Ця настанова була покладена в основу діяльності як російських більшовиків, так і керованого та фінансованого Кремлем Комуністичного Інтернаціоналу. Відтак партз’їзд ухвалює директиви про підготовку першого п’ятирічного плану та проведення колективізації на селі, а виконком Комінтерну у лютому 1928 року вирішує змінити тактику дій світового комуністі стичного руху: вперед, на бій до перемоги, «клас проти класу»! А влітку того ж року відбувся (ясна річ, у Москві) VІ конгрес Комуністичного Інтернаціоналу: 515 делегатів із 57 країн з’їхалися, щоб затвердити програму КІ та його оновлений статут. І затвердили. Метою КІ у програмі відверто названа «заміна світового капіталістичного господарства світовою системою комунізму». А форма організації цієї системи чітко охарактеризована у статуті: «Комуністичний Інтернаціонал бореться за завоювання більшості робітничого класу і широких прошарків незаможного селянства, за створення Всесвітнього Союзу Соціалістичних Радянських Республік».
А напередодні конгресу КІ у Німеччині відбулися чергові парламентські вибори. Маловпливова, але галаслива НСДАП одержала на них 2,6% голосів, тоді як соціал-демократи – 29,7%, комуністи – 10,6%. Ясна річ, у боротьбі з ким слід було завойовувати більшість робітничого класу, хто становив у Німеччині головну загрозу для домінування комуністів у близьких класових боях – соціал-демократи, яких ще до цього почали звати «соціал-фашистами» (першим цей термін ужив голова виконкому КІ у 1919-26 роках Григорій Зинов’єв; Сталін «вичистив» його з посади, а термін залишив в обігу.
І закрутилося, і понеслося…
Слід сказати, що соціал-демократичні лідери небезпідставно боялися комуністів. Адже партії Комінтерну в усьому намагалися наслідувати російських більшовиків, а ті впродовж перших п’яти років перебування при владі нещадно розправилися з соціалістичними партіями в Росії та СРСР, тримаючи в ув’язненні тих їхніх лідерів, хто не зміг емігрувати. А коли в Радянському Союзу розпочалися процеси над «шкідниками» з числа інтелігенції, колективізація та розкуркулення, цей страх іще зріс.
Проте тактичний союз, спрямований проти нацизму, навіть за тих обставин усе ж був можливим. Але чи не єдиним лівим політиком, який закликав комуністів об’єднатися з соціал-демократами, виявився тоді Лев Троцький. 8 грудня 1931 року він заявив: «Робітники-комуністи, вас сотні тисяч, мільйони; вам нікуди емігрувати; для вас не вистачить паспортів. Якщо фашизм прийде до влади, він проїдеться по ваших черепах і хребтах страхітливим танком. Ваш порятунок – у нещадній боротьбі. І тільки бойова єдність з соціал-демократичними робітниками може принести перемогу. Поспішайте, робітники-комуністи, у вас дуже мало часу!». Негайно проти Троцького виступив лідер німецьких комуністів Ернст Тельман, оголосивши ідею союзу комуністів і соціал-демократів «найгіршою теорією, найнебезпечнішою теорією і найзлочиннішою з тих, що були вигадані Троцьким за останні роки його контрреволюційної пропаганди».
Нагадаю, на парламентських виборах у вересні 1930 року НСДАП узяла 18,3 %; соціал-демократи – 24,5%, комуністи – 13,1%. Марксистські партії разом ще мали значну перевагу над нацистами, але у суворій відповідності до програмних настанов КІ Компартія Німеччини вбачала у «соціал-фашистах» свого головного ворога.
І ось настав 1932 рік. 31 липня на виборах НСДАП бере гору над СДПН: 37,4% проти 21,6%. Тепер соціал-демократи і комуністи (14,6%) навіть спільно програють нацистам. 6 листопада – ще одні дострокові вибори. Вплив НСДАП падає – тільки 33,1% голосів. Падає і відсоток голосів за СДПН – 20,4%. А от комуністи знову дещо «підросли» – у них тепер 16,9% голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці. Комінтерн вбачає у цьому неабияку перемогу своєї тактики. Ба більше – він закликає ще посилити боротьбу з «соціал-фашизмом», і далі вважаючи саме його головним ворогом пролетаріату.
Ці ідеологічні настанови викладені, зокрема, в книзі Г.Мінського (очевидно, це псевдонім) «Под знаком революционного подъема. Выборы и классовая борьба в Германии». (М, Партиздат, 1933, 102с). Книга написана у 1932 році, а видана друком на початку лютого 1933 року, коли Гітлер щойно став рейхсканцлером Німеччини. Це прямо-таки репортаж з місця подій, побудований на залізній і несхибній логіці сталінського Комінтерну. Одна з головних ідей книги – що соціал-демократія, себто «соціал-фашисти», значно небезпечніша за націонал-соціалістів. Комінтернівський пропагандист пише: «Соціал-фашистська партія міцно прикріплена до колісниці капіталу, вона сприяє зміцненню фашистської диктатури»… Цифри говорять про те, що соціал-фашистська партія втрачає свій вплив у робітничих масах. Але ослаблення соціал-демократії жодним чином не зменшує її ролі як головної соціальної опори буржуазії. Навпаки, саме тому, що партія Гітлера в даний час втрачає своїх прихильників з лав трудящих, тепер особливо зростає значення соціал-демократії для фашистської політики фінансового капіталу. Боротьба за викриття соціал-фашизму, боротьба за повне звільнення трудящих мас з-під впливу соціал-фашистських вождів залишається, як і раніше, корінним завданням, яке стоїть перед компартією». Бо ж ці «соціал-фашисти» – справжні дияволи: вони й «опора фашистської диктатури», і «прислужники уряду великого капіталу та поміщиків», і «зрадники робітничого класу», і «поповнення сил Гітлера»…
Це опубліковано тоді, коли Адольф Гітлер щойно став канцлером Німеччини. Але про нього у післямові, написаній уже на самому початку лютого 1933 року, говориться зневажливо – мовляв, «обдурені Гітлером маси починають відходити від нього… В лавах самої партії націонал-соціалістів, серед штурмовиків відбувається бродіння, в самому керівництві відбувається тертя… «Занепад партії націонал-соціалістів розпочався…»
Й остаточний висновок Г.Мінського – вкрай оптимістичний: «Сили німецького пролетаріату міцніють, з кожним днем росте вплив компартії, єдиної партії, яка веде пролетаріат до вирішальних боїв за повалення капіталізму. Жоден режим кривавого терору, ніяка лобова атака буржуазії не зможуть призупинити підйом революційної хвилі. На «подвиги» уряду Гітлера, на прислужництво цьому фашистському уряду з боку соціал-фашистських вождів, пролетаріат Німеччини відповість новим згуртуванням своїх лав навколо компартії для боротьби під прапором Комінтерну за повалення буржуазії, за німецький Жовтень». Нагадаю, це написано і надруковано якраз напередодні підпалу Рейхстагу…
Насправді, звичайно, жодного шансу прийти демократичним шляхом до влади комуністи Німеччини не мали. Тим більше, що у їхніх опонентів був у розпорядженні колосальний контрпропагандистський матеріал про більшовицькі «досягнення» у перетворенні селянства в СРСР на безправних рабів-колгоспників та здійсненні Голодомору в Україні. Але Комінтерн волів усього цього не помічати, діючи відповідно до своєї програми та сталінських настанов, відтак реально ведучи Гітлера та його партію до влади. А між тим на виборах 6 листопада 1932 року соціал-демократи, центристи й комуністи разом одержали понад 52% голосів виборців і відповідну кількість депутатських мандатів (а якби йшли у лавах спільного антифашистського фронту, цих голосів було би ще більше). Цілком можна було сформувати антифашистський уряд та проводити свою політику. Згадаймо: Німеччина вже почала поволі виходити із тяжкої соціально-економічної кризи, яка й зумовила істотну радикалізацію настроїв виборців. Але політика Комінтерну і спрямованість головного вістря її удару проти «соціал-фашизму» зробили свою справу. Наслідки цього добре відомі.