Вплив Миколи Лисенка позначився на творчості багатьох композиторів як Ніддніпрянської, так і Західної України. Коли у 1903 році він прибув у Галичину на ювілейні урочистості з нагоди 35-ліття своєї творчої діяльності, то був вражений тієї великою шаною і ентузіазмом, з якими його зустрічали у Львові, Станіславові, Коломиї, Чернівцях. Зустрічали як народного композитора, який своїми творами і громадською працею сприяв духовному єднанню українців по обидва боки австро-російського кордону. У вітальному слові від музичної громадськості Буковини Миколу Лисенка було поставлено на п’єдестал поруч із Тарасом Шевченком, як другого Кобзаря України.
Музичні зерна Лисенка у Галичині
За прикладом Лисенка уже наприкінці ХIХ століття музично-громадські діячі Західної України ініціювали створення хорових товариств. Ними стали регіональні товариства “Боян” у Львові, Станіславові, Коломиї, Бережанах, Перемишлі, одним із організаторів яких був композитор-диригент Денис Січинський. У 1903-1904 роках зусиллями аматорів с. Серафинці і оркестру із Станіславова він поставив дитячу оперу Миколу Лисенка “Коза-дереза”та “Вечорниці” Петра Ніщинського.
Величезну роль у поширенні хорової культури в Східній Галичині відіграли міські і сільські осередки українських товариств, зокрема читальні “Просвіти”, однією з головних форм просвітницької роботи яких була організація тематичних літературно-музичних вечорів. Це були вечори пам’яті Тараса Шевченка, Маркіана Шашкевича, різні ювілеї та свята. Також великої популярності зажили спектаклі аматорських театральних гуртків. Ці культурно-просвітницькі заходи відбувалися по всій Україні, незважаючи на переслідування.
Завдяки діяльності “Просвіти”, хорових товариств “Боян”, ”Думка”, які плідно працювали до «золотого вересня” 1939 року, українське населення Східної Галичини змогло вистояти перед германізацією та полонізацією, зберегти рідну мову, культуру і національні традиції.
Ювілей під окупацією
Важкі умови воєнного часу, повна відсутність фінансування не змогли перешкодити втіленню в життя ідеї проведення конкурсу хорів у Галичині на честь 100-літнього ювілею Миколи Лисенка у 1942 році. На заклик організаційного комітету Інституту народної творчості у Львові і його директора – палкого пропагандиста хорового співу о. Северина Сапруна відгукнулося багато професіоналів-музикантів, громадських діячів і простих українців. Основною метою і завданням конкурсу було: підвищити культурний і мистецький рівень українських хорів у Галичині, популяризувати серед творчих колективів твори українського композитора Миколи Лисенка та залучити до співпраці із самодіяльними хорами кращих майстрів хорового і музичного мистецтва.
У конкурсі могли брати участь усі співочі товариства краю, хорові гуртки міст і сіл, що були при читальнях, церквах, школах. Окрім індивідуального репертуару, хори повинні були засвоїти три обов’язкові композиції Лисенка: “Ой, діброво, темний гаю ”, ”Ой, гай мати”, ”Час до дому, час”.
Професор Микола Колесса розповідав, що підготовка до конкурсу відбувалася інтенсивно. Праця організаторів і диригентів була безкорисною. Хоча війна сіяла навколо свої жахи, участь у конкурсі була своєрідним протестом проти звірств окупантів, вірою у те, що силою мистецтва можна протистояти злу насильства.
До участі в конкурсі зголосилися 450 хорів, із них 113 були допущені до повітових змагань. До фіналу було відібрано 26 хорів: із них 16 сільських, 10 містечкових і 4 найбільш репрезентативні великоміські: Дрогобицький і Станіславівський “Бояни”, Станіславівська ”Думка” та Львівська ”Сурма ”.
До складу журі входили видатні громадські та музичні діячі-професіонали, викладачі музичних шкіл: Кость Паньківський, Северин Сапрун, Лонгин Цегельський, Василь Барвінський, Станіслав Людкевич, Зиновій Лисько, Микола Колесса та диригент опери Леонтій Туркевич.
Конкурс проходив у Львові у липні-серпні 1942 року. Першого дня учасники дійства відвідали митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і одержали його архипастирське благословення. Стоголосим хором прозвучав на святоюрських горбах гімн “Боже, великий, єдиний” Миколи Лисенка. Організованими колонами усі хористи у народному вбранні з піснею рушили вулицями Львова до оперного театру, викликаючи захоплення у мешканців міста. Німці, на той час ще не наважувалися забороняти народні зібрання та прилюдні концерти.
Члени журі були вражені високим мистецьким рівнем хорових колективів, а велика кількість публіки гаряче аплодувала появі на сцені кожного хорового хору. Переможцями на конкурсі виявилися хор ”Думка” (диригент Микола Колесса) та Печеніжинський чоловічий хор (диригент Мар’ян Степаняк). Друге місце серед містечкових хорів зайняв хор “Трембіта” з Косова, організатором якого була єдина жінка-диригент Анна Когут.
Завершився конкурс великим фестивальним святом. Об’єднані хори (понад 1200 учасників) відспівали разом конкурсні пісні. Виступ цього надзвичайного хору хорів, що став найбільшим в історії колективом, який виконував класичні твори, викликав бурхливу реакцію публіки.
Переможці конкурсу були нагороджені срібними диригентськими паличками, чашами і грошовими преміями по 500 злотих. Кошти на ці нагороди складалися, так би мовити “всім хрещеним миром”, хто скільки зміг. Фундаторами були ”Центросоюз”, ”Маслосоюз”, ресторани, народна торгівля, магазини господарських товарів, домашнього вжитку, книгарні, парфумерії, дрібні ремісники.
Тільки свідомість вищих національних інтересів, високе почуття обов’язку могло спонукати українське громадянство Галичини “під гуркіт гармат” вшанувати пам'ять незабутнього Миколи Лисенка.
У післявоєнний час по різному склалася доля учасників цього конкурсу. Цікаво те, що із зерен, посіяних на конкурсі, виросли цілі музичні династії. До нашого часу дожили три учасники конкурсу, яким уже понад дев’яносто років: Василь Шептур – бувший диригент хору с. Радча, Микола Нагірний – учасник цього хору, Василь Шовковий – хорист із с. Печеніжин.