Вперше публічно
Після революції 1905 року в Російській імперії багато що змінилося, зокрема в царині цензури. Почала виходити щоденна українськомовна газета «Громадська думка» (згодом «Рада»), і один із її випусків у Шевченкові роковини розпочинається словами:
«Прийшов великий день. Вперше на російській Україні можемо ми помянути українським словом в українській газеті великого нашого поета».
45-й випуск газети «Громадська думка» від 26 лютого 1906 року
Читайте також: Газета «Громадська думка» — перший щоденний інформаційний ресурс українською мовою
У місті, у селі й за океаном
Борис Грінченко зауважує, що Шевченка в роковини й на щодень пам’ятають «тільки по городах, де люде більше письменні і більше знають Шевченка, а по селах такого ще не чуть». Це цілковито спростовує думку, що українська культура того часу була майже виключно сільська.
До того ж, веде далі Грінченко, «за широким морем — в Америці… справляють люде Шевченкові роковини».
Діяльно
«Годиться Шевченка поминати, шанувати й ого і співом, і читанням, і добрим словом.
Та тільки ж сього мало… Треба доложити рук, треба діла. І коли ми справді хочемо, щоб його думки справдилися, то повинні ми поминати його не самими словами, а й ділами, ділами щоденними», — висловився Борис Грінченко.
З Богом
На першій шпальті «Громадської думки» розміщено нагадування, що в Софійському кафедральному соборі о 1 годині буде правитися панахида в 45-ті роковини смерті Шевченка.
По-народницьки
Редакторська стаття про Шевченка розставляє відповідні акценти — про долю Шевченка як відображення долі України: «В мужичій хаті він народився кріпацьким сином і витерпів замолоду все те горе, яке припадало на долю кріпацьким дітям».
Далі виклад стає ще більше схожим на алегорію втрати матері як втрати держави:
«Утратив він матір добру і зазнав знущання від лихої мачухи».
Ледь вловимий, але таки виголошений момент естетичного, а не лише соціально-політичного: «Серед темряви тяжкого життя він був, а йому хотілося ясного світу. Його поривало до малярства, щоб могти в пишному малюванні переказувати почування своєї великої душі».
Цікаво, як подано вибір між малярством і поезією: щойно здобувши волю й можливість навчатися в Академії мистецтв, Шевченко, замість присвятити себе цілковити живопису і гравюрі, взявся за перо:
«А таємнича сила тягла вже його в інший бік, на інший шлях, де дожидала його добра слава і тяжка мука.
З душі його пісня вже виривалася…
Від тієї пісні розкривалися широко й ясно засліплені очі, і зробилася його книга “Кобзар” книгою воскресіння зо сну Українського народу, книгою плачу народного й надій народних».
Це наочно показує тодішнє уявлення про роль митця поневоленої нації: саме письменник виконує позалітературні функції національного будителя, чого менше очікують від художника.
Несподівано звучить пасаж про Шевченка-борця за «людське життя для робочих людей» — ніби ще трохи зарано для такої риторики? Водночас далі продовжено, за що боровся Шевченко: «за національні права українського народу». Це показує, що і питання соціальніі, і національні вже нуртували й обговорювалися на початку ХХ століття, за 10 років до 1917-го.
Відзначчення 100-літнього ювілею Шевченка в Катеринослві в 1914 році
Осмислюючи комемораційні практики
Лікар Модест Левицький обрав за тему способи належного пам’ятання про Шевченка. Він згадує клопотання Золотоніського земляцтва про встановлення пам’ятника в Києві. Але також наголошує, що пам’ять має бути діяльною, поширюватись і тривати. Отож не досить самого «кам’яного чи чавунного пам’ятника, щоб достойно пошанувати пам’ять» Кобзаря. Як приклад ефективних інституцій пам’яті згадано Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, буквально назване «Українською академією наук», а також «Товариство запомоги рожденцям південного краю, що вчаться по вищих школах у Петербурзі», що дає змогу найбіднішим здобути освіту. Насамкінець наголошено на потребі створення «Просвітного товариства імені Шевченка» в Києві — просвітня складова на той час вважалася найбільш нагальною.
«У нас немає своєї власної друкарні… нема своєї власної книгозбірні (бібліотеки), читальні, нема свого театру, свого власного кутка для зібрань, з’їздів, лекцій та інших потреб — усе доводиться оббивать чужі пороги. Нема свого музею ні археологічного, ні етнографічного, ні домашніх виробів. Незабаром і школи власні можна буде заводити. А де ми візьмемо учителів, де ми їх приготуємо?»
Графоманськи й пафосно
Найбільше прикро за вірші В. Сивенького — «Вінок Тарасові Шевченку» низької художньої якості. Володимир Самійленко, що назвався цим псевдо, писав і значно сильніші поезії.
Стаття письменника Леоніда Пахаревського з пасажами в стилі «коли ж злетить до нас тая воля, орле України?» дає уявлення про ту «старосвітчину і дикий смак» у національній культурі, проти яких у 1920-х бунтували київські неокласики.
Національно
Літературознавець Василь Доманицький написав до газети статтю «Національність в Шевченкових творах», де зазначив, що хоч би про що Шевченко писав — «всюди ми бачимо людину, що над усе любить свій край, своїх людей (свою націю), і за них радий і душу положить».
Цікаві зауваги висловлено про національний пейзаж: «Навіть природа в нього не чужа і байдужа, а справді жива і рідна, українська: вітер вночі тихенько шепочеться з осокою, то знову гуляє по широкому полю і з могилами розмовляє, то грізно до моря озивається, чорнії могили, високії гори, степи безкраї, голубії… Шевченко, пробуваючи на чужині, не може їх забути».
Перебуваючи в засланні, Шевченко пише:
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії.