«Як побачите Табачникова, то заплюйте йому всю його собачу морду!»

Вирушаючи влітку 1859 ро­­ку в Україну, Тарас Шевченко розраховував, що пробуде там п’ять місяців, а потім і зовсім поселиться на рідній Черкащині. Проте поїздку довелося перервати і повертатися до Петербурга. Причому не зі своєї волі…

«Оженіть, будьте ласкаві!»

У клопотанні, адресованому Правлінню Імператорської Академії мистецтв (5 травня 1859 року), Тарас Шевченко просив видати йому посвідку на проїзд у Київську, Чернігівську й Полтавську губернії з метою «поправления здоровья и рисования этюдов с натуры». Проте в листах до друзів поет був відвертішим і зізнавався, що хоче облаштувати своє «бурлацьке» життя: оженитися, купити ділянку землі над Дніпром, збудувати хату… Всі ці наміри мали бути реалізовані влітку 1859-го.

Шевченко готувався до поїздки ще з осені. В листопаді 1858 року він просив Марію Максимович: «А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! А то як не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її».

Проте виїхати з Петербурга Тарасові Шевченку було непросто, оскільки він перебував під суворим поліцейським наглядом. Знадобилося кілька тижнів, щоб бюрократичний «ланцюжок», яким помандрувало Шевченкове клопотання, добіг кінця. Віце-президент Академії мистецтв Фьодор Толстой просив відповідного дозволу в міністра імператорського двору, відзначаючи при цьому Шевченкові «успехи в гравировании на меди иглою», а також його бездоганність щодо «поведения и образа мыслей». Виконувач обо­­в’язків міністра, з 1867 року член Комітету у справах книгодрукування Алєксандр Адлерберг, своєю чергою, звертався до начальника ІІІ відділення Васілія Долгорукова, і той не заперечував («препятствий нет»). Про­­те розпорядився встановити за Тарасом Шевченком жандармське спостереження, коли той прибуде в Україну. Зі свого боку, петербурзький обер-по­­лі­­це­й­мейс­­тер генерал-майор граф Пьотр Шувалов звернувся до київського губернатора з проханням, щоб за Шевченком бу­­ло встановлено суворий – таєм­­ний! – поліцейський нагляд. Відповідні розпорядження земським справникам та городничим губернатор зробив, тож Тарас Шевченко потрапив під опі­­ку одразу двох відомств. Кожен його крок мав відстежуватися. Доповідати належало по відомчій вертикалі, щоб, у разі чого, вживати необхідних заходів. І заходи таки знадобилися, причому дуже швидко.

Варфоломій

Плани щодо купівлі ділянки землі для будівництва хати Шевченко пов’язував зі своїм троюрідним братом Варфоломієм, теж Шевченком. Познайомилися вони ще 1844 року, під час одного з приїздів поета до Кирилівки. Вибившись із кріпаків, Варфоломій служив тоді в конторі пана Енгельгардта. Був він «чоловіком пи­­сьменним і тямущим» (Пантелеймон Куліш). У Кирилівці Тарас читав йому вірші, уривки з поеми «Кавказ». «Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом», – згадував родич поета.

Тепер, улітку 1859-го, він служив управителем у князя Павла Лопухіна в Корсуні. До нього й приїхав Тарас Шевченко і прожив у Корсуні майже два місяці. То був час відчайдушних Тарасових спроб здійснити свою мрію про хату над Дніпром та одруження. Неодмінна умова – «щоб Дніпро був під самим порогом, з невеликим ліском». Що ж до нареченої, то дівчина мала бути «доконче українка, проста, не панського роду, сирота і наймичка». 

Почалися пошуки місцини над Дніпром. «Незабаром і знайшли ми таке місце, й справді чудове! – згадував Варфоломій Шевченко. – Над самісіньким Дніпром, з невеликим ліском». Земля, уподобана Тарасом, належала поміщику Никодиму Парчевському, чий маєток розташовувався в селі Межиріч. Тож тепер треба було вмовити власника продати ділянку і зайнятися оформленням купівлі.

Рапорт

Та ось у середині липня 1859 року київський губернатор Ілларіон Васильчиков отримав від черкаського справника Василя Табачникова секретний рапорт (датований 15 липня), у якому йшлося про інцидент, що стався в селі Пекарі біля Канева за п’ять днів до того. Тарас Шевченко приїхав туди оглянути ділянку на горі Мотовилівщина, яку мав намір купити. Разом із поетом були управитель Межиріцького маєтку Вольський, землемір Хілінський, «варшавський житель Молендський», якийсь Козловський, а також селянин Тимофій Садовий. А далі, за словами Табачникова, сталося ось що: «По выборе места для дома начал Шевченко потчевать водкою, которой было распито две кварты, потом, показывая Садовому оторванный тут же от липы лист, Шевченко спрашивал его по малороссийски – кто это дал? И когда отвечал Садовый, что бог, – то Шевченко отозвался: дурак ты, веруешь в бога, и затем прибавил – бог, саваоф, пусть он поцелует меня … (указывая на заднее место), затем назвал божию матерь покрыткою, выка­­зывая свое верование в одного Иисуса Христа. Крестьянин Садовый начал креститься и уклоняться от такого рассказа Шевченки, тогда Шевченко бранил его словами: старый собака, невера и прогнал от себя».

 Наприкінці рапорта справник Табачников інформував губернатора, що він дав розпорядження «оставить Шевченка в квартире пристава 3 стана под особым надзором». Як черкаський справник дізнався про пригоду біля Пекарів? По-перше, стежити за Шевченком він мав «по службі». А по-друге, інцидент отримав розголос: поповзли чутки, що Шевченко начебто говорив якісь протиурядові речі (мовляв, «не нужно ни царя, ни панов, ни попов»). Тож Табачников прибув на місце події і взяв відповідні свідчення в тих, хто 10 липня був поруч із петербурзьким гостем.

Арешт

А що сам Тарас Шевченко? Наступного дня після огляду ділянки і «примочування» першого успіху, не підозрюючи лиха, він подався в Городище до Платона Симиренка, відвідав родичів у Кирилівці, потім повернувся до Корсуня. Треба було завершувати справу з купівлею землі. Шевченко сподівався, що після розмови з Парчевським він незабаром заїде в Гирявку до своїх добрих друзів Лазаревських, а тоді вже вирушить до Петербурга. Усе ж начебто складалося добре…

13 липня Шевченко був у Межирічі – саме тоді, коли Табачников збирав свідчення про його «богохульство». Не дочекавшись Парчевського, до якого вже дійшли недобрі чутки про те, що сталося на його «території», Тарас подався до Максимовичів на Михайлову Гору. Того самого дня його й затримали. Шевченко ще не встиг дійти до домівки господаря, як його наздогнав становий пристав із кількома десяцькими й тисяцьким. Пристав, як ми вже знаємо, виконував розпорядження черкаського справника Табачникова. Шевченка доставили в містечко Мошни, не пояснивши причини затримання.

Усе з’ясувалося тільки наступного ранку, коли в Мошни приїхали Табачников і жандармський офіцер Алєксандр Крижицький. «Мне сказали, что будто бы я в местечке Межиричи в нетрезвом виде богохульствовал, – пояснював трохи згодом Тарас Шевченко. – Меня это так изумило и рассмешило, что я не нашел нужным об’яс­­няться с ними, когда же жандармский офицер сказал, что он донесет об этом киевскому генерал-губернатору, то я тут же просил его взять меня с собою в Киев, так как он в тот же день отправлялся туда, в чем он мне отказал, якобы за неимением места в экипаже».

Кілька днів Шевченко був змушений провести в Мошнах під наглядом. Дізнавшись про халепу, в яку він потрапив, Платон Симиренко і Варфоломій Шевченко приїздили в Мошни, щоб підтримати поета, і їм це вдалося: зі станової квартири Тарас Григорович перебрався поближче до домівки Івана Ягницького, управителя маєтку Міхаіла Воронцова. Тепер він міг спілкуватися з новими знайомими, блукати розкішним воронцовським парком у Мош­­ногір’ї.

Поки рапорт справника розглядали по інстанціях, Табачников відвіз Шевченка до Черкас, потім знов повернув у Мошни… Так тривало аж до останніх днів липня. З моменту «страшного богохульства» ми­нуло майже три тиж­­ні. 30 липня поета нарешті доставили до Києва, де й мала вирішитися подальша Шевченкова доля. Генерал-губер­­натор князь Ілларіон Васильчиков доручив чиновникові з особливих доручень Марку Андрієвському допитати Шевченка й «удостовериться в образе мыслей его». А Тараса тим часом узяв на поруки київський священик Юхим Ботвиновський, який мешкав у своєму будинку поруч із Софією, в Георгіївському провулку. На якийсь час там поселився і Тарас Шевченко.

Андрієвський

Шевченкові нарешті пощастило. Марко Андрієвський виявився людиною розумною і прихильною до поета. Можливо, він знав його вірші. Принаймні розумів, із ким має справу.

6 серпня, після розмови з Андрієвським, Шевченко написав пояснення, у якому виклав перебіг події, що спричинила скандал. На його версії варто зупинитися детальніше. «Землемер, взявши с собою двух рабочих, … приехал на место, но не успел он кончить измерения, как приехал к нам брат управляющего и привез с собою родственника землемера, какого-то Козловского во фраке и белых перчатках, – пояснював Тарас Шевченко. – Увидев такого франта между гор и лесу, я невольно захохотал и долго еще продолжал посмеиваться над ним; заметив же, что он не умеет отвечать на шутку шуткою, я попросил у него извинения и, окончивши работу, пригласил его закусить под липу, здесь же находились и два рабочие (так у тексті пояснення. – Авт.) и, вероятно, слышали наш розговор, но сколько они его понимали не знаю, потому что мы разговаривали по-польски. …Во время завтрака г. Козловский завел со мною какой-то богословский розговор на польском языке; чтобы прекратить этот розговор, я ему сказал по-русски, что теология без живого бога не в состоянии создать даже этого липового листка, и при этом вырвал листок из липы и показал ему. Козловский замолчал, минут несколько спустя он обратился ко мне вопросом на русском язы­ке: как я думаю о матери Иисуса Христа. Подобный вопрос меня смутил и, не зная как отвечать ему на него, я в свою очередь его спросил, что он сам думает о Пречистой деве. Он так долго искал ответа, что я, не дождавшись его, в нетерпении сказал: перед матерью, родившею нам Спасителя, который пострадал и умер за нас на кресте, мы все должны, как истинные христиане, благоговеть, иначе, если бы она не родила его, она была бы обыкновенная женщина».

Це головна, центральна частина Шевченкового пояснення. Як бачимо, він не став заперечувати самого факту «богословської» суперечки. Як і того, що відбувалася вона за чаркою горілки «під липою». І можна тільки гадати, наскільки адекватно викладено суть інциденту в свідченнях, зібраних Табачниковим, і в Шевченковому поясненні, написаному для Андрієвського. Шевченко вважав, що «вся эта история произошла вследствие бессильного мщения г. Козловского». Його здивована реакція на звинувачення в богохульстві («меня это изумило и рассмешило…») мо­­же означати, що в свої слова про Богоматір він вкладав зовсім не те, що в них почули інші. Хоча, звісно, суперечка є суперечка, так само як чарка є чарка: якась двозначність, різкість, епатаж у тому, що казав Тарас Шевченко, цілком могли з’явитися.

«Стосунки» Тараса Шевчен­­ка з Богом, якщо виходити з його поезії, – річ винятково важлива й складна. Тут же йдеться про специфічну побу­тово-житейську ситуацію, яка навряд чи щось прояснить у цій темі. Важливо пам’ятати інше: через якісь три з половиною місяці Шевченко напише поему «Марія», сюжет якої побудований на біблійній історії Марії та Ісуса Христа. У поемі Богоматір овіяно авторським благоговінням. Зрештою, про благоговіння Шевченко писав і в своєму поясненні Андрієвському. Щось із поетових думок на цю тему, напевно, пробилося і в його суперечці з Козловським. Тільки ж які це неоднакові ситуації: поет у буденному житті і він же, поет, у ту священну мить, коли його покликав до себе Аполлон!

Чиновникові з особливих доручень Андрієвському Шевченкових пояснень було цілком достатньо, щоб підготувати гене­­рал-губернатору доповідну, яка, по суті, вигороджувала поета. 

Розв’язка

Фактично скандал було зам’ято. Генерал-губернатор запросив до себе поета і порадив йому їхати до Петербурга. Назавжди. Варфоломій переповідав (з уст Тараса), що слова при цьому були сказані майже співчутливі: у столиці «люди освічені і не чіпляються до дрібниць, бажаючи вислужитись за рахунок свого ближнього». 

Тарас Шевченко ще не знав, що відтепер йому заборонено поселятися «в здешнем крае». Повернувшись до Петербурга, він писав Варфоломію листи, в яких і далі обговорював тему купівлі ділянки землі й будівництва хати. Він усе ще мріяв: «Мені й досі сниться Дніпро і темний ліс попід горою». Згадував і про одруження. У Корсуні йому, виявляється, впала в око Харитина Довгополенко, 18-річна кріпачка князя Павла Лопухіна. І Варфоломій Григорович таки пробував умовити її вийти заміж за Тараса Шевченка. Дівчина, однак, відмовила: застарий…

У цій історії можливий епілог. Шевченко пам’ятав, хто його вирятував. Якось переслав до Києва Іванові Сошенку офорт своєї роботи і попросив його: «Андрієвському сам занеси рисунок і гарненько поклонись йому од мене».

А на Табачникова був лютий. Пишучи листа Олексієві Хропалю, управителю і родичу Платона Симиренка, не стримався і додав у P.S.: «Як побачите Табачникова, то заплюйте йому всю його собачу морду» (26 листопада 1859 року).

І вже зовсім несподіваний штрих до історії з арештом Тараса Шевченка додав його добрий приятель і земляк Феофан Лебединцев. Виявляється, черкаський справник Василь Табачников писав вірші! І він навіть показував їх Шевченкові (вочевидь, у Черкасах), сподіваючись на приємний для себе відгук. Проте вийшло все навпаки: «Тарас, – згадував Феофан Лебединцев, – прослухав­­ши один чи два вірші і бувши у веселому настрої, взяв із рук справника зошит його віршів, поклав назад у шухляду, з якої їх було вийнято, і, зам­кнувши на ключ, викинув ключ у розчинене вікно». Сцена не була німою: справник і поет обмінялися гострими репліками.

Виходить, ображений спра­вник-віршотворець банально мстився своєму «кривдникові»? Цілком можливо. Графомани – народ зло­па­м’ятний. 

ОМРІЯНА ХАТА.Креслення Тараса Шевченка – так він уявляв своє майбутнє житло на Канівській горі біля Дніпра

СВАХА. Портрет Марії Максимович, яка шукала Шевченкові наречену