Останні 15 років на початку грудня до Єкатеринбурга з’їжджаються режисери-початківці. Міжнародний фестиваль кіношкіл «Кінопроба» протягом року шерстить молодь по всьому світу й відбирає для показу краще, що знайшлося.
15 років — невеликий, але ювілей. Він навіть у певному сенсі символічний: нині люди дорослішають рано, і це якраз той вік, коли пошуки сенсу життя набувають певного напрямку, а ключове запитання «Робити життя з кого?» дістає закономірну відповідь: «Ні з кого. Тільки із себе».
Зимовий Єкатеринбург — захват. На відміну від Москви, що засипана реагентами й тому становить собою нескінченну сльоту, тут за давнім звичаєм чистять сніг, посипають тротуари піском і гранітною крихтою. Немосквичам не зрозуміти, якою мірою ця, здавалося б, дрібниця визначає настрій на кілька місяців. Для старших москвичів скрип снігу під ногами, крижані доріжки, якими можна прокотитися дорогою до метро, двірники з лопатами — забута розкіш, нагадування про дитинство й молодість, коли ми не знали слів «розпил бюджетних коштів». Тому, тільки-но ступивши на єкатеринбурзьку землю, відчуваєш, як розгортається душа.
Читайте також: «Донбас» ближче, ніж здається
І недарма. На п’ять днів Єкатеринбург стає центром молодіжних культурних тусовок. Останні — це ж не обов’язково щось світське й гламурне. Коли зал забивається юнацтвом, яке дивиться молодіжне кіно, — це так само тусовка. До того ж можна перетікати з однієї в іншу, благо фестивальні майданчики недалеко один від одного. Головна — у місцевому Будинку кіно. Там і конкурс, і майстер-класи, і спільні трапези, і скромна чарівність свого кола. А воно тут широке, адже «Кінопроба» — фестиваль теплий і домашній: це, власне, усі, хто доїхав до Єкатеринбурга.
У конкурсі цього року понад сто найрізноманітніших картин: ігрові, документальні, анімаційні. Кіношколи Росії, Іспанії, Польщі, Японії, Португалії прислали цілі програми своїх вихованців. Поруч із Будинком кіно Свердловська кіностудія. Свердловська давно немає, а студія є. Як, до речі, і Свердловська область. Дивина. Там, на студії, в одному з павільйонів, обладнаних тимчасово під зал для глядачів, показували свої фільми молоді режисери, які не потрапили в конкурс. А ще є Єльцин-центр, де теж цими днями показують кіно та, як і годиться просвітницькому осередку, проводять солідні конференції, пов’язані з кінематографом.
«Чи легко бути молодим?» — запитував на початку перебудови у своїй картині Юріс Подніекс. Це риторичне запитання надовго стало немов назвою мікроскопа, під яким розглядали проблеми молодих. І чому лишень багато хто думає, що молодість — це легко й прекрасно? Ні, то важко й не завжди радісно. Подивіться стрічки молодих: радощі їм зазвичай не відомі. Життя — мука. Жити — страждати. Дорослі нічого не розуміють у житті, усі тяготи осягнення істини — на нас, молодих.
Гран-прі «Кінопроби» завоював ігровий фільм Александера Петржака «Я та мій батько», осяяний світлим смутком, що зазвичай не властиво молодим. Герой стрічки згадує останній рік життя батька, який минув під знаком хвороби Альцгеймера. На очах старий зі здорового міцного пенсіонера, колишнього капітана далекого плавання, перетворюється на безпорадну дитину, а син поступово сповнюється ніжністю до нього, якої ще недавно не міг собі навіть приблизно уявити. Це дуже доросле кіно за професією, але молоде за відчуттями. Приз за кращий ігровий дебют дістався Даміану Кокуру за стрічку «Нічого нового під сонцем», за неігровий — Мареку Скржецу («Американська мрія»). Дивіться: самі поляки. Усе-таки польська школа поки що дає фору всім іншим.
Із великими труднощами, із гучним скрипом до російської провінції повертається культурне життя. До таких міст, як Єкатеринбург, Перм чи Калінінград, треба час від часу відправляти москвичів для лікування столичного снобізму. Москва, переповнена культурними та псевдокультурними подіями, уже, схоже, перестає давати їм раду, як і давно неспроможна впоратися з пекельною кількістю автомобілів. Російська столиця, як і будь-яка у великій корумпованій країні, притягнула до себе потужним магнітом усе, що за справедливістю має розподілятися по країні: населення, гроші, робочі місця, культурні події, інфраструктура. За неофіційними даними, у Москві нині мешкає близько 20 млн осіб, а то й більше. Ніхто точної кількості не знає з огляду на величезний приплив нелегальних мігрантів. 20 млн — це одна сьома частина всього населення колосальної країни. Москва знекровила Росію, відібравши в провінції людей, сили, гроші, культуру. Тобто, звичайно, не власне місто знекровило, а тотальна корупція.
Читайте також: Рим і Скорсезе: близькі контакти першого ступеня
Утім, останнім часом стало здаватися, що культурне життя столиці само себе перенаситило. Збіговисько селебритіз, величезна кількість всіляких прем’єр і вернісажів — тоді як решта країни цього практично позбавлена — у певний момент змінили інтонацію московського культурного життя. Культура й гламур перемішалися між собою, і будь-який культурний захід став радше світським, тусовочним, ніж просвітницьким.
Наплив до місць культурних подій однакових дівиць із накачаними губами в схожих блискучих вбраннях, неодмінний набір тих самих попсових знаменитостей, помічених усі як один поганим смаком, немислима кількість «грошових мішків» під руку з губатими дівицями, мішанина з відомих спортсменів, членів думи, дорогих повій, численних родичів охоронців Путіна — усе це з кожним днем дедалі активніше затьмарює безпосередньо культурну складову. Культурні події міцно ввійшли в моду, і радіти цьому немає особливих причин. У листопаді — грудні мало не вся Москва полетіла до Відня на виставку Брейгеля, і тільки повні лохи залишалися в російській столиці. Що мода на культуру — це поганий тон, московська тусовка сном-духом не знає.
Поки столиця розбирається з натовпами охочих долучитися до світсько-культурних заходів, провінція спокійно, без суєти облаштовує своє духовне й душевне життя. Не дуже вдалий досвід із перетворення Пермі на культурну столицю Росії (Марат Ґєльман спробував створити там центр сучасного мистецтва, але незабаром його вигнали з міста й тепер він облаштовує культурне життя Чорногорії) не злякав інші міста.
Читайте також: Подолати «Гравітацію»
Єкатеринбург і так ніколи не перебував зовсім уже на задвірках духовного світу Росії, а сьогодні й зовсім являє собою культурне різнобарв’я. Оперний театр, у який з’їжджаються на прем’єри фахівці з Москви та Пітера, фестиваль документального кіно, «Кінопроба», велика програма нещодавно відкритого Єльцин-центру, Уральська бієнале сучасного мистецтва, постійні нові виставки в художній галереї. Пермський оперний театр нещодавно очолив Теодор Курентзіс, один із найпомітніших світових диригентів. Знаменитий піаніст Міхаіл Аркадьєв поїхав до Смоленська керувати тамтешнім філармонічним оркестром. Калінінградський орган у Кафедральному соборі визнано кращим у країні й одним із кращих у світі. Раз на рік тут відбувається міжнародний конкурс органістів — одна з найважливіших музичних подій у Росії. І що приємно — усе це без гламурної суєти, без пихатих істерик і тотального розпилу бюджетних коштів. Погоджуючись на посади в театрах, оркестрах, музеях, колишні москвичі і пітерці тягнуть за собою колег і підлеглих-однодумців. Так культурне життя потихеньку розповзається Росією.
Водночас слід розуміти, що саме тепер у провінцію їдуть не лузери, а якраз ті, для кого свобода самовираження важливіша за статус москвича. Тому традиційно інертна російська провінція поступово насичується духом свободи й протесту.
Єкатеринбург — велике (понад 2 млн) місто, суворо спотворене спочатку більшовиками, а потім жадібними, позбавленими смаку нуворишами при владі. Але воно все-таки примудряється зберігати не тільки обличчя, а й дух інтелігентності. Той, який давно втратила Москва й за яким тепер доводиться їхати далеко від неї. Слава Богу, поки що є куди.