перерости? Коли ви відчуєте, що мети досягнуто? У що важливо, щоб вона не переросла?
— Ми сподіваємося, що наша акція переросте в рух за цінності «воєнного стоїцизму». Я не хотіла б, щоб протест просто зник. І вірю, що цього не станеться, бо Весна на граніті вже існує як прецедент. Ми цінуємо свій час: кожна хвилина нашого перебування тут існує для того, щоб надихнути людей боротися за свою країну навіть тоді, коли вона опинилась у складній ситуації з усіх боків. Безстроковість нашого протесту, готовність ночувати просто неба на знак вимоги змінити політичний курс — дуже важлива річ, на яку в реальному часі ніхто не наважився. Чомусь Майдан уже став романтичним минулим, про яке розповідають героїчні історії, але не розуміють, що це насправді досвід, який можна відновлювати будь-коли, щойно з’являється така необхідність. Із вулиці я готова піти, коли побачу, що влада змінила свою проросійську політику на таку, яка розвиватиме Україну. У мене мало сподівань, що це відбудеться. Але в нашій історії бували випадки, коли керманичі були змушені змінюватися. Тому сподіватимемося також нарешті отримати гарантії: не буде жодних окупаційних адміністрацій і виборів на окупованих територіях, бо поки території не звільнено, там не можна навіть говорити про виборчий процес, що відбувався б за демократичними законами. Підемо, коли припиниться відступ українських військ під маскою так званого розведення. Коли звільнять із посади людей, які гарантують утрату української державності через ганебні домовленості з Росією. Тоді ми готові перейти в якийсь інший режим: наприклад, суспільного руху. Але якщо після карантину в країні почнуться потужні протестні акції, то звісно, що ми приєднаємося до них у будь-який спосіб.
Зараз протестні рухи дуже часто намагаються маргіналізувати, використати чи знецінити. Ви на собі це вже відчули? Як цьому протидієте?
— Звісно! Нам закидають, що ми тут «розвели сміття», як тоді на Майдані, коли вже все закінчилося, але хтось не хотів покидати наметів. На нас складено протоколи й ми очікуємо на засідання суду. Також є скарга від певної ветеранської спільноти, штучно створеної для конкретних цілей, щодо заборони нашого протесту. Вони стверджують, що люди, які приєдналися до Весни на граніті, узагалі не причетні до війни. Я сама дуже обережно ставлюся до слова «ветеран», бо війна досі триває, тому волію говорити про добровільну участь у ній. І від звинувачень, що ми намагаємося дискредитувати ветеранів війни, смішно, бо про мій досвід евакуацій поранених із передової є багато публікацій і відео, їх може підтвердити комбат Яна Зінкевич. Зі мною на акції двоє хлопців, один із яких воював у батальйоні «Донбас» у 2014—2016 роках. А другий, Скрипаль, був кулеметником у групі «Вольф», про нього написала Олена Білозерська в книжці «Щоденник нелегального солдата». Тобто ми всі маємо бойовий досвід. А щодо використання, то такого я не відчуваю: до нас приходять адекватні й цікаві люди, жодного разу ми не чули якихось шкідливих чи дурних ідей. Але ми принципово аполітичний рух. І якщо якась партія робить корисну акцію, ми можемо підтримати, але ставати частиною якоїсь партійної сили не плануємо.
Читайте також: Спокуса диктатури
Ярино, а де наразі вам важче: на війні чи на цій акції? Чому?
— Я не можу сказати, що мені взагалі важко. Відчуваю це справою свого життя, яку роблю радісно. Навіть якщо йдеться про евакуацію важкопоранених із передової. Зараз у чомусь умови життя на протесті нагадують перебування у ВОПі на передовій: спальник, холодний бліндаж (а тут граніт), волонтерська допомога, цілодобова варта. Тому можу сказати, що частково я щаслива, бо можу висловити свою громадянську позицію в різний спосіб. Мені набагато важче нічого не робити. Якщо залишаюся сама вдома, мене терзають думки про війну й загиблих.
Знаю, що вдома на вас чекає донечка. Як ви їй пояснюєте сенс вашого перебування на цій акції?
— Їй уже шість років, нещодавно був її день народження (і сподіваюся, мені вдасться побути з нею кілька днів, коли тут мене хтось підмінить). Коли я їхала добровольцем у «Госпітальєри», мені довелося їй усе пояснювати. Що на нашу Україну напала Росія, що воїни тримають оборону, що там стріляють, тому потрібна допомога: хтось повинен рятувати тих хлопців та дівчат, які нас захищають. Мені здається, що вона це зрозуміла і прийняла, ми дзвонили одна одній під час ротації, вона мене підтримувала. Зараз я їй пояснила, що в мене загинув друг, а президент моєї країни хоче віддати ворогові все, за що боровся Микола. Я їй навіть показувала обличчя Путіна, бо вважаю, що діти змалечку мають знати своїх ворогів.
—————————————-
Ярина Чорногуз народилася 1995 року в Києві, закінчила Києво-Могилянську академію (факультет гуманітарних наук). Літераторка, перекладачка, членкиня 16 сотні Самооборони Майдану, активістка рухів «Мовомарафон» і «Переходь на українську». Із 2019 року працює на передовій у складі «Госпітальєрів».