Українці, які показали себе зрілою нацією під час Помаранчевої революції, негайно продемонстрували тотальну інфантильність, щойно події закінчилися перемогою Віктора Ющенка. Йому разом із вельми неоднорідною командою автоматично було дано необмежений кредит довіри, якого вистачило ледве на півроку. Тому що так не робиться. Українці добровільно віддали владі свої повноваження, які вибороли по праву, й чекали дива. Дива не сталося.
Щоби знову не наступити на ті самі граблі, в Україні вже сьогодні конче потрібно переосмислити відносини між владою та суспільством. Досі вони будувалися за архаїчним сценарієм, що його описано ще в «Повісті минулих літ» під роком 862: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». Байдуже, легенда це, підмальована й тиражована ідеологами, чи відображення реального факту. Головне, що на цій ідеологічній матриці будувалися політичні відносини спочатку в царській імперії, потім в імперії радянській. Фундаментальна різниця між політичною культурою Росії та Європи полягала ось у чому: західна модель – суспільний договір між народом і владою із взаємними зобов’язаннями сторін, російська модель – «вручення себе», коли підлеглі повністю віддаються під руку одноосібного господаря, сподіваючись у відповідь отримати якісь «милості» цілком на його розсуд. Безпосередньо ці два світобачення зіткнулися на сумнозвісній Переяславській раді: козаки забажали, щоби московський цар, своєю чергою, присягнув їм. Російські ж бояри запевняли, що, мовляв, такого в наших звичаях немає, цар своїм холопам нічого не обіцяє й обіцяти не буде, але не хвилюйтеся, він вас не образить. Результат усім відомий.
Читайте також: «Перемога або смерть»? Про нові виклики Майдану
У цьому разі не так важливо, наскільки справедливо відбувається висунення нагору державних лідерів, головне – їхній набір повноважень і забезпечення подальшого зворотного зв’язку «суспільство – влада». Інакше навіть обраний найдемократичнішим шляхом політик стрімко перетворюється на узурпатора за мовчазної згоди підданих. Психологічно патерналізм вигідний і комфортний для пасивних низів, адже він дає моральне право на безвідповідальність із подальшим бурчанням, яке не має жодних практичних наслідків. У радянському варіанті, успадкованому в найменших деталях із царського минулого, патерналізм передбачає наділення харизматичного «барина» набором віртуальних чеснот, які практично не перетинаються з його офіційними функціями, як-от: справедливість, поінформованість щодо потреб і проблем народу, доброта й водночас суворість та безжальність. Той, хто не відповідає цим критеріям, одразу втрачає свою неформальну легітимність. Але навіть ті, хто у своєму розвитку переріс естетику зразка Івана Ґрозного – Пєтра I – Іосіфа Сталіна, залишаються під впливом особистісного фактора в політиці: харизма (звісно, з поправкою на естетичні вподобання певної групи чи регіону), зовнішня переконливість є чи не єдиними критеріями оцінки потенційного лідера з подальшим делегуванням йому повноважень. Це особливість саме пострадянської політичної свідомості.
Безумовно, в усьому світі особистий шарм багато що вирішує. Над презентацією масам кандидатів на виборні посади працюють натовпи іміджмейкерів, розраховуючи вплив тієї чи іншої риси, того чи іншого жесту на ту чи іншу категорію – від студентів 17–24 до домогосподарок 55+. Усе це давно відомі технології. Разом із тим вірити, що Барак Обама здобув прихильність виборця тільки за свій чорний колір шкіри чи зріст 187 см, більш ніж наївно. Тільки той, хто прожив у Сполучених Штатах довгий час, до того ж усередині якоїсь усталеної громади, уявляє, як прискіпливо копирсаються дорослі американці в подробицях передвиборчої програми кандидатів. Вони можуть помилятися або потрапити під вплив випадкового, другорядного фактора, але загалом підхід такий: я наймаю на роботу менеджера, який повинен виконати цілком конкретну роботу. Наприклад, покласти край тероризму, зупинити кризу, зменшити безробіття, провести реформу медицини, покращити стан довкілля тощо… Інакше кажучи, вирішальними тут є не особисті симпатії, а особисті інтереси. Ще цікавіше спостерігати за обранням політиків місцевого рівня, коли всі члени громади добре уявляють проблеми містечка чи регіону, наскільки в’їдливо вони з’ясовують кожен пункт порядку денного свого обранця. Звісно, це надто ідеалізована картина, у «першому» світі часом так само перемагає колективна безвідповідальність, а політик не експлуатує нічого, крім нестримного популізму, проте йдеться саме про правило, а не про винятки.
В Україні існувала давня й стала традиція демократії, яка передбачала і зворотний зв’язок, і відповідальність обох сторін суспільного контракту. В чомусь ця демократія мала наївний, зародковий вигляд, у чомусь була досить ефективною. І, головне, її перервано досить давно. Тут були і Руська правда, і Литовські статути, і Бендерська конституція, і Магдебурзьке право. Наслідками подальшого існування у складі імперії в кількох її іпостасях стали розрив горизонтальних зв’язків, атомізація суспільства, викорінення взаємної довіри й звички до взаємодії. Нині все це треба відновлювати.
Утім, база, хоч як дивно, є. Відомий вітчизняний соціолог Ірина Бекешкіна люб’язно поділилася результатами досліджень Фонду «Демократичні ініціативи» стосовно демократичних уподобань українців і, що цікаво, в порівнянні з аналогічними вимірюваннями російського Левада-Центру. Об’єктивні безпристрасні цифри свідчать, що основні показники рівня патерналізму, як-от сподівання на державу, схильність до авторитаризму, цінність особистої свободи, відрізняються на 5–14% на користь наших співвітчизників. Інакше кажучи, ментальні передумови для запровадження справжніх, а не декоративних демократичних інститутів і процедур у нас є.
Однак із певними рудиментами у свідомості українцям доведеться попрощатися. З одного боку, це тотальне несприйняття будь-якої політики й будь-яких політиків, що яскраво проявилося в перші дні Євромайдану. Так, опозиція в Україні слабка, неструктурована, нетехнологічна й нестійка. Дуже важко сформулювати засадничі принципи тієї чи іншої політичної партії – вона права чи ліва, ліберальна чи консервативна, орієнтована на особисту ініціативу чи домінування держави. Інколи складається враження, що опозиційні лідери цілком комфортно почуваються у своїй ніші, не надто послідовно боронять державний інтерес і… не поспішають боротися за владу. Це призводить до девальвації самого поняття політики. Водночас, як сказав днями на тому самому Майдані Юрій Луценко (а правильні слова він завжди вмів добирати): «Якщо не влаштовує лопата, не варто копати картоплю руками». Без політиків ще не обходилася жодна держава, а анархо-синдикалістські моделі «прямої демократії» досі залишаються нездійсненною мрією.
Але останні події мають чогось навчити і політичну еліту, і суспільство. Зокрема, від громадян вимагається не зачаровуватися особистостями. Від любові до ненависті один крок. Головне – не досконала харизма, а досконала програма та її послідовне виконання. Одна розумна пані висловилася так: «Коли я наймаю на роботу сантехніка, мені байдуже до кольору його очей». Найважливіше зараз на хвилі громадянської активності виробити механізми контролю за політиками. Інструменти цілком відомі, не треба заново винаходити ані лопату, ані велосипед: вільна преса, неурядові організації, громадські ініціативи, в тому числі на базі соціальних мереж – новий світовий тренд! Не в останню чергу доведеться не що інше, як переформатувати державний устрій України, забезпечивши:
а) чіткий розподіл гілок влади із безумовним дотриманням незалежності судів;
б) очищення органів усіх рівнів від тих, хто зраджує державні інтереси;
в) перерозподіл повноважень між рівнями з наданням більших можливостей органам місцевого самоврядування.
Але головне – це все ж таки зміна свідомості. Можливо, саме наймолодша генерація Євромайдану, попри її позірно легковажний вигляд, показує зразки правильного ставлення до політики: прагматичне, раціональне, вимогливе. Якщо саме ця ментальність стане базовою, наступного дня після неминучої перемоги демократії нам не доведеться червоніти за тих, кого ми вповноважимо захищати інтереси нації.