Я відчув себе, як у казці про Гаррі Поттера. Насправді ж то були цілком неказкові підземелля краківського Ринку, «найбільшого підземного археологічного музею світу», так у вересні того року писала краківська преса. Він викликав не лише захоплення, а й заздрість. То був супер-музей, якого у нас наразі бракує.
Концепція передусім
Торік улітку, за кілька місяців після появи указу Президента про музеєфікацію Десятинної церкви, на її фундаментах іще лежав металевий мотлох зруйнованого зимовою негодою захисного укриття. І серед того металобрухту два археологи – Віталій Козюба та Олексій Комар – завзято розмальовували мій робочий нотатник. Там поступово поставала схема майбутнього супер-музею. «Ось тут, де були знайдені рештки дохристиянських поховань, – показував на плані Віталій, – можна було б створити експозицію про початки київської історії, трохи далі, ближче до апсиди храму, про Хрещення Русі та зведення першого кам’яного храму…» Мало-помалу у блокноті вимальовувалася широка перспектива всієї історії Княжої Русі – від її витоків до розквіту і трагічної загибелі взимку 1240 року. І в центрі цієї історії лежало святе каміння, яке варто було б накрити спеціальним захисним павільйоном.
«Насамперед треба розробляти проект, – кількома днями пізніше розповідав заступник директора Інституту археології НАНУ Гліб Івакін. – Оскільки його варіанти можуть різнитися, спочатку треба обговорити концепцію. Там експонуватимуть дрібні речі чи ні? Чи проводитимуть там екскурсії? Буде там метал чи виключно каміння? Яка температура? Яка має бути висота стелі? Де вхід? Де вихід? Вес це – різні умови, різні концепції. І лише, коли визначаться з концепцією, завдання вже отримують проектувальники». Ці завдання тоді здавалися дуже складними, навіть за своїм масштабом, позаяк той павільйон мав обіймати грандіозний простір. Але це завдання виявилося найпростішим для архітекторів.
Коріння цивілізації
Що може здивувати в Луврі після Венери Милосської, Ніки Самофракійської та славнозвісної Леонардової «Джоконди»? Мури середньовічного Лувру. У його підземеллі збереглися рештки середньовічного королівського замку. Його збудував наприкінці ХІІ століття прапраправнук Ярослава Мудрого – Філіп ІІ Август. Потім, у ХVI столітті, той замок зрівняли з землею, щоб розпочати зведення бучної королівської резиденції, відомої нам з туристичних буклетів і фільмів про код да Вінчі. І коли у 1980-х роках президент Франсуа Міттеран запропонував реконструювати Лувр, замок відкопали.
Власне, я потрапив туди випадково, намагаючись знайти найближчий шлях із галереї давньосхідних старожитностей в Ришельє до єгипетської галереї у Сюллі. На плані було написано «Середньовічний Лувр». Прочитавши буклет, мені здалося, що то нудна виставка, присвячена початкам історії цього королівського палацу. Наступний крок примусив затамувати подих: середньовічний замок прекрасно зберігся під землею, і групи туристів, намагаючись не дихати, рухалися навколо нього. Прохід у мурах вів кудись до серця середньовічного Лувру, і то вже трохи нагадувало гостину до Мінотавра. Хід цього лабіринту йшов до донжону – Великої вежі, що слугувала певний час королівською скарбницею. А далі, за донжоном була зала, де власне і були виставлені артефакти середньовічного Парижа – цілком звичні глиняні горщики і тарілки.
Лувр, найбільша у світі скарбниця старожитностей і витворів високого мистецтва, міг би собі дозволити не докладати таких зусиль на музеєфікацію сірого середньовічного каміння і глиняних полумисків. Але саме тут відкривалося коріння Лувру і самої французької цивілізації.
Мистецтво історичної ілюзії
Саме підземелля Лувру, а не краківського Ринку, є найбільшим у світі підземним археологічним музеєм. Але якщо за масштабом краківський музей програє паризькому, то у царині спецефектів Лувр залишився далеко позаду. Перед входом до експозиції краківського музею кожен мимоволі завмирає. Хоча від експозиційного простору відвідувача відділяє лише примарне й мінливе запинало. У його мерехтінні ввижаються будівлі середньовічного Кракова. Звідкілясь чується гавкіт собак, грай вороння, стук підбитих залізом чобіт, скрип возів, а понад усім тим – відгомін сотень голосів. І всі вони – люди, собаки і коні – з’являються нізвідки і йдуть у нікуди. Як міраж, марево, примара, або голограма. Секрет ілюзії простий: на завісу зі штучно охолодженої пари спрямований промінь проектора із відзнятою відеоінсталяцією, яка і показує картини побуту давноминулих часів.
Досить набратися духу і перетнути цю межу між часами. У напівтемряві гречний служитель вказує дорогу: «Прошу, панове, початок огляду – там». Він показує на якийсь темний закапелок, захаращений, здається, старими кошиками. Але там ходу немає. І сваряться чоловік та жінка. На плазмі. Певна річ, у середньовічному антуражі. Зрештою жінка не витримує, кидає під ноги чоловіку свої яблука і йде з кадру. Нездара якийсь час незграбно почісується, аж нарешті підіймає очі просто на нас: «А ви тут чого витріщилися?! Туди йдіть дивитися!» Ми й пішли.
Трохи далі – транспарант «Свідок минулого» – культурний шар ХІ–ХІV століть» і досить докладний опис того, коли і як утворилося кожне з нашарувань краківського Ринку. Поруч – величезна мапа Європи з торговими шляхами, що перетиналися тут, у центрі Кракова. Далі – зливки свинцю та соляні бовдури з копальні у славетній Величці. Саме свинець і сіль були тими товарами, що сприяли бурхливому розквіту цього міста часів середньовіччя. На сусідньому майданчику можна зважитися на «середньовічних» вагах і отримати білетик із власною вагою, вираженою у центнерах, фунтах, гривнах, унціях, лутах і гранах. Далі, у спеціальних «акваріумах» просто у повітрі обертаються голографічні макети будинків міста. А поруч лежать їх обвуглені рештки – на тлі панорами грандіозної пожежі, яку висвітлюють на стіні кілька проекторів. І то все вражає як дітей, так і дорослих.
Ідея музею зародилася в певному сенсі випадково: 2005 року уряд міста вирішив перемостити бруківку на площі Ринок і хтось сказав, що то є слушна нагода для археологічних досліджень. Для втілення проекту залучили додаткові кошти з фондів Євросоюзу, і 2009 року роботи досягли фінішної прямої. Зволікання зі створенням музею, які вже здавалися мешканцям Кракова безкінечними, виявилися благом. Бо за цей час технології просунулися далеко вперед, що й дало змогу обладнати музей найсучаснішими ґаджетами, які створювали всі ті лазерні і голографічні ефекти. За перший вікенд у вересні 2010-го у музеї побували 3000 відвідувачів, що найкращим свідченням визнання роботи творців музею.
Наша справа
Днями у Києві завершився архітектурний конкурс, хоч концепцію музею так і не затвердили. Насамперед через спроби певних кіл у Московському патріархаті вплинути на його підсумки. Якби не ці намагання, проекти із «діючими моделями храмів» просто не були б допущені до участі у конкурсі. Адже зведення тут чогось іншого, окрім музейного павільйону, заборонено силою-силенною статей вітчизняного і міжнародного законодавства. Саме внаслідок таких впливів на комісію її засідання закінчилося скандалом і прийняттям соломонового рішення: об’єднати два проекти «музеєфікації» – з храмом і без храму. Хоча більшість архітекторів розуміють, що це неможливо: або з храмом, або без. Після того, як того тижня представники Московського патріархату здійснили спробу чергового самозахвату на Старокиївській Горі, маятник громадської думки відхилився іще далі від ідеї будівництва «діючої моделі» Десятинної церкви. Войовниче «благолєпіє» цю битву розпочало і програло. Тож тепер виникла надія, що за два – три роки над камінням Першохраму нарешті постане справжній музей. Як у таких ситуаціях кажуть у рекламі: «за кращими світовими взірцями».