Здатність у разі потреби захистити свою територію і людність суттєво зміцнює позиції держави на міжнародній арені. Коли ж країна у військовому відношенні є слабкою і не може сподіватися на допомогу могутніх оборонних міждержавних союзів, вона за визначенням не може бути впливовою навіть на рівні регіональної політики. Її дуже легко зробити заручницею шантажу з боку сильніших сусідів. А за певних обставин вона може стати жертвою іноземної збройної агресії, на яку часто-густо сама й провокує своєю беззахисністю. Справді, чому б не атакувати країну, якщо є великі шанси зробити це безкарно, не зазнавши великих утрат? Чому б не спробувати силовим шляхом змінити докорінно її геополітичні орієнтації і характер державної влади? Гарантією проти цього може бути лише потужна національна армія і готовність влади і народу захищатися. Будь-які договори, пакти, конвенції, світова громадська думка в такій форс-мажорній ситуації можуть виявитися абсолютно марними. Такою є правда життя, яку не зможе спростувати жодна «миролюбна» демагогія.
До речі, там, де є патріотична і відповідальна влада, пацифістська риторика аж ніяк не заважає постійно зміцнювати обороноздатність, бо ще давні римляни казали : «Хочеш миру – готуйся до війни!» А вони на цьому розумілися. Саме тому мирна нейтральна Швейцарія, що вже понад 200 років не брала участі в жодному воєнному конфлікті, є однією з найбільш мілітаризованих країн Європи, що має сильну армію і величезний мобілізаційний резерв, що охоплює практично все чоловіче населення Швейцарської Конфедерації, що є озброєним (табельну зброю швейцарські військовозобов'язані тримають у рідних оселях). І це при тому, що Швейцарію з усіх боків оточують члени НАТО або інші цивілізовані нейтральні держави, що вона має природну фортецю – Альпи, що є міжнародним фінансовим центром, у стабільності якого зацікавлений цілий світ.
На цьому тлі Україна, заявивши вустами громадянина Януковича В.Ф. про свій позаблоковий статус, мала б автоматично, внаслідок цього статусу щонайменше у три рази збільшити свої оборонні видатки. Натомість, Янукович заявив, про подальше скорочення українського війська. Але все, що можна було скоротити, за ці 20 років уже скоротили. Весь цей час армію постійно зменшували чисельно і послаблювали якісно. У порівнянні з нинішньою ситуацією, в 1992-1993р.р Україна мала потужні збройні сили.
А нині якийсь уламок, що залишився після руйнівних мало не щорічних «реформ» й «оптимізацій», що призвели до того, що Україна втратила багато боєздатних з'єднань, професійних і патріотичних офіцерів, нарешті, мету і сенс існування армії, бо військові не можуть не відчувати, що в державі не має притомної оборонної політики і розуміння елементарних армійських питань на вищих щаблях влади. Сьогодні у воєнному відношенні Україна є значно слабшою, ніж 20 років тому. Наприклад, у такому стратегічно важливому регіоні як Крим на початку 1990-х наша країна мала армійський корпус, дивізію берегової оборони і бригаду морської піхоти (не кажучи вже про окремі частини підсилення). Нині лишилася тінь колишньої потуги. А хіба ситуація в цьому регіоні стала менш загрозливою для України?
Якщо скорочення не припиняться, то найближчим часом українське військо буде суто символічним і придатним лише для парадів на Хрещатику під червоним прапором у загальному строю з відрядженими в Україну російськими частинами. Маючи очевидно слабку армію, не можна проводити незалежну зовнішню і внутрішню політику. Тільки й залишається, що «дружити» з Кремлем, здаючи йому все, що він забажає, аби він не спрямував на Київ свої танки. Бо як спрямує (за зразком Тбілісі у серпні 2008 року), то зупинити їх буде нікому, крім новітніх героїв Крут. Військова неспроможність України постійно заохочує і провокує Кремль на рецидиви імперської політики щодо нас.
Досі не зроблено жодного практичного кроку до переозброєння армії України з її застарілою радянською технікою 80-х років минулого століття. Кепські справи з винищувальною, бомбардувальною і штурмовою авіацією, з системами протиповітряної оборони, з будівництвом нового корвета для ВМС, з виробництвом тактичних ракетних комплексів «Сапсан». Кажуть, що український танк «Оплот» є одним із кращих в Європі, але у нашому війську його практично не бачили. За всі роки незалежності жодного разу не було витрачено (як передбачено нормативними документами) на оборону 2% ВВП. Український офіцерський корпус є одним із найбідніших у Європі та ще й часто безпритульним. Офіцери не мають ані матеріальних, ані моральних стимулів до служби. Незрідка влада ухвалює законопроекти, що позбавляють військовослужбовців навіть тих небагатьох пільг, що вони ще мають. Що ж це за влада, що не бажає годувати свою армію, але не від того, щоб нагодувати чужу? Чомусь російські підрозділи дедалі частіше з'являються на вулицях українських міст… Українців до чогось таки адаптують в морально-психологічному відношенні? Привчать до того, що російська армія в Україні – це нормально?
Армія – це інструмент держави. Але Партія регіонів (як і її «демократичні» попередники) абсолютно не розуміє, навіщо існує такий інструмент і що з ним робити…
Рівень геополітичного мислення всіх режимів України за роки незалежності був таким, що країна сьогодні не має ані війська, ані воєнної доктрини, ані сучасного озброєння. І в цьому сенсі не видно суттєвих відмінностей між Кравчуком, Кучмою, Ющенком і Януковичем. Якщо ці діячі, ці Верховні, між іншим, Головнокомандувачі не спромоглися створити ефективну армію, то чого вони варті? Оборона – це найважливіша функція держави. Якщо держава її не виконує, вона є нефункціональною, себто насправді не є державою. Керівна верхівка всі ці роки сприймала армію як валізу без ручки – нести важко, кинути шкода. Тому її використовували як невичерпний резервуар майна (для всіляких спритників), земельних ділянок, військових містечок, як об'єкт «економії» бюджетних коштів і всіляких скорочень кадрів. Навіть коли розповідали про «контракту армію», мали на увазі зовсім не міркування збройного захисту країни, а електоральні преференції для певних політичних сил від батьків синів призовного віку. Ставлення до армії чітко демонструє правдивий рівень патріотизму всіх вождів, що перебували при владі в Україні ці 20 років. Не кажучи вже про їх феноменальне нерозуміння військово-політичних питань, стратегії і національної безпеки. Діячі «нагорі» ніяк не могли збагнути, навіщо армія, якщо її не можна використати для свої приватних оборудок.
Паразитарно-компрадорська верхівка не потребує сильної армії, що здатна захистити країну. Компрадорським ідеалом є поліцейська держава, де існують силові структури для захисту верхівки від народу. Як сказав один експерт із РНБОУ, сьогодні в Україні є 609 тисяч осіб у військових одностроях, але з них лише 160 тисяч (їх найближчим часом, як пообіцяв Янукович, стане ще менше) захищають державу від зовнішньої воєнної загрози. А решта? Це ті структури, що є для влади значно важливішими від армії: прокуратура, МВС (з усілякими «Беркутами», «Соколами», «Кобрами»), внутрішні війська, конвойні війська і т.д., і т.п., покликані забезпечувати владу від можливих загроз із боку власних громадян.
Так, навіть у найдемократичнішій країні потрібні структури силового захисту внутрішнього порядку. Інша річ, що в нормальній демократії їхня чисельність не може у кілька разів перевищувати чисельність національної армії. Якщо таке спостерігається, то це засвідчує поліцейський характер держави, де власного народу побоюються більше, ніж іноземного агресора. Крім того, специфіка будь-якої національної армії є такою, що вона так чи інакше все одно продукує патріотизм, бо офіцер служить не лише за гроші, але й реалізуючи свої патріотичні почуття. А це означає, що армія, навіть у дуже поганому стані об'єктивно виступає загрозою для компрадорів, себто тієї частини буржуазії, що є ворожою національним інтересам, що орієнтована на закордонні центри влади і сили.
Вони постійно відчувають свою тимчасовість в Україні, де бувають у перервах між життям, відпочинком, лікуванням на Заході. У випадку загрозливого варіанту подій вони переїдуть на заздалегідь обладнанні зарубіжні бази з усією необхідною їм інфраструктурою «солодкого буття». Ніякий захист України від зовнішнього ворога їм не потрібен. То навіщо їм повноцінна армія, особливо тепер, коли вони на досвіді Північної Африки і Близького Сходу переконалися, що армія у критичних ситуаціях часто почувається частиною народу і переходить на бік народу? Поліцейські спецформування, всілякі «секурітате» в цьому сенсі надійніші, проте, як продемонструвала Румунія Чаушеску, всі ці «секурітате» нічого не варті проти армії.
Висновок із сказаного дуже простий: Україна лише тоді одержить сучасну армію, коли нарешті матиме справді патріотичну національну владу. Не раніше.