Тут люди майже завжди поводяться природно, як у реальному житті. Їхні вчинки переважно емоційні та неконтрольовані: все, що написав, може бути використано проти тебе. Додаткової цінності цей засіб комунікації набуває через регулярну забудькуватість політиків. Вони часто не зважають, що події відбуваються у реальному часі, тому відредагувати, переписати, перезняти вже не вийде. Що видав у ефір, то й отримаєш (у вигляді реакції аудиторії).
В інтернеті, як на лакмусовому папірці, чітко відображаються всі вади окремих державних діячів та державної системи загалом.
Наприклад, зухвала поведінка Джуліана Ассанжа на сторінках WikiLeaks викликала агресивну реакцію у Сполучених Штатах, які вважаються головними вартовими свободи слова та демократії. Лідерка республіканців Сара Пейлін так обурилася підривом дипломатичної таємниці, що на своїй сторінці у Facebook зацькувала засновника ресурсу на рівні з головним терористом Осамою бен Ладеном. А сенатор Джо Ліберман взагалі запропонував обмежити свободу в інтернеті, як це зробили в Китаї.
Якщо в Америці все перебуває наразі на рівні слів і голосних заяв, то в Україні інтернет-спільнота відразу відчула авторитарні замашки нової влади. Почався тиск на вільнодумних блогерів.
Першою резонансною справою щодо переслідування блогера була справа, пов’язана з Оленою Білозерською, яку в березні 2010-го викликали до відділку міліції. Її допитали щодо маніфестацій активістів опозиційних рухів, які вони висвітлювали в лютому. Відтак на підставі судового доручення слідчі провели обшук у квартирі та перевірили комп’ютери. В Олени Білозерської вилучили CD-диски з фотографіями. У лютому цього року київська міліція знову провела квартирний обшук у рамках кримінальної справи щодо діяльності ВО «Тризуб». Тоді вилучили всю оргтехніку, фото-, відео-, аудіоапаратуру, мобільні телефони.
Інший приклад тиску на блогера стосувався Олега Шинкаренка, якого влітку 2010-го викликали на співбесіду працівники СБУ через його записи, зокрема ті, що містили відеоролик з падінням вінка на Віктора Януковича, супроводжений коментарем щодо «вбивства» президента та його команди, та ролик про «репетицію» розмови Януковича з Азаровим із тегом «вбити гада».
Більш серйозних наслідків авторитаризму зазнала блогосфера сусідньої Росії. За громадянську позицію та низку критичних висловлювань на адресу міліції Савва Терентьєв отримав умовний вирок. Менше пощастило колишньому прес-секретарю екс-президента Республіки Татарстан Мінтімера Шаймієва Іреку Муртазіну за розміщення у своєму ЖЖ запису про кончину голови Татарстану, який на той час перебував у Туреччині. Муртазіе отримав 1 рік і 9 місяців позбавлення волі у колонії-поселенні.
Втім, не лише Росія відзначилася переслідуванням незгодних з режимом інтернет-активістів. Зокрема, іранський суд визнав відомого в країні блогера Хоссейна Деракшана винним у співпраці з «ворожими країнами», а також у закликах до знищення чинної влади. Згідно з вердиктом суду йому доведеться провести у в'язниці понад 19 років.
Тож у сучасному світі спроби обмеження свободи в інтернеті й тиск на блогерів є симптомом для діагностування серйозної хвороби у державі та недемократичності чинної влади.
Крім цього, завдяки інструментам соціальних медіа прості люди мають можливість впізнати справжню людину, яка ховається за міфічним образом політика. Особливо це стосується тих, хто намагається вести (або переконує в цьому аудиторію) власні екаунти в соціальних медіа.
Доленосних помилок, які безпосередньо впливають на імідж, припускаються всі, як на Заході, так і в Україні. Прагнення маніпулювати громадською думкою єднає політиків різних країн. Влітку цього року республіканець Ньют Гінгріч висунув виборцям аргумент, чого він має бути кандидатом у президенти США від Республіканської партії: в нього найбільша кількість послідовників у Twitter. Тоді він жалівся, що преса ігнорує його велику аудиторію мікроблогу: «В мене в шість разів більше фолловерів, ніж у всіх інших кандидатів разом узятих. Але це не рахується, бо тоді б я став кандидатом». Як з’ясувалося пізніше, з 1,3 млн читачів у мікроблозі політика принаймні 80% виявилися несправжніми – політик найняв фірму, щоб збільшити кількість фолловерів за рахунок створення екаунтів вигаданих людей.
Найяскравішим вітчизняним епік фейлом (від англ. epic fail – повний провал) є горезвісний Арсеній Яценюк. Тоді одіозний політтехнолог Володимир Петров (пише у ЖЖ під ніком lumpen) у матюкливому тоні вів чергову полеміку зі своїм опонентом і забув розлогінітися з екаунта свого шефа. Результатом стала брутальна фраза на одному форумі, написана ніби від імені самого Яценюка.
На жаль, це ще не край демонстрації дурості українськими політиками. Переплюнув вчинок Арсенія Петровича головний радикал України Олег Ляшко, відомий тим, що любить на своїй сторінці у Facebookрозміщувати фотозвіти про те, як він в одних бабусь купує яйця, інших – катає на ровері, обирає жіночу білизну та робить ще багато цікавих і корисних для суспільства справ. Цього разу він вирішив поділитися депутатською зарплатою і підтримати родину загиблого під час зносу наметового містечка у Донецьку. «Я оплачу витрати на похорон чорнобильця Геннадія Конопльова, загиблого під час розгону наметового містечка в Донецьку. А рахунок принесу Азарову. Хай влада знає, що смерть людини на її совісті», – написав радикал у себе на сторінці у Facebook.
З часу, коли були опубліковані ті слова, минула доба, а сім’я загиблого прийняла допомогу місцевої влади, яка взяла на себе всі витрати. Тоді я вирішив нагадати Ляшкові про його обіцянки, але зіштовхнувся лише із витиранням моїх коментарів та баном на відвідування сторінки. Дякуючи іншим користувачам, питання до політика-фейсбукера повторювалися і повторювалися.
Лише за кілька годин він спромігся на коментар: «Я вже сказав, що перед тим, як лити бруд, прошу спочатку перевіряти інформацію! Гроші переведені на рахунок родичів загиблого!» Проте інтернет-спільнота так і не побачила ані платіжок, ані чеків з банку. Потім навіть не було світлин із сім’єю загиблого і звітів на сторінці про підтримку родичів Геннадія Конопльова (хоча пан Олег анонсував, що планує зустрітися з ними).
Замість цього читачі Ляшка довідалися, як його фонд «Українська ідентичність» влаштував у Луганську «міжнародний» семінар про Зону вільної торгівлі з ЄС. Проплачені та «фейкові» користувачі поставили під цими дописами свої «лайки» та коментарі, а розумні люди вкотре подякували інтернету та соціальним медіа за унікальну нагоду побачити дурість політика.
Іншим прикладом, що розкрив справжнє ставлення нардепів до закону, є публікація бютівця Віктора Уколова, який на своїй сторінці Facebookпрокоментував розслідування журналіста Олексія Братущака про голосування нунсівця Володимира Ар’єва. Він написав, що голосував карткою свого колеги «за дорученням»: на час своєї відсутності в Україні Ар’єв надав довіреність голосувати від його імені за прийняття законопроектів. Дякуємо соціальній мережі Цукерберга, завдяки якій ми побачили, що «опозиція» теж любить порушувати конституцію і завдавати шкоду становленню демократії в Україні.
Але не варто скептично оцінювати всіх політиків, що намагаються використовувати новітні комунікаційні канали. На щастя, ми маємо кілька позитивних прикладів.
Володимир Кличко лише цього року відкрив особистий блог на платформі ЖЖ, де він ділиться інформацією про своє життя, наприклад, саме там він сповістив про смерть свого батька.
З більш прикладним підходом працює з інтернет-інструментами нардеп Леся Оробець. Завдяки мобілізації інтернет-спільноти та регулярному інформуванню про хід боротьби із незаконним заводом зі спалення сміття в районі КПІ їй вдалося привести на громадські слухання місцевих мешканців і журналістів та запобігти спробі сфальсифікувати голосування з боку Укрзалізниці. Результат: шкідливу споруду було демонтовано.
Через спілкування із блогерами вона довідалась про безчинства, пов'язані з несанкціонованим будівництвом на території пам'ятки археології національного значення – наскельного міста-фортеці Тустань (Львівська область) та успішно зреагувала – будівництво припинили.
А влітку, коли більшість депутатів активно витрачали гроші на оздоровлення (35 тис. грн), вона влаштувала серед інтернет-спільноти конкурс кращих громадських проектів, які б отримали фінансування. Хіба це не позитивний приклад небанальної присутності в мережі та використання її потужностей на корисну справу.
Насамкінець все-таки варто подякувати соціальним медіа, які розкривають очі пересічним громадянам на їхню владу. За умови подальшого поширення проникнення інтернету в державі рівень спостереження та моніторингу лише зростатиме. Отже, є надія згодом отримати більш відповідальну владу.