– Добрий вечір, мене звати Бріґітте. Я телефоную з Гамбурґа. Можете говорити? – пролунало у слухавці.
– Не дуже, – відповіла я, перекрикуючи вереск дітей, яких укладала спати. – Але хвилин через сорок із задоволенням. – У мене термінова справа, – наполягала Бріґітте.
Я не знала, що казати. Навіть якби ми вирішили обговорювати термінову справу не відкладаючи, шансів щось почути було мало.
– Ну гаразд, я передзвоню через годину, – змилостивилася моя співрозмовниця і рівно через 59 хвилин я знову почула у слухавці її голос.
– Через три місяці ми організовуємо зустріч перекладачів у німецькому місті Вольфенбюттель, – повідомила мені Бріґітте. – Ви перекладали оповідання Юдіт Германн. Ми плануємо влаштувати творчий вечір цієї авторки та двох її перекладачів. На українську та іспанську. Ви б хотіли приїхати?
До міста Вольфенбюттель їхати через місто Брауншвайґ, у якому я вже колись побувала і потай побоювалася, що ці міста можуть виявитися схожими. Майже дощенту зруйнований під час війни, Брауншвайґ відбудований у похмурих бетонних традиціях, вулиці тут порожні вдень і вночі, трамваї ходять із інтервалами у 20 хвилин, а в італійському ресторані мені подали розігріті в мікрохвильовці канелоні супермаркетівської якості.
Вольфенбюттель виглядає так, ніби і не підозрює, що в природі можуть існувати такі похмурі міста, як Брауншвайґ. Це одне з перших планомірно забудованих міст ренесансного типу в Німеччині, повністю збережене й старанно законсервоване, добротно й водночас непомітно осучаснене та пристосоване до життя. Однією з головних атракцій містечка є створена у XVI ст. бібліотека герцога Авґуста, який навіть під час Тридцятирічної війни витрачав гроші не на солдатів чи інші герцогські понти, а на книги. Герцог зібрав понад 135 тисяч манускриптів. Кожну з книг для своєї бібліотеки він замовляв особисто, дбав про уніфікацію книжкових оправ зі свинячої шкіри, власноручно сортував книги на полицях: на нижніх – великі, форматом фоліо і більші, на верхніх – маленькі. Цей принцип розміщення збережено й досі, тож, замовляючи стародрук, слід вказати його розмір.
На цьому розмірі мене і заклинює. Я не можу зрозуміти логіки герцога, адже так могла розташувати книги на полицях прибиральниця, якій все одно, про що вони, але не освічений аристократ, науковець. А може, саме у цьому і є спільнолюдське, поширене в усі часи і в усіх верствах суспільства, ставлення до культури, коли врешті-решт ідеться лише про те, щоб вишикувати все за розміром. За цією ознакою, мабуть, можна об’єднувати не лише міста, країни, а й просто рідні душі по цілому світі.
Наприклад, темою одного з семінарів, куди я з цікавості зазирнула, було «Як перекласти гру в покер?» Запрошеними експертами були круп’є з казино, які почали з того, що немає сенсу шукати помилки у перекладах книг чи фільмів, у яких грають у покер, бо такі сцени переважно складаються лише з самих помилок. Тому круп’є радять письменникам і режисерам не перекладати це, а просто навчитися грати у покер і описувати гру заново. Це нагадало мені те, як інколи в голлівудських фільмах актори намагаються розмовляти якоюсь протослов’янською мовою, складеною з суміші різних слов’янських слів. Серед учасників тут же вибухнула дискусія, чи має перекладач право аж настільки втручатися. Але круп’є лише знизали плечима: важливо ж, щоб було правильно. Їм легше – у них є чітко прописані правила, не доводиться щоразу шукати відповідь на запитання – як воно, правильно. Може, герцога теж мучило щось подібне – наприклад, неможливість створити адекватну систему розташування книг за змістом на полицях. Він помучився і вирішив розташувати за розміром. Бутафорська гра в покер чи розмова протослов’янською – це теж спроби все спростити і відставити зайве знання на полиці, де воно припадатиме пилом і лише час від часу зацікавить якогось божевільного перекладача, якому не все одно, як перекладати гру в покер.
До речі, днями я отримала чергового листа від Бріґітте про те, що незабаром вийде нова книга Юдіт Германн. На перекладацькому форумі відразу ж з’явився лист із Індії від перекладачки Германн мовою мараті, яка з нетерпінням очікує на наступну книгу авторки. Буде ще кому витирати порох на полицях із книгами, і це не може не тішити.