Можна я в першому рядку поздоровлю всіх із великим успіхом українського футболу? Дякую. Далі буду злішим.
Минулої середи Україна, попри всю свою нефутбольність, вийшла на вулиці. Стамбульський тріумф «Шахтаря» урочисто відзначали не лише в Донецьку та його околицях – ні, гуляли і в Києві, і у Львові й інших містах, де донецьких сприймають дещо легше, ніж у згаданих.
Чому виокремлено Київ та Львів? Вочевидь, футбольна неприязнь накладається на ідеологію з політикою, видаючи вибухонебезпечну суміш. Інше – наш народ лінивий за визначенням, миролюбний і приязний, тож ми поки що уникнули серйозних проблем на цьому ґрунті. Загалом поглядів скоса та чарок із горя, мовляв, «Шахтар» виграв… вистачало, але не всі були мужні продемонструвати це відкрито.
Матч дивилася майже вся Україна, але не вся вболівала за «Шахтар». І не могло там бути всієї України.
По-перше, у нас чимало тих, кому щиро начхати на футбол. У Росії зробили б із цього супершоу і перемога довго не сходила б із першої позиції у новинах. У нас вже наступного ранку футбол поступився політичним глупотам. Таке враження, що влада патологічно не вміє радіти перемогам, оскільки налаштована лише на меморіальні заходи та зітхання з приводу ворогів, які нам зіпсували історію. Спорт загалом сприймають у нас як справу незначну, про що свідчить хоча б потік неприємностей навколо Євро-2012.
Звісно, ставлення верхів не може не позначатися на низах. Порожні стадіони і жахаюча бідність вітчизняного футболу є лише одним із мінімальних наслідків. «Динамо», «Шахтар», «Металіст» – ці клуби існують, процвітають і перемагають тільки завдяки зусиллям меценатів. Та й із приводу підтримки вболівальників, яку прийнято увічливо хвалити, є питання: скільки людей ходять на матчі внутрішнього чемпіонату і, головне, хто готовий платити хоча б 20 грн? Гадаю, не зрадіють відповідям доморощені оптимісти, які обожнюють звіти про те, як у нас все зростає!
По-друге, перемога «Шахтаря», а точніше її сприйняття, ставить глобальніші питання, ніж будь-які футбольні: чи достатньо оформилася українська нація, щоб сприймати події такого штибу як одне ціле, один народ? Щоб одні й далі не називали народжених на Східній Україні кацапнею чи пісуарщиками, а інші, зі свого боку, не крутили дулі на Захід, мовляв, вам такого успіху чекати годі. Утім, як мені розповідали, Захід радів масово і щиро, тож – тисну долоню.
По-третє, чи маємо ми право взагалі проектувати успіх «Шахтаря» на всю країну й відчувати до нього свою належність, якщо ми зроду донецькому клубу не симпатизували?
Футбол і патріотизм – тема неоднозначна. Що розвиненіша країна у футбольному та інших значеннях, то менше пов’язують там клубний патріотизм із державним. Німеччина і не думала вболівати за «Вердер», тож поразка була сприйнята трагічно лише у Бремені. А ось гра збірної на світовому чемпіонаті викликає піднесення німецької національної гордості, яка з 1945 року тривалий час перебувала під сподом. Частіше це звучить і в нас: «Усією країною вболіваємо за збірну, а вболівання гуртом за клуби є відрижкою радянської системи. Клуби – кожен сам за себе, а тому перемогою в Кубку УЄФА нехай тішаться ті, хто більше за «Шахтаря».
Додам улюблений аргумент скептиків: сучасні клуби-гранди є цілком наднаціональними утворами, і тому Бразилія має заледве не більший стосунок до цієї перемоги. Хто забивав – Луїс Адріано і Жадсон, хто протягував команду вгору? Питання з тієї самої опери: чи можна вважати 14-ту дивізію Ваффен-СС українською, коли в ній командування було німецьким? Нехай пробачать мені шахтарі за таку паралель, але вона має суто академічний характер.
Моя позиція виглядає так: ми ще й близько не підійшли до рівня Англії чи Німеччини, щоб перебирати футбольними харчами і приводами порадіти, нарікати на недостатню кількість синьо-жовтих прапорів під час святкування перемоги «Шахтаря» та брак українців у донецькій команді. Ось коли наші клуби почнуть масово тинятися єврокубковими фіналами, я погоджуся з тим, що лише перша збірна України здатна об’єднати країну, а клуби нехай займаються своєю вужчою справою. Натомість зараз – тільки разом.
Тому дякую і браво, «Шахтаре»! Поміж тих, хто взагалі ставив запитання «Чи вболівати?», розумний готуватиметься здолати «Шахтар» на футбольному полі, а дурень питиме гірку. Чомусь дуже хочеться бути розумним і зарахувати до їхнього числа більшість співвітчизників.