Україна була на межі підписання важливої Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС. На Заході досі сумніваються, чи повинна демократія передувати інтеграції України з Заходом. А Угода про асоціацію саме такою інтеграцією і є. Чи спочатку все-таки має бути демократія. Останній підхід на Заході має більше прихильників. Сфера вільної торгівлі з ЄС все рівно вимагатиме в середній чи дальній перспективі реформ, адже потрібна буде прозорість у економічних угодах, яка несе з собою чіткі правила гри і прозорість у політиці. Тож для чого ЄС зараз творити те, що й так буде нежиттєздатним.
За найгіршим сценарієм, коли ЄС закриє перед Україною двері, то штовхне її в обійми Росії. Дійсність така, що Україна ставала демократією вже двічі – з 1991 по 1997 роки та з 2004 по 2011 роки. І немає причин, чому вона не зможе нею стати ще раз. Щодо російського фактору, то донецький клан, якому близька російська політична культура, не бажає підпорядковуватися Кремлю. Повідомлення російського МЗС про «очевидний антиросійський підтекст» у вироку Тимошенко, не відповідає «націоналістичній» візії Януковича, як «проросійського» політика. Таку візію мають більшість мешканців Західної України та діаспори.
Донецький клан, який керує в Києві, хоче дармового російського газу, копії російської політичної системи в себе, економічного протекціонізму від Москви та… аби все це не шкодило співпрацювати із Заходом. Це виглядає, наче у когось є торт, який ти хочеш з’їсти.
Політична культура в центрально-західній Україні – часто хуліганська і дратує своїм нерозумінням суті демократичної правової держави, але вона відкрита та готова до змін. Політична культура східної України ґрунтується на радянській атмосфері сили, страху та залякування. Ось, де виріс Янукович, який так нічого і не засвоїв з Помаранчевої революції – атмосферу страху більшість українців терпітимуть до пори до часу… Але він прекрасно засвоїв уроки від російського прем’єра Володимира Путіна – аби залишитися при владі, ти повинен розгромити своїх опонентів.
ЄС та США чинили на Януковича шалений тиск, аби він не садив Тимошенко. Він обіцяв їм прислухатися до цих порад та завершити усе це „сталінське” судилище. Але не виконав обіцянки. Тепер він знову обіцяє – „вирок не остаточний”. Але йому вже практично ніхто не вірить.
Він, мабуть, занурився по вуха в атмосферу сили та залякування, не розуміючи, що ставить себе в глухий кут. Так роблять нерозсудливі політики. Але його поразка 2004 року та тріумф 2010 року показують, що в нього чудовий політичний талант. Вочевидь на цей раз він просто переграв себе, прорахувався. Він, мабуть, був переконаним, що його пронесе в грі з Заходом. Розраховував, що ЄС покричить, але підпише Угоду про асоціацію, а словесні докори, коли вони залишаються на словах – цілком терпимі. Думав, що, якщо Путіну пробачили знищення демократії в Росії, то і його пронесе. Він міг мати рацію, але не мав. Україна – не Росія, як свого часу слушно зауважив колишній президент Леонід Кучма.
З іншого боку, міжнародні відносини ґрунтуються на подвійних стандартах. Біда в тому, що Україна може потрапити під вибіркові рішення ЄС і США. Професор Університету в Торонто Scarborough Лукан Вей має цікаву теорію про те, як стандарти Заходу залежать від географічних зон. Україна перебуває в хиткій прикордонній зоні. Росія, безумовно, в іншій, бо це нафтово-ядерна держава.
Давайте поміркуємо, що мав на увазі ЄС, коли казав про «серйозні наслідки», які тягне за собою вирок для Тимошенко. Якщо Янукович навіть дасть тепер задній хід і відпустить Тимошенко, то багато не отримає, бо пересік червону лінію і справедливих виборів наступного року від нього все рівно вже ніхто не чекає. Як і взагалі чого-небудь доброго.