Листівка, відкритий лист мали за визначенням містити те, що не соромно сказати всім. Ось що писав мені дядько Міша з Охи-на-Сахаліні: «Бажаю тобі, юначе, підняти келих за мир і щастя у всьому світі!» Хоча за розмови він не раз казав, що мріє про інше.
Напередодні Нового року тривалий час я знаходив у поштовій скриньці також листівку від своєї бабусі Марії. «Унучок, – писала бабуся в 1978 році, – бажаю тобі добре закінчити технікум. І щоб твої мрії збулися». Листівки, на яких вона це писала, бабуся завжди обирала зворушливі. Вона не любила «ідейно витримані» сюжети, на яких зображалися дирижаблі з написом «СРСР» або Спаська вежа Кремля з курантами і 5-кутною зіркою, або кремлівські стіни-зубці і краєчок Мавзолею, де вже точно нічого не мало змінитися ні в Новому році, ні в наступному тисячолітті. Їй подобалися ті, де Старий рік зображався у вигляді старенького Дідуся Мороза, а новий персоніфікував хлопчик, що сидить верхи на маленькій ракеті.
Під Головлітом
Але найчастіше я отримував на картоні зайця, що сидить під ялинкою і тарабанить. Або ось такий тогочасний новорічний сюжет: півень кричить на огорожі, угорі напис: «Якнайкращі побажання в новорічну ніч!» Як натяк: ми прокукурікали, а світанок не гарантуємо. Такого штибу сюжети малював, наприклад, прекрасний художник Володимир Зарубін, українець за походженням, класик радянської поштової листівки. Він народився в Лисичанську на Луганщині. Під час війни його разом з іншими підлітками примусово погнали до Німеччини. У 1945-му його звільнили американські війська, перебрався до брата у Москву, влаштувався на завод і паралельно вступив на курси мультиплікаторів при «Союзмультфільмі». Малював такі прекрасні мультики як «Ну, постривай!», «Слідами бременських музикантів», «Мауглі», «Таємниця третьої планети», «Жив-був пес». Його називали кращим мультиплікатором країни.
Про що ж мріяв Зарубін? Він хотів вступити до Спілки кінематографістів СРСР. Але прийняли його лише наприкінці 1970-х, через 10 років після подачі заяви – не могли пробачити «німецьке» минуле. Листівки Зарубіна виходили багатомільйонними тиражами – це можливо було за монополії держави на їхнє видання і розповсюдження. Проте сюжети, щоб уникнути крамоли, проходили довготривалі затвердження на колективних худрадах і в Головліті – цензурному комітеті. Втім, наприкінці ери Брєжнєва проходило і таке: ведмідь грає на гітарі, а зайчик співає – ймовірно, вже під хмелем. Або: заєць надів карнавальну маску і налякав ведмедя. Таку поштівку надіслав мені згаданий уже дядько Міша.
Дядько поїхав на Сахалін «за довгим карбованцем» – щоб заробити на іноземний автомобіль: гедеерівський «Трабант» або чеську «Татру». Нині ці чудеса автопрому соціалістичного табору можна побачити хіба що в музеях тоталітаризму поряд з іншими знаряддями побутових тортур – бра-торшером чи там телевізором «КВН». Придбав тоді дядько Міша «запорожця». Для 1978 року це була грандіозна і престижна покупка.
Висока мода: Хрєнніков і НДР
«А я мріяв з’їздити по турпутьовці до Болгарії. Але не мав партквитка, тож поїхав комуніст – «біла кістка», як вони самі себе називали, – розповідає Сергій Вікторович Зозуля, працівник супермаркету «Вопак» з Луцька, а у радянські часи – «фарцівник», тобто шукач і здобувач якісного імпорту. – Ще я мріяв сходити в знаменитий Большой театр, – згадує він. – Приїхав до Москви. Мій друг працював в Міністерстві торгівлі. Дістав, як казали тоді, «по блату за держціну» квитки на балет Тихона Хрєннікова «Любов’ю за любов», де танцював Андріс Лієпа, – продовжуе Сергій Вікторович. – Друг пожартував: «Якби не я – хрін би тобі, а не Хрєнніков!» Мене вразило, що у громадській вбиральні Большого театру лежав туалетний папір, мило, а поряд з умивальником висіли рушники. Такого я не бачив більше в жодному туалеті СРСР».
Зайчики, лисички і собачки переважали і на листівках художниці Лідії Манілової. Є у неї й оригінальніші – сніговик на ковзанах, з хокейною ключкою. Лідія Манілова народилася в Києві. Але з дитинства її родина жила в Москві. І хоч художники старалися, але стандартні побажання «Радості, щастя, успіхів у праці і особистому житті» писалися на картоні жахливої якості.
«Верхом шику вважалися листівки, завезені з НДР, – продовжує Сергій Вікторович. – там красувалися декольтовані німкені з шампанським в руках, сови з годинником, сажотруси і поросята. Все це в СРСР вважалося морально сумнівним».
Вітає самвидав
З розвитком фотографії з’явився у нас художній самвидав. Бо в радянському підпіллі поширювали не тільки Сахарова і Солженіцина чи літературу, пов’язану зі свободою совісті. На книжковій товкучці – «чорному ринку» – продавалися різдвяні і великодні оповідання, а також і саморобні листівки. Ініціативні умільці, обходячи державу-монополіста, заповнювали пробіли в асортименті та жанрах. До фотографії підключили і інші підпільні технології. У армії, у в’язниці вишивали вітальні носові хустинки – «марочки». У НДІ задіювали для святкової мети могутню, як динозаври, обчислювальну техніку.
«Набридли ракети-кремлі, зайчики-білочки. Молодим був – хотілося цікавішого», – згадує Сергій Онікеєв, нині – заступник директора криворіжської фірми зі складання комп’ютерів. Наприкінці 1970-х він проходив студентську практику в Кібцентрі Академії наук України, тодішній інтелектуальній мецці СРСР. Перші радянські комп’ютери ЄС 1022 були розміром з кімнату. Програмувалися вони за допомогою перфораційних карт, на яких наносилися цифри. Деякі умільці-програмісти примудрялися цифрами малювати на картках новорічні картинки.
«Я вибивав на перфокартах все: від простої ялиночки – до голої жінки в ковпаку Снігуроньки, – посміхається Онікеєв. – Потім на звороті писав вітання».
Зображалися на радянських поштівках навіть свічки… Але вони вже віддавали крамолою – натяком на Різдво. А що, з Різдвом у 1970-ті роки хіба не вітали? Ще й як! Знову таки саморобними картинками. Хоча фотографія була чорно-білою, листівки розмальовували аніліновіми фарбами – отруйно-рожевою, жовтою, салатною.
Мрії ж завжди мусять бути кольоровими.