Культура

  ▪   Катерина Барабаш

«Донбас» ближче, ніж здається

фото: reuters
Слідами 40-го Каїрського міжнародного кінофестивалю
Матеріал друкованого видання
№ 50 (578)
від 13 грудня, 2018

40 років тому, коли про існування арабського кінематографа знали лише фахівці та глядачі рідного кіно, Єгипет вирішив прорвати завісу мовчання й оголосив про заснування міжнародного кінофестивалю, куди, за задумом, з’їжджатимуться звідусюди, але акцент усе-таки робитиметься на арабському кінематографі. Так Каїр став першою кіностолицею в арабському світі. Спочатку фестиваль відбувався в одному з кінотеатрів у Старому місті, а коли в 1988-му на березі Нілу звели нову будівлю оперного театру, дійство перемістилося туди.


Якщо точніше, то захід відбувається не тільки в опері, просто вона є головним майданчиком, де виблискують прем’єри та пишаються шатами місцеві знаменитості. А сама її будівля міститься на території Каїрського національного культурного центру. Як співав Висоцький, «там стоит культурный парк по-над речкою» — ось це майже про цей центр. Усередині величезного парку — оперний театр, чудова білосніжна споруда в національному стилі, але збіса сучасна. Частково скидається на мечеть, частково на планетарій, а всередині — що там Карнеґі-хол! Усе крутіше.

 

Читайте також: Рим і Скорсезе: близькі контакти першого ступеня


А головне — можна вийти з опери й через кілька хвилин потрапити в одну з безлічі галерей, що оточили її кільцем. Тут мистецтва на всі смаки: хочете класики — завітайте ось сюди, тут пейзажі на всі лади: і арабські, і європейські; хочете екзотики — вам по сусідству, тут чисте етно. 


Але то, звичайно, не головне. Ключове тут — несподівана розкутість і професіоналізм сучасних художників. І це свідчить тільки про те, що ми дуже мало знаємо одне про одного: в уявленні більшості далекий Єгипет — лише курортна смуга вздовж моря й закони шаріату. Проте в ньому уживається все: і шаріат, і паранджі, і європейська свобода, і несусвітній бруд на вулицях, і дбайливість, із якою єгиптяни зберігають свою прадавню історію, і повага до жінок, і впевненість у їхній же меншовартості.


Наступного дня після завершення Каїрського фестивалю місцева кінозірка Ранія Юсеф підпала під масовану атаку з боку ісламських радикалів. Річ у тім, що актриса прийшла на церемонію закриття в досить сміливому вбранні: прозора спідниця відкривала таємницю струнких ніжок, яку не захотіли оцінити радикали. Не встигла закінчитися церемонія, як на Ранію подали в суд, якісь юристи на службі ісламістів звинуватили її в діях, «що спонукають до розпусти і спокус», а також у «поширенні пороку способами, які порушують встановлені норми в єгипетському суспільстві» (цитата з позовної заяви, опублікованої в єгипетських ЗМІ). Якщо суд визнає Ранію Юсеф винною, їй загрожує до п’яти років в’язниці. Ось вам і свободи...

Увечері на фестивалі перемагає туніська стрічка «Фетва», яка досліджує природу та наслідки ісламського радикалізму й жіночого безправ’я, а наступного ранку жінці, що з’явилася на вручення цієї премії, уже загрожує в’язниця за надто відверте вбрання


Нічого дивного, що більшість фільмів із арабських країн усерйоз зосереджені на темах релігійного фанатизму та порушенні прав жінок як одному з його наслідків. Який незрівнянний драматург наше життя! Хто придумає кращий сюжет: увечері на фестивалі в програмі арабського кіно перемагає туніська стрічка «Фетва» («фетва» — термін із мусульманської юридичної практики), яка досліджує природу та наслідки ісламського радикалізму й жіночого безправ’я, а наступного ранку жінці, що з’явилася на вручення цієї премії, уже загрожує в’язниця за надто відверте вбрання. Скільки завгодно гризи олівець, та спробуй придумай такий поворот. Скажіть чесно: ви що-небудь знаєте про туніський кінематограф? Ну крім того, що він, найімовірніше, існує. Так-так, про знаменитого Абделатіфа Кешиша напевне чули всі, хто любить кіно, — як-не-як лауреат «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю за сміливу й експресивну картину «Життя Адель». До того ж він уже давно вважається французом. А що ще? Ото ж бо. Вікіпедія дає два імені туніських акторів (обидва вже не на цьому світі) й одне оператора — якраз того, який регулярно працює з Кешишем. Адже найцікавіші фільми знімають в Тунісі. Щоправда, здебільшого в копродукції з Францією: убогий кінематограф Тунісу просто не може собі дозволити запускатися без підтримки інших країн.


Але водночас творчі сили туніські. Головні ролі у стрічці грають туніські актори. Треба сказати, це дивовижа й майстерність найвищого ґатунку. Головний герой, тунісець, який нині мешкає в Парижі, приїжджає на Батьківщину, дізнавшись про загибель 20-річного сина. Зрозумівши, що хлопець був пов’язаний із радикалами, він починає власне розслідування, у яке виявляється втягнутою й мати хлопця. Заплутана кримінально-психологічна драма дасть фору будь-якому європейському продукту за точністю виконання й за тією внутрішньою експресією, яка міститься в цьому неголосному фільмі про начебто сімейні проблеми.

 

Читайте також: Подолати «Гравітацію»


Але Туніс — Північна Африка, тут ісламська суворість все-таки слабша (хоча актриса Ранія Юсеф навряд чи з нами погодиться). А ось Саудівська Аравія, як відомо, усім мусульманським хлопцям приклад. Тому якраз дивитися фільми з цієї країни найцікавіше. Про що, як гадаєте, була конкурсна стрічка із Саудівської Аравії «Ваджда»? Правильно, про те, як під паранджею поступово зріє самосвідомість. Ще тільки паростки, ще неусвідомлене бажання вільно думати, вільно говорити, вільно кататися на велосипеді, але здається, у гени вже занесено якийсь вірус свободи. Героїня, 13-річна учениця суворої ісламської школи, де суворо судять за спробу пофарбувати нігті лаком, поступово починає відчувати релігійні пута. Вона ще сама не розуміє, як це не усвідомлюють батьки. Але думається, що дівчинка виросте й уже сприйматиме бажання своєї дочки потайки намазати нігті.


Головною зіркою Каїрського фестивалю став відомий британський актор і режисер Рейф Файнс. Він приїхав до Каїра представити фільм «Біла ворона», у якому розказано історію Рудольфа Нурєєва. Файнс — фанатичний прихильник російської культури, на яку підсів 20 років тому після головної ролі в чеховському «Іванові». Абсолютно зачарований російською літературою, Файнс кинувся вивчати мову й досяг такого успіху, що в «Білій вороні» роль наставника Нуреєєва на ім’я Алєксандр Пушкін (не той, ні!) зіграв сам російською. Розмовляє він із акцентом, хоча й ледве помітним, та, мабуть, тому вимовляє слова, майже не розтуляючи рота, немов вірячи в те, що з такою дикцією акценту ніхто не помітить. 
На цю картину Файнс витратив п’ять років, із яких левову частку зайняло вивчення матеріалу. Він перезнайомився, здається, з усім радянським балетним світом, просиджував в уфимських архівах, вивчив балетну справу й хіба що сам не пустився в піруети, пізнав свого героя уздовж і впоперек, аж до його гастрономічних уподобань. Але в підсумку таке відчуття, що пунктуальність завадила польоту режисерської думки. Драматична історія великого танцівника вийшла докладною, шанобливою, але до образливості коректною. Якщо не брати до уваги єдиної відвертої сцени, у якій ми бачимо Нурєєва в ліжку з оголеним юнаком. Щоправда, так і залишається незрозумілим, хто він, цей хлопець, звідки взявся й куди потім зникає. Головна нагорода тут — ну так, зрозуміла річ, «Золота піраміда». А що ще можна назвати візитною карткою Єгипту? Хоча, звісно, дико образливо бачити, серед якого смітника стоїть це єдине збережене із семи чудес світу. Гіза — тепер віддалений район Каїра, що відрізняється від інших фантастичним брудом. Річка, яка протікає через місто, практично прихована під товстющим шаром сміття. Неподалік височіють житлові квартали — величезні обшарпані будівлі. Квитки продаються в крихітній дерев’яній будці, навколо якої клубочаться бездомні собаки й продавці камінчиків: «Стародавні камені пірамід, беріть, це шматочок справжнього дива світу!».

 

Читайте також: Вулкан на тлі Арарату


То був сумний ліричний відступ, а «Золоту піраміду» було присуджено уругвайському режисерові Альваро Брехнеру за фільм «12-літня ніч». Головний герой стрічки, дія якої відбувається в 1973 році, — політик лівого спрямування Хосе Мухіка, який став 2010-го президентом Уругваю. У ній показано, через яке пекло доводиться проходити тим, хто став на шлях боротьби за свободу. А другий приз — «Срібна піраміда» за режисуру — дістався українцеві, що мешкає нині в Німеччині, Сергію Лозниці за фільм «Донбас». Уперше стрічку було показано на Каннському фестивалі в програмі «Особливий погляд», де вона також стала володаркою призу за режисуру. Нещодавно її заявлено від України на «Оскар» у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». «Донбас» — це жорстка сатира на «русский мир», що прийшов чотири роки тому на Схід України з російськими військами, російськими найманцями та російськими грошима. Стрічка складається з кількох пов’язаних між собою новел, у яких «русский мир» показано таким, яким його сприймають усі розсудливі люди: жорстоким, тупим, безглуздим. Чи треба казати, що цьому фільму заказано дорогу в російський прокат? До речі, сприймали його дуже добре: зал був повний, глядачі сміялися саме там, де явно це й задумував режисер. Після показу один єгипетський критик на виході задумливо мовив: «Це все ближче, ніж здається». «Ви маєте на увазі війну?» — поцікавилася я. — «Так. Але насамперед дурість і жадібність».