Яскраві лідери в Радянській Росії закінчилися в 1929 році, коли вислали Троцького й зняли Бухаріна. Відтоді за владу боролися безжальні сірі особистості, майстри лицемірства й мімікрії. Після Сталіна найуспішнішим із них виявився Нікіта Хрущов. Навіть більше: у нього виявилося достатньо сміливості, щоб завершити епоху невблаганного Коби.
Хрущов знову долучився до столичної партійної еліти в грудні 1949 року після довгої перерви, пов’язаної з роботою в Україні. Він став першим секретарем Московського комітету партії та секретарем ЦК ВКП (б), але у верхніх політичних шарах мав набагато менше ваги, ніж Молотов, Каганович і Малєнков. Однак у нього був потужний тил — українська партійна організація, найчисленніша в СРСР і вельми впливова. Щоправда, коли Хрущов вирушив до Москви, на його місце в Києві був призначений Леонід Мельников — твердолобий російський шовініст і противник усього українського.
Без українців ніяк
Звісно, Хрущов не одразу посів місце Сталіна. Йому довелося прибрати головних конкурентів: Бєрію і Малєнкова. У цій боротьбі він виявився хитрішим і підступнішим. У червні 1953 року Хрущов заручився підтримкою маршала Жукова (армійці традиційно ненавиділи «внутрішні органи», а крім того, Жуков прагнув помститися Бєрії за те, що той викрив його мародерство в Німеччині) і скинув Бєрію, пострах для всієї тодішньої президії ЦК. Потім так само вправно позбувся Малєнкова: ініціювавши повернення чиновникам колишніх привілеїв і компенсацію партійним керівникам втрат зарплати, він завоював серця номенклатури й 7 вересня 1953 року став першим секретарем ЦК КПРС.
Читайте також: Ціна утопії. Про природу радянської влади
Доки партійна верхівка була розгублена, Хрущов протягнув рішення про заміну Мельникова на другого секретаря ЦК КПУ Олексія Кириченка, свого давнього соратника. Саме цей момент і відіграє надалі ключову роль.
Кириченко за своєю натурою був майже копією Хрущова: такий самий владний, амбітний, брутальний і малоосвічений, тільки в українській «упаковці». Як і Хрущов, він не був ані шовіністом, ані націонал-комуністом: щиро хотів як краще, але (як і Хрущов) через свою обмеженість, зайву емоційність і самодурство часто все псував. Кириченко став першим українцем на посаді голови партійної організації УРСР, і тепер та організація горою стояла за Хрущова. Це допомогло при поваленні Бєрії, бо саме Кириченко нейтралізував двох відданих Бєрії генералів МВС, унеможлививши реванш «органів». Після перемоги над Бєрією Кириченко став кандидатом у члени президії ЦК КПРС (майбутнього політбюро), а в липні 1955-го — членом президії ЦК.
Щоб перемогти «сталінську гвардію», Хрущов на ХХ партз’їзді (лютий 1956-го) виступає проти культу особи Сталіна, а Молотова, Кагановича і Малєнкова виставляє пособниками сталінських злочинів. Звісно, «стара гвардія» не збиралася відступати. Молотов, Каганович і Малєнков дали Хрущову справжній бій на черговому засіданні президії в червні 1957 року. Сімома голосами проти чотирьох пройшла пропозиція Молотова про усунення Хрущова з посади першого секретаря ЦК.
Але й Хрущов не збирався здаватися. Заявивши щось на кшталт «мене обрав пленум ЦК — йому мене і знімати», домігся рішення скликати пленум через чотири дні й не проґавив цього шансу. Він привернув на свій бік маршала Жукова (міністра оборони) і Міхаіла Суслова (члена президії ЦК, головного партійного ідеолога): перший на військових літаках звіз на пленум з усієї країни членів ЦК — прихильників Хрущова, а другий, будучи грамотним маніпулятором, виголосив на відкритті пленуму настільки точно вивірену промову, що це змінило настрої аудиторії на користь Хрущова. А крім того, вагома позиція української партійної організації схилила шальки терезів на користь персека. Молотов, Каганович і Малєнков назавжди залишили велику політику з тавром «члени антипартійної групи».
Отже, Хрущов став Хазяїном. І його швидко наздогнала вічна хвороба тиранів — страх. Тому намагався оточити себе людьми, яким міг довіряти, — тими, хто всім був зобов’язаний особисто йому. А оскільки найміцніші зв’язки він мав з Україною, то й своє оточення формував із людей звідти.
Це і Леонід Брежнєв, якого раніше Хрущов зробив першим секретарем Запорізького, потім Дніпропетровського обкому, а згодом проштовхнув у перші секретарі ЦК КП (б) Молдавії. І врятував після скандальної «справи Павленка», зробивши спочатку другим, а потім першим секретарем компартії Казахстану, а в 1956-му забравши до Москви, де той став одним із секретарів ЦК і кандидатом у члени президії ЦК. Це і Володимир Семичастний, якого Хрущов зробив секретарем ЛКСМ України з кадрів, а потім урятував, коли з’ясувалося, що брат Семичастного засуджений на 25 років «за співпрацю з німцями». Хрущов тоді написав листа Сталіну, у якому особисто (!) поручився за Семичастного. Це і маршал Родіон Малиновський, якого Хрущов урятував від гніву Сталіна в 1942 році після поразки під Харковом і залишення Ростова. Це і Микола Підгорний, і Дмитро Полянський, і Петро Шелест. Усі вони були зобов’язані Хрущову своїм становищем.
Читайте також: Звідки взялися «недоросіяни»?
Після червневого пленуму 1957 року Хрущов зробив Брежнєва членом президії ЦК (майбутнього політбюро) і головою президії Верховної Ради СРСР, Малиновського — міністром оборони, Семичастного — керівником КГБ СРСР, Підгорного — першим секретарем ЦК КПУ, секретарем ЦК КПРС, Полянського — членом президії ЦК і заступником голови Ради Міністрів СРСР, Шелеста — першим секретарем Київського обкому, а потім (коли Підгорний поїхав до Москви) першим секретарем ЦК КПУ.
Ну й, звісно, Кириченко. Хрущов забрав його до Москви, зробив другим секретарем ЦК КПРС (фактично другою людиною в партії). Кириченко отримав колосальний вплив і владу. Ніколи ще українець не піднімався в радянській ієрархії так високо. Усі вважали, що він фактично «наступник».
За головними «українцями» потягнулися до Росії й інші: всі ці Кириленки, Довгополи, Єрмаші, Конотопи, Демиденки, Непорожні, Гарбузови. Ці «понаєхавшиє» обіймали керівні посади в обкомах, міністерствах, відомствах і комітетах, апараті ЦК і Радміну. Алєксандр Пижиков у своїй книжці «Коріння сталінського більшовизму» зауважує, що такого нашестя українців у російську піраміду влади не було з часів знаменитої «української інвазії» в епоху Пєтра I і Мазепи. Цікаво, а що було б, якби «хрущовські» українці згадали, що вони таки українці?
До «своїх українців» (як і до всього, що пов’язане з Україною) Хрущов відчував симпатію. Він готовий був вибачати їм багато того, за що інші опинялися в опалі. За іронією долі кар’єрний злет Кириченка, цього першого українця у верховній радянській владі, зупинив скандал узимку 1959-го, коли на полюванні в Завидовому другий секретар люто сперечався з першим про те, чия куля вбила кабана. Ну хіба це не по-українськи?
Покращення життя вже сьогодні
З відмиранням ідеологічної складової комуністичної влади радянське чиновництво все більше входило в силу, хотіло максимально убезпечити своє становище, безперешкодно й стабільно користуватися пільгами. А Хрущов був занадто авторитарним і непередбачуваним: двічі ледь не розв’язав третю світову війну (Берлінська криза 1961-го, Карибська криза 1962-го), підірвав на Новій землі «кузькіну мать» (колосальну водневу бомбу), лякав номенклатуру своїми економічними експериментами (особливо в сільському господарстві) й наїздами на художників, а на міжнародній арені поводився як балаганний блазень. А що ще гірше, персек взявся боротися з партійно-номенклатурними привілеями!
Перед ним не тремтіли, як перед Сталіним, бо розуміли, що масових посадок і розстрілів уже не буде. А не було страху — не було й потреби коритися. Хрущов усіх втомив. І «його українці» (привілейовані, а отже, такі, які вважали, що мають право «втомлюватися» швидше за інших) виявилися на чолі невдоволених.
А таких виявилося багато: армія була роздратована скороченням та урізанням бюджетів, містяни — погіршенням постачання і підвищенням цін, селяни — урізанням підсобних господарств і забороною тримати худобу, творча інтелігенція — скандалами на кшталт «бульдозерної виставки».
Виступивши колись проти культу особи Сталіна, Хрущов створював власний, але не підкріплений жахом нічних «воронків», він виродився в «Нікіта-кукурузник». І Новочеркаський розстріл 1962 року тут нічого не міняв, одне з гасел тих заворушень звучало так: «Хрущова на м’ясо!». У ньому був не лише гнів за напівголодне існування, а й зневага до вождя. Цього диктатора в Росії не боялися, а значить не любили. І тільки в анекдотах він був популярним героєм. Врешті-решт вища партійна еліта вирішила, що «мавр зробив свою справу…»
Алєксандр Шелєпін, «залізний Шурік» — секретар ЦК КПРС і єдиний неукраїнець серед головних змовників — вважав ініціаторами перевороту Брежнєва та Підгорного (саме вони за своїм становищем і вагою в державній та партійній ієрархії могли це зробити). До них згодом долучилися й інші: Семичастний, Полянський, Шелест, Малиновський. І вже потім на їхній бік перейшла більшість ЦК, навіть головний ідеолог Суслов та головний економіст Косиґін — перший заступник голови Радміну СРСР (цей насамперед запитав: «А з ким КГБ?», дізнавшись, що КГБ разом зі змовниками, дав свою згоду).
Мотиви для повалення Хрущова наводилися такі: падіння економіки, катастрофа сільського господарства, авторитарний, брутальний стиль правління. Брежнєв і Підгорний провели колосальну підготовчу роботу. Як потім згадував Шелєпін: «Брежнєв і Підгорний розмовляли з кожним членом президії ЦК, з кожним секретарем ЦК. Вони ж вели бесіди із секретарями ЦК союзних республік та інших найбільших організацій аж до міськкомів».
Читайте також: Від Мюнхена до Ялти
Оскільки позиція української парторганізації була особливо важливою, Брежнєв і Підгорний не раз зустрічалися в неформальній обстановці з першим секретарем КПУ Шелестом. На одній із зустрічей Брежнєв аж розплакався (він узагалі був плаксивий). Шелест погодився і, своєю чергою, почав бесіди з українцями — членами ЦК КПРС (а їх тоді було небагато-немало 36 осіб!). Більшість погодилася виступити проти Хрущова, навіть його друг Дем’ян Коротченко, голова президії Верховної Ради УРСР. Стало зрозуміло, що Нікіту Сєрґєєвіча вже ніщо не врятує.
Переворот по-українськи
70-й день народження Хрущова запам’ятався потоком славослів’я. Першим вітальну промову за святковим столом виголосив Брежнєв (пустивши де треба сльозу): «…Ваша кипуча політична і державна діяльність, величезний життєвий досвід і мудрість, невичерпна енергія і революційна воля, стійкість і непохитна принциповість здобули глибоку повагу і любов до вас усіх комуністів, усіх радянських людей. Ми щасливі працювати поруч із вами і брати з вас приклад ленінського підходу до вирішення питань партійного життя і державного будівництва, бути завжди разом із народом, віддавати йому всі свої сили, йти вперед і вперед до великої мети — побудови комуністичного суспільства… Ми вважаємо, наш дорогий друже, що вами прожито тільки половину життя. Бажаємо вам жити ще щонайменше стільки ж і настільки ж блискуче і плідно. Сердечно обіймаємо вас у цей знаменний день».
Півроку змовники, зберігаючи видимість повної покори вождю, готували переворот. Однак наприкінці вересня 1964-го, перед від’їздом на відпочинок у Крим, Хрущов дізнався про підготовку змови від Васілія Ґалюкова, працівника госпвідділу президії Верховної Ради РРФСР, який випадково почув те, що не треба було, і негайно повідомив куди слід. Хрущов викликав до себе Підгорного: «Щось, товаришу Підгорний, ходять чутки, що існує якась група, яка хоче мене прибрати, і ви до цієї групи причетні». Підгорний подумав (як він потім розповідав Шелесту), що розколовся Брежнєв, і запропонував дати команду КГБ розібратися. А перед самим відльотом Хрущов сказав членам президії ЦК КПРС: «Щось ви, друзі, проти мене затіваєте. Дивіться, в разі чого розкидаю як цуценят».
У Криму на правах «господаря республіки» Хрущова супроводжував Шелест. Але погода зіпсувалася, і персек полетів до Піцунди. 11 жовтня він подзвонив звідти Полянському й заявив, що все знає, що повернеться через три-чотири дні та влаштує всім «кузькіну мать». Брежнєв, який саме перебував з офіційним візитом у НДР на чолі делегації Верховної Ради СРСР, дізнавшись про це, страшенно перелякався і не хотів повертатися. Змовники не знали, що Хрущов подзвонив колись відправленому ним у відставку Жукову й домовився про зустріч. Але вони знали, що Хрущов призначив пленум, на якому мала бути проголошена нова економічна політика і якоюсь мірою змінена й політична система. Ходили наполегливі чутки, що саме на тому пленумі невгамовний персек має намір значно оновити персональний склад вищої влади. Змовники зрозуміли, що час настав.
Семичастний зателефонував Брежнєву в НДР (де той уперто залишався, катастрофічно порушуючи дипломатичний етикет) і сказав, що пора, але без Брежнєва нічого не буде. Однак Леонід Ілліч прилетів тільки після того, як свою згоду на участь у перевороті дав маршал Малиновський, міністр оборони. Підгорний також терміново прилетів із Молдавії, де був із робочим візитом.
Читайте також: Міхаіл Поґодін як «изобретатель» «Русского міра»
12 жовтня змовники зібрали в Кремлі засідання президії ЦК КПРС. Вони планували скликати на завтра закрите засідання президії ЦК, на якому були б присутні тільки члени, кандидати в члени президії та секретарі ЦК. Викликати туди з Піцунди Хрущова й змусити його подати у відставку.
Шелест згадував: «До його (Хрущова) приїзду ми майже два дні засідали, все обговорювали, як Хрущова викликати. Спочатку доручили цю справу Підгорному. Але він напередодні спілкувався з Хрущовим. І Підгорний відмовляється: «Я не буду дзвонити, а то викличу сумніви. Я з ним нещодавно розмовляв, нічого не було, а тут раптом викликаємо…» Вирішили, що подзвонить Брежнєв. Ми всі були присутні, коли Брежнєв розмовляв із Хрущовим. Страшно це було. Брежнєв тремтів, заїкався, у нього посиніли губи: «Нікіта Сєрґєєвіч, тут… ось… ми просимо… приїхати… по ваших питаннях…» А Хрущов йому щось говорить, але ми не чуємо що. Поклав Брежнєв трубку: «Нікіта Сєрґєєвіч сказав, що він… два дні, і ви вже там… обісралися… питань вирішити не можете. Ну добре, ви мені пізніше зателефонуйте, тут Мікоян, ми порадимося».
Анастас Мікоян був геніальним пристосуванцем, він був із Хрущовим у Піцунді й підказував тому «правильні» рішення. Коли того самого вечора Брежнєв подзвонив удруге, Хрущов сказав: «Добре, я прилечу».
Єдиною військовою силою, здатною підтримати Хрущова, був Київський військовий округ, яким командував особистий друг Хрущова Петро Кошовий, але КГБ мав подбати, щоб генсек не міг ані зв’язатися з Кошовим, ані направити літак до Києва.
Засідання президії ЦК почалося о 15:30 і пройшло як по нотах. Усі члени президії ЦК виступили один за одним і кожен вимагав відставки першого секретаря. Хрущов намагався боротися, але йому не вдалося ні переконати опонентів, ні розколоти їхній табір.
Засідання продовжилося наступного дня, 14 жовтня, але це вже був фінал. З головною викривальною промовою виступив Брежнєв: «Ви, Нікіта Сєрґєєвіч, знаєте моє ставлення до вас. У важку для вас хвилину я чесно, сміливо і впевнено боровся за вас, за лєнінську лінію. У мене тоді був інфаркт міокарда, але, будучи важкохворим, я знайшов сили для боротьби за вас. Сьогодні я не можу поступатися своєю совістю і хочу по-партійному висловити свої зауваження… Якби ви, Нікіта Сєрґєєвіч, не страждали такими вадами, як владолюбство, самозакоханість своєю особистістю, віра у свою непогрішність, якби мали хоч би невелику скромність, ви б не допустили створення культу своєї особи. Ви поставили радіо, кіно, телебачення на службу своїй особі. Вам сподобалося давати вказівки всім і з усіх питань, а відомо, що жодна людина не може впоратися з таким завданням — у цьому лежить основа всіх помилок…»
Хрущов якийсь час ще намагався заперечувати, апелюючи до совісті колег: «Я прошу вибачення у всіх вас, якщо когось образив чи не так сказав, але ж ви всі підтримували наші рішення, брали участь у них, ви голосували!..» Переконавшись, що все даремно, персек замовк. Він був зломлений, розчавлений. Погодився написати заяву з проханням «звільнити з обійманої посади за станом здоров’я».
Того самого дня о 18:00 розпочався пленум ЦК, який жорсткою критикою відкрив Суслов. Хрущов попросив дозволу виступити з короткою відповіддю, але головуючий Брежнєв перелякався, пам’ятаючи пленум 1957 року. Хрущову поставили в провину «7 К»: кукурудза, комунізм (обіцянку «жити при комунізмі»), культура, Китай (розсварився з Мао), «краснобайство», кубинська криза, «кузькіна мать». Тоді ж пленум ЦК звільнив його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС, члена президії ЦК партії, голови Ради Міністрів СРСР «у зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я».
Читайте також: Ніж у спину: радянське вторгнення до Польщі
Хрущов уже не міг боротися. Він був старий і стомлений. І чи не найбільше підкосило те, що його покинули «його українці». Вони всі зрадили. Одноголосно відправили його у відставку і так само одноголосно обрали Брежнєва. Український Ілліч не став остаточно знищувати поваленого ворога, а власноруч і по-куркульськи скупо визначив пенсійні блага свого попередника.
На пенсії Хрущов займався гідропонікою, багато читав. У 1968-му засів за мемуари, хоча колишні колеги натякали: не варто. Не послухався. І 11 вересня 1971 року помер від серцевого нападу в Центральній кремлівській лікарні.
Українець на троні — і кінець СРСР
Зрозуміло, що всі ці люди були більше «російсько-радянськими», ніж українськими. Однак при них голос УРСР у «радянському хорі» став сильнішим.
Але їхня заміна неминуче диктувалася законами жанру. «Залізний Шурік» Шелєпін і Семичастний залишили свої високі посади в 1967-му, Шелест — у 1972-му, Полянський — у 1973-му, Підгорний — у 1977-му. Маршал Малиновський помер своєю смертю в 1967-му.
«Українська мафія» не зникла, просто Брежнєв оновив її склад, вливши в неї «своїх дніпропетровців», які не виросли під парасолькою «сталінської гвардії». У Москві тоді невесело жартували, що історія Росії ділиться на три етапи: допєтровський, пєтровський і дніпропетровський. Найвпливовішими представниками дніпропетровського клану були такі «стовпи» пізнього СРСР, як Володимир Щербицький (перший секретар ЦК КПУ), Костянтин Черненко (голова президії Верховної Ради СРСР, а потім і генсек), Микола Тихонов (голова Ради Міністрів СРСР), Віктор Чебріков (глава КГБ СРСР), Микола Щолоков (глава МВС СРСР). До цього самого клану належить і Леонід Кучма, другий український президент. Звісно, у верхніх ешелонах влади за Брежнєва було достатньо українців і крім дніпропетровських: Андрій Кириленко (член політбюро), Андрій Гречко (маршал, міністр оборони СРСР), Віталій Федорчук (очільник КГБ СРСР) та ін. І всі разом ці українські функціонери мимохіть і довели Радянський Союз, що потопав у сусальній позолоті солодких часів застою, до його безславного й закономірного кінця.
Алєксандр Пижиков: «…З кінця 1970-х років сили набрав тренд «державної розпусти». Протистояти йому тоді було вже неможливо. Радянський проект, заряджений вірою російських людей у краще життя, був повністю вихолощений і дискредитований брежнєвським (українським) керівництвом, яке підготувало розвал великої країни, на розграбування якої вже злітався всілякий набрід».
А чого ще хотіли росіяни? Безглуздо було очікувати від денаціоналізованих «малоросів» хоч якоїсь турботи про Російську імперію, якщо перед тим у них відбили здатність піклуватися про Україну. А крім того, ці «малороси» зберегли в собі ту рису української душі, яка завжди і всюди змушує українців боротися проти несвободи. Спочатку вони допомогли Хрущову розібратися з культом особи Сталіна, а потім помножили на нуль і культ особи самого Хрущова.
Зрештою, росіянам уже пора зрозуміти, що для українців категорично неприйнятне російське уявлення про «краще життя» — з вертикаллю влади, бардаком, таборами, тупістю та голодом. І українці все одно — рано чи пізно, збройними силами чи сито-сонною номенклатурою — розвалять їхнє «краще життя». Тому росіянам у їхніх же інтересах ліпше й не намагатися нас знову туди затягти…