Таким характерним прикладом успішного життя українства став Український громадський комітет, який існував у Празі у 1921-1925 роках.
Чехословаччина, як відомо, стала однією з тих європейських країн, яка у міжвоєнний період не лише погодилася прийняти численних українських емігрантів, а й надати їм певну матеріальну допомогу. Масовий наплив сюди українських військових і цивільних з теренів Наддніпрянщини, Галичини, Буковини, Бессарабії, а також Кубані та навіть Зеленого Клину вимагав утворення еміграційного центру.
Празький прихисток українців
Це завдання взяла на себе група українців, що вже на той час сяк-так обжилися у Празі. Заснований ними Український громадський комітет (УГК) поставив перед собою завдання сприяти адаптації численних українських втікачів до умов життя в Чехословаччині, а також підготовці їх до майбутньої роботи на користь українського народу. Управу УГК очолили Никифор Григоріїв, Олександр Мицюк і Микита Шаповал. Загалом штат працівників УГК налічував 44 особи, які протягом перших трьох років діяльності комітету надали допомогу більше 32 тис. відвідувачів.
Найбільший обсяг рутинної праці було покладено на відділ опікування УГК. Саме через нього лише за перші три роки діяльності цієї установи пройшло 5 тис. 209 емігрантів з України. Щоб легалізувати перебування українських прибульців на території Чехословаччини, відділ опіки підготував і надіслав до Міністерства закордонних справ цієї країни 2 тис. 858 прохань про їх легалізацію. Для задоволення елементарних матеріальних потреб емігрантів відділ опіки безкоштовно забезпечував потребуючих одягом і взуттям.
Поки шукали собі житло, вони могли знайти прихисток у «Переходовій станиці», у підпорядкуванні якої був барак на 100-110 ліжок, в якому була окрема кімната для дітей-сиріт, якими опікувалися двоє вихователів. Центр культурно-громадського життя «Українська хата» не лише став місцем проведення дозвілля українців Праги, а й забезпечував їх їжею. Медично-санітарний відділ УГК був покликаний надавати допомогу хворим, інвалідам, жінкам і непрацездатним особам. Особлива увага приділялася виявленню і профілактиці туберкульозу та шкірно-венеричних хвороб.
Ефективність діяльності цього відділу засвідчує той факт, що коли влітку 1922 року у Празі поширилася епідемія тифу, то ніхто з мешканців переходової станиці не захворів цією небезпечною для життя хворобою. Щоб забезпечити ефективну реабілітацію хворих на туберкульоз, УГК винайняв на закарпатській Гуцульщині, у селі Кваси, двоповерховий будинок, де влаштував санаторій.
Організаційний відділ УГК підтримував зв’язки із іншими біженецькими організаціями, шукав житло, роботу для українських емігрантів (було працевлаштовано понад 2 тис. осіб), а також ознайомлював чехословацьку громадськість з культурою та звичаями українців.
Щоб полегшити життя українським втікачам у Чехословаччині організаційний відділ облаштував у Празі шевську та кравецьку майстерні, провів кооперативні курси для селянства, провів доброчинний концерт на користь голодуючих в Україні в одному з найбільших празьких залів. Щоб ближче познайомити чеську громадськість з українцями, організаційний відділ емігрантської організації розгорнув українські експозиції на найбільших сільськогосподарських виставках у Празі та Братиславі.
Культурний оазис
Проте чи не найпомітнішим став доробок культурно-освітнього відділу УГК, на який було покладено завдання створення та розвиток українських науково-шкільних установ. Протягом перших трьох років діяльності цього відділу було засновано два середні навчальні заклади – Матуральні курси і реальну гімназію у Модржанах. Якщо у когось можуть закрастися сумніви про невисокий рівень навчання у цих установах, той прикро помиляється, бо із 1812 емігрантів, які протягом 1921-1924 років навчалися у них, 691 особа вступила до чеських вишів.
У 1922 році було засновано другий після Українського вільного університету вищий навчальний заклад за межами України – Українську господарську академію в Подєбрадах. Тут за перші два роки діяльності число студентів сягнуло майже чотирьох сотень, а її професорсько-викладацький склад налічував 53 особи.
У 1923 році стараннями УГК було відкрито Український вищий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова з історико-літературним, музично-педагогічним, фізико-математичним і природничо-географічним відділами. Кафедри інституту очолили провідні українські вчені – Дмитро Антонович, Дмитро Дорошенко, Василь Сімович, Володимир Січинський, Софія Русова, Степан Рудницький, Сергій Шелухін, Дмитро Чижевський, Микола Тимченко, Аркадій Животко та інші. Директором інституту став професор Леонід Білецький.
Зважаючи на гострий брак україномовних підручників і наукових праць, УГК заснувало Український громадський видавничий фонд, який лише за перші місяці свого існування опублікував цілу серію праць, обсягом більше 200 друкованих аркушів, зокрема: «Міцність матеріалів (механіка тривкости матеріалів)» Степана Риндика, «Аналітична геометрія» Євгена Іваненка, «Алгебра» Миколи Чайківського, «Теорія і практика дошкільного виховання» Софії Русової, «300 років українського театру» Дмитра Антоновича, «Нариси з нової історії Європи» Олександра Шульгина, «Нариси з історії філософії на Україні» Дмитра Чижевського, «Архітектура старокнязівської доби» Володимира Січинського та ін.
При УГК було засновано Українське товариство пластичного мистецтва, Музичне товариство та Товариство допомоги українським культурним силам. При першому, яке очолював професор Дмитро Антонович, функціонувала дворічна студія, де навчалося близько 40 осіб.
Український громадський комітет далеко не єдина успішна організація, яка існувала в Європі у міжвоєнну добу. У той час активно діяли чимало інших українських інституцій як у Чехословаччині, так і в Польщі, Німеччині, Югославії, Франції.
Зрозуміло, у середовищі тогочасних емігрантських інституцій не бракувало й прикладів інтриганства, корисливості, боротьби за впливи та інших деструктивних явищ. Проте не вони визначали обличчя української європейської еміграції, яка, за словами автора одного зі звітів УГК, все-таки збагнула, що «люди організовані, зв’язані між собою почуттям громадського обов’язку й дисципліни, навіть у скрутних обставинах не тільки не гинуть самі, але й іншим допомагають рятуватися (…), вони переконувалися, що організованість, віра в свою справу, взаємна допомога, твердість в обстоюванні своїх ідеалів при всяких обставинах є запорукою перемоги та врятування як кожного зокрема, так і цілої нації, як колективу».