Днями в українському медіапросторі вибухнув скандал. Олексій Арестович заявив, що багатоповерхівка у Дніпрі була знищена не прямим влучанням російської ракети Х-22, а внаслідок роботи українських сил ППО. Мовляв, «її (ракету – Ред.) збили, вона впала на під’їзд». Заяву радника Офісу президента оперативно спростував командувач Повітряних Сил генерал-лейтенант Микола Олещук, але «новину» підхопила і розтиражувала російська пропаганда. Міркувати про те, чи має Арестович повноваження коментувати подібні події і де пролягають межі його відповідальності, марно. Цей прикрий випадок – неодмінний наслідок того, про що Тиждень писав ще у вересні: у інституційній структурі нашої держави існує чимало «сірих зон», де норми розмиті, а ролі перемішані. А тому часом неможливо розібратись, хто перед нами: посадова особа чи вільний блогер, заборонене у нас видання «Страна.ua» чи ні.
А втім, кейс Арестовича все ж таки важливий, хоча і з іншого приводу. Протягом минулого року українці непомітно для себе звикли бачити в ньому лише котика-муркотика, який заспокоював націю в перші місяці повномасштабної війни. Або як популярно блогера, готового коментувати будь-що у своїй неповторній нарцисичній манері. Але набагато важливіше те, що він вже не перший рік послідовно генерує певний ідеологічний наратив і тепер – так сталося – транслює його на багатомільйонну аудиторію. Але про який саме наратив йдеться?
Візьмімо до прикладу одне зі свіжих інтерв’ю Арестовича, значна частина котрого була присвячена якраз питанням культури та ідентичності. Головним об’єктом критики Арестовича стали ті, хто намагалися, за його словами, «ідеологію, яка близька мешканцям трьох західних областей, нав’язати Луганську, Донецьку, Криму». Трохи далі він говорить, що це «п’ємонтська ідеологія», а точніше «просто політтехнологія, щоб отримати свої 12-15% і заїхати у владу», котру експлуатують «окремі політичні сили» (далі йде прозорий натяк на Петра Порошенка з його гаслом «Армія. Мова. Віра», але про це трохи згодом). В основі цієї політтехнології, за словами Арестовича, лежить розділення українців на «правильних» і на тих, кого слід або перевиховати, або виштовхнути з України. Впізнали? Аналогічну риторику використовували проти Помаранчевої революції у середні 2000-х. Мовляв, Ющенко і компанія хочуть «розділити Україну на сорти», нав’язати такій різноманітній Україні «галицькі цінності» – і далі за текстом.
Читайте також: Розмита держава. Що таке інституційні «сірі зони» і чому їх слід ліквідувати
Найбільш кричущим прикладом практичного застосування згаданої «п’ємонтської ідеології» для Арестовича, вочевидь, є чинне мовне законодавство. Це, за його словами, «повністю ідіотський закон, який накладає штрафи за невикористання державної мови в побуті або при наданні послуг». На думку Арестовича, це «технологія НКВС», котра «примушує громадян стучати один на одного». І все це, звісно ж, шкодить національній безпеці. Бо ж якщо «держава буде карати за те, що громадянин спілкується мовою рідної матері», то чи може вона (держава) сподіватись на його (громадянина) лояльність?.. Наскільки такі міркування є маніпулятивними, годі казати. Зафіксуємо лише посилення відчуття дежавю: приблизно таку риторику здавна використовували проросійські сили, залякуючи свою аудиторію похмурими перспективами «насильницької українізації».
Отже, якщо вірити Арестовичу, українізація (у широкому сенсі цього слова) – це погано. Але що натомість? Тут треба зауважити, що Арестовича не можна зарахувати до адептів «русского мира» у тому вигляді, у якому це явище наразі існує. Проте його позиція стосовно Росії суттєво відрізняється від тієї, котру ми після 24 лютого звикли вважати мейнстримною (до цього також повернемось пізніше). Викорінення російської культурної присутності – це не про Арестовича. «Стратегія ізоляції від Росії перемогти не може. – казав він у червні 2022 року. – Грамотна стратегія роботи України з Росією передбачає створення альтернативного центру тяжіння для всіх, хто в Росії та Білорусі тягнеться до світла… Щоб все, що є у Росії розумного, творчого, вічного, мало можливість тут прихиститись… Нам що, будуть зайвими толкові люди? Максимально близькі нам за менталітетом, духом, мовою і таке інше, які ближчі до нас, ніж люди будь-якої іншої національності». Ну а якщо вже навіть так, то про яку дерусифікацію може йти мова? Та й взагалі, вважає Арестович, «розмови про культуру – це перша ознака провінціала».
В останньому випадку риторика Арестовича не схожа на проросійський дискурс, до якого ми звикли впродовж попередніх десятиліть. Він не говорить ані про «канонічне православ’я», ані про «спільну Велику Перемогу над фашизмом», ані про те, що українці і росіяни – один народ. Ця замшіла імперська маячня – вчорашній день. Проте візіонерство Арестовича – це, так чи інакше, також про збереження культурних зв’язків з Росією. Звісно, не путінсько-дугінсько-гундяєвською, а «іншою Росією», котра існує десь там (може, на стрімах Юлії Латиніної?). Все це Арестович загортає у розлогі візіонерські міркування про долю цивілізації, про «поліглобальний проєкт майбутнього» та подібні речі, до яких ті ж таки регіонали не мали ані потягу, ані хисту.
Читайте також: Радник керівника Офісу президента каже, що Арестович вже понад два роки радить всьому Офісу. Раніше казали інше
Але навіщо потрібен весь цей довгий екскурс? Тут ми облишимо Арестовича і трохи поговоримо про політику. Зараз, поки триває війна, у багатьох склалося стійке враження, що політичне життя країни завмерло, і що коли воно буде зняте з паузи, розпочнеться змагання між ультрапатріотичними та гіперпатріотичними силами – ну а які ж ще сили тоді існуватимуть? Що ж, розгром проросійського політичного табору справді стався – принаймні, в тому вигляді, в якому він існував з середини 2000-х. В дискусії про геополітичний вектор України поставлено жирну крапку. Так само складно уявити, що після війни існуватиме щось подібне до «партії миру» та «партії війни», котрі існували після 2014 року. Всі партії, котрі претендуватимуть на реальну участь у великій політиці, будуть «партіями війни», а точніше «оборони». Але питання про змістовне наповнення України – тобто питання ідентичності – не закрите, хоч як не прикро це визнавати.
Те, що національно-державницький дискурс (ота умовна «Армія. Мова. Віра») раз і назавжди став мейнстримним – це небезпечна ілюзія. 2019 року ця ілюзія майже розвіялася, коли величезна кількість українців проголосувала за кандидата, гаслом котрого була «какая разніца». Проте недооцінювати людську здатність до самообману не варто. Те, що після 24 лютого 2022 року всі як один стали полум’яними прибічниками дерусифікації і деколонізації – не факт, а лише сподівання. Арестович – це маркер того, що запит на концепцію якоїсь «іншої України» існує. Цей табір в результаті загальновідомих подій тепер «осиротів», але в тому, що під нього буде створено новий політичний проєкт, не доводиться сумніватись. Поки що Арестович (і, до речі, не лише він) «наговорює тему», стабільно посилаючи цій аудиторії сигнали, що після перемоги можливі, скажімо так, різні варіанти. І аудиторія ці сигнали чудово зчитує. Її обсяг не варто недооцінювати: зрештою, сайт забороненого (?) видання «Страна» теж хтось читає, а ексголовред каналу NewsOne скоро запускає для когось новий телеканал…
Звичайно, на перших виборах після війни дуже гостро стоятимуть питання відбудови, безробіття, соціальної підтримки тощо. Але в будь-якому випадку це буде змагання за ідентичність – і підготовка до неї триває вже зараз. І буде прикро, якщо для прибічників дерусифікації і деколонізації це стане несподіванкою.