Військовий комісар Бахмутського об’єднаного міського військового комісаріату Руслан Шурло працював на цій посаді ще задовго до початку бойових дій. Звичайно, він не міг не помічати поступового зменшення державного запиту на призовників. Як і те, що на території сходу України не залишилося жодного бойового підрозділу. Але у військових завжди все чітко- такий наказ, така політика держави. Незважаючи на це, довоєнні плани щодо строковиків його військкомат завжди виконував повністю.
На підпільному становищі
“Тоді, навесні 2014 року, ми ще не зовсім розуміли, що відбувається. В нашому місті не було масштабної окупації, як, наприклад, в Слов’янську. Але почали розвиватися події, на які ми, як люди військові, повинні були реагувати певним чином. По-перше, всі документи, що стосувались обліку військовозобов’язаних довелось вивезти. Таким чином ми запобігли застосуванню наших даних для змушування людей ставати зі зброєю на боці бойовиків. Вивозив їх в різні місця партіями, на особистому автомобілі. А ще був наказ знищити документи, які були з обмеженим доступом. Так, за цими документами, а ще з вимогами надати зброю, каски, бронежилети приїздили різні люди, яких тоді називали “ополченцями”. А ті, що приїздили зі зброєю, намагалися кожного разу змусити і нас дати присягу. Ми не йшли на загострення ситуації, не провокували, але категорично відмовлялися від тих пропозицій. А зброї в нас давно вже не було. Казав їм, що не треба тут стріляти та руйнувати: я відчиню помешкання, заходьте. Дивиться- що вам з цього? А їм хтось сказав, що військкомат призов робить, забирають інвалідів та старих. Ну, це ж тоді різні плітки ширилися… А я пояснював, що виконую свою роботу. В цій ситуації однією з важливіших завдань я вважав зберегти особовий склад, де більшість – цивільні жінки”, – розповідає підполковник Шурло.
Читайте також: У Генштабі розповіли, скільки українців вступили на контрактну службу в 2017 році
Але особовий склад, навіть коли була реальна загроза життю, продовжував виходили на роботу. Якось до військомату приїздили п’ятеро людей зі зброєю, а в наряді була саме жінка. Поки керівництво доїхало, щоб розібратися, вона просто вигнала цих озброєних чоловіків. Хоча в той час за подібні дії можна було потрапити в підвал чи отримати кулю. Один з військкомів з окупованого міста перебував в полоні більше трьох місяців, а одного вбили бойовики. Але тоді ще багато хто не розумів масштаби та серйозність ситуації: зовсім скоро в місті фактично не залишилось дієвої міліції, не працювала СБУ чи прокуратура. Тому всі військові, що залишилися в місті, підтримували зв’язок один з одним: з ремонтною бригадою, яка слугувала місцем зберігання техніки та була розташована майже в центрі Бахмута, і з військовою частиною в селі Парасковіївка, де стояв тоді вже табір «казаків», що блокували вивезення зброї українськими військовими. Військові з частин були майже в оточенні, тому комунікувати з зовнішнім світом доводилось працівникам військкомату. Іноді це було схоже на самодіяльність, але жодних інших дій без потрібних наказів вони робити не могли:
“В нас тоді завдань було дуже багато: наприклад, ніччю ми вдягалися в цивільне та їхали до блокувальників військових складів. Щоб почути, які їх плани, щоб коригувати дії військових, які майже кожної ночі відбивали напади бойовиків. А ще, щоб хоч якось розігнати цей натовп. Підходили та казали: “Так, все, твоє чергування скінчилось. Йди додому”. Ніч, хто там розбере, що я за начальник”, – згадує заступник військового комісара Едвард Решевський.
Пошуком вантажівок ЗСУ, які тоді перехоплювали бандити, теж займалися працівники військкомату. Довелось переховувати та перевозити військових, яких брали в полон разом з цими вантажівками, перевозити їх та зброю на територію військової частини. Там навіть шуткували: “Ви нам состав укомплектовуєте?”. Бо колись туди навіть 15 десантників потрапили, яких роззброїли біля міста — тоді ж вони не мали дозволу стріляти. Приходилось декілька разів забирати зброю з відділку поліції. Тоді у бандитів була така традиція: зброю, яку вони забирали у військових, які її перевозили, везли до поліції – начебто на зберігання, тільки б вона не дісталась військових підрозділів ЗСУ. Але було зрозуміло, куди вона звідти врешті решт потрапить, тому військовий комісар отримав наказ перевозити цю зброю на територію бази резерву танків. Разом з заступником на двох машинах вивезли декілька спортивних сумок з “залізяками”. Тоді, щоб унеможливити застосування бронетехніки злочинцями, керівник військової частин Чобіток (був викрадений бойовиками в Бахмуті, відбитий спецпризначенцями, поранений, вивезений на вільну територію — авт.) розукомплектували всі бойові машини: навіть якщо її спромоглись би захопити, ще довго довелось би шукати акумулятори, встановлювати їх в танки та БТР-и. А це час, якого, на щастя, загарбники не мали, бо всі напади здійснювалися групами, що прибували з інших окупованих міст.
А вже після звільнення міста, почалися повноцінні військові будні: призови, мобілізація, допомога військовим різних підрозділів. Шурло вважає, що це був один з найважчих періодів:
Читайте також: У Міноборони назвали кількість контрактників в українській армії
“Я думаю, добре, що на території Луганської та Донецької області в 2014 році скасували весняній та осінній призов строковиків: зважаючи на хаос та ворожу пропаганду, це б ще більше підвищило рівень напруження в суспільстві. Але в цей час майже кожного місяця ми відправляли добровольців на Харків, бо з нашого військкомату неможливо було відправити людей воювати в АТО. Думаю, якщо б ми зробили це відкрито, то залишитись живими у нас тут не було шансів. Але тоді для участі в АТО ми переправляли багато наших хлопців. А мобілізація у нас почалась тільки з четвертої хвилі. Тоді в нас було дуже гаряче: йшли бої за Дебальцеве, лінія фронту була майже біля нашого міста. Ми туди їздили через день, бо наш комісаріат до війни охоплював і його. За день до повного захоплення Дебальцево ми встигли просто вискочити: коло майже замкнулось”.
В умовах війни
Перша для Донеччини мобілізація була надскладна – багато людей виїхало, великі території були окуповані, а люди, які на свої очі бачили жахіття війни, були деморалізовані. Мабуть, як і в інших регіонах країни, було дуже багато тих, хто за будь-яку ціну намагався втекти. Десь ці шляхи втечі вели до європейських країни, а тут, на Донеччині, логічно, хоча і парадоксально, тікали в Росію — бо це близько та є родичі чи знайомі. В Бахмуті кожного ранку два автобуса, повних чоловіків, йшли на Москву. Бо в “ДНР” їхати сенсу не було: там немає роботи, і де гарантія, що не дадуть зброю, щоб воювати вже з іншого боку. Відбулися навіть мітинги проти мобілізації, які намагалися не допускати місцеві патріотично налаштовані громадяни. Військкомам доводилось вручати повістки на блокпостах, відправляти групи на підприємства та за місцем проживання. Є тут навіть чоловік, якого засудили за хабар, який він намагався дати, щоб не потрапити під мобілізацію. Але тоді вдалось не тільки повністю укомплектувати свій військкомат, а й виконати план з мобілізації у всіх хвилях, що відбулися на території Донеччини, на 100%. З цих людей більше половини — йшли добровільно.
Довелось вже декілька разів виконувати і найтрагічнішу функцію військкоматів: сповіщати про загибель бійця його родичам та перевозити тіла на малу батьківщину. Всього Бахмут втратив більше десяти своїх захисників, які несли службу у різних підрозділах. Четверо з них служили в ЗСУ. Першим загинув 19-річний десантник-контрактник, який був в літаку, що збили над Луганським аеропортом.
Читайте також: Президент змінив Положення про військову службу
“В нього залишилися дві сестрички… Похований в селі Бахмутського району. Ще один хлопець, снайпер, загинув під Іловайськом, в нього в Бахмуті залишився дуже старий батько. Боєць похований в Дніпрі, вже є результати ДНК- експертизи і батько знає номер поховання. Ще один загинув під Маріуполем, коли було пряме потрапляння в бліндаж, він з багатодітної родини, пішов на контракт за братом, що був мобілізований. Ми потім орден вручали брату за брата – посмертно. Ще один загинув в 2015 року під Попасною в стрілецькому бою біля блокпосту. Це наші втрати. Це найважче”, – каже Едвард Решевський.
Нова генерація
Зараз в військкоматі Бахмута працюють над черговим призовом на строкову службу. Кажуть, що особливих проблем немає, тим більше, що за державним планом кількість строковиків буде не найвищій в країні. Якщо сусідня Харківщина має надіслати 700 молодих людей, то для Донецькій встановлено план в 230, для Луганській -170 та Закарпатській – 155 строковиків. В Бахмуті активно йдуть і на контракт. За 2016 рік його підписали більше 250 військовослужбовців, на 1 жовтня 2017 року — вже 120. Робота в цьому напрямку продовжується кожного дня:
“Звичайно, розказуємо, що за бійцем зберігаються зарплатня та місце роботи, хоча навіть юристи підприємств інколи цього не розуміють. А ще застерігаємо, щоб не писали заяву про звільнення, як інколи змушують роботодавці. У нас багато жінок пішли на контракт: лікарі, медсестри до шпиталю в Часів Ярі, кухарі, санітари-стрілки в різні підрозділи. Є ті, хто повернувся з мобілізації і вирішив йти на контракт. А є хлопці 18-20 років, які йдуть на контракт, не чекаючи строкової служби. А ще – в нас просто бум контрактників, що були мобілізовані з різних областей, а потім знайшли на Донеччині другу половинку, створили родини, та йдуть на контракт. Є люди з окупованій території, в них свої рахунки з ворогами. Майже всі повертаються в свої частини, де служили строкову службу або воювали під час мобілізації. Є в нас вже ті, хто з мобілізованих солдатів виріс в справжніх бойових офіцерів. Може, хто з них буде міністром оборони”, – не без гордості розповідає підполковник Шурло.