Втім, складається враження, що на багато з цих питань та інших питань не дали відповідь самі українці. Не претендую на те, що я зможу відповісти на них цілком слушно, але принаймні спробую дати читачеві ґрунт для роздумів.
Передусім: в Києві та Центральній Україні суспільство реально двомовне. Це означає, що українська та російська мови злилися фактично в одну мовну систему. Ні для кого не дивно, що люди можуть годинами вести діалог різними мовами, в разі необхідності вставляючи в свою мову слова з мови співрозмовника – в разі необхідності. Інший аспект – це те, що мови значною мірою синхронізовані – відмінності нівелюються до мінімума, лексичні звороти перекладаються переважно дослівно. В такій ситуації обидві мови взаємодіють на цілком інакшому рівні, ніж, скажімо, естонська та російська в Таллінні чи фінська та шведська в Гельсинкі.
З цього випливає також і те, що по суті будь-який переклад з однієї мови на іншу позбавлений чисто практикчного змісту: російськомовець без проблем розуміє український текст, україномовець – російський. З такого факту можна робити діаметрально протилежні висновки: скажімо, про те, що український дубляж фільмів не потрібен, або про те, що фільми дубльовані українською придатні для всього населення країни.
Тепер погляньмо на вагу кожної з мов. Російська мова у світі – важковаговик, хоча й стрімко старіючий. Вона ще доволі міцно стоїть на ногах, але до рівня сорокарічної давності їй вже не повернутися: Російська Федерація, Україна, Казахстан та Білорусь – найбільші за кількістю російськомовників держави – переживають не найкращі часи, а Російська Федерація взагалі перетворилась на корумпований сировинний придаток західного світу та Китаю. Навряд чи це сприятиме збільшенню охочих вивчати російську – тобто, інтерес до неї згасатиме поступово, як і моторошно-заманлива слава "Імперії Зла".
Доля української мови в світовому масштабі так само залежить від іміджу держави. Якщо Україна реалізує себе як потужна європейська держава, очиститься від корупції, популізму та інших явних ознак деградації – кількість охочих вивчити нашу мову зростатиме. Особливо це стосується сусідніх держав – Польщі, Словаччини, Румунії та інших.
Тут кмітливий читач зауважить: автор же кількома абзацами раніше сам казав про двомовність українського суспільства та відсутність практичного змісту перекладу між українською та російською! Слушно. На внутрішньому "фронті" ситуація виглядає наступним чином: чи зможе українська утвердитися в ролі мови нового, прогресивного світогляду – чи залишиться частиною етнографічного колориту. Як казав демсятиліття тому один, м'яко кажучи, не симпатик української – "цією мовою в Києві розмовляють тільки "митці", студенти Могилянки і бабульки на базарі". Зараз до цих епічних персонажів додаються ще й націонал-радикали – малоосвітчені, зате дуже самовпевнені та рішучі.
Небайдужа, активна та розумна молодь Києва досі не визначилась і не стуктурувалась – вона нерішуче "бродить" поміж численними "правими" та "лівими" тусівками, часто впадаючи в апатію та відходячи від активності або ж навпаки – занурюючись з головою в кар'єризм. Якщо передусім в Києві та Центральній Україні зможе сформуватися світогляд, який получить прогресивну україномовну (байдуже в якому поколінні) молодь та широкі маси центральноукраїнської провінції, якщо в Білій Церкві та Бердичеві українська асоціюватиметься не з колгоспом чи анекдотами про "бандер", а з образом нової, успішної та сильної України – тоді взаємопроникненність української та російської мов у нашому суспільстві почне грати вже на користь українізації.
Поки що, на жаль, я цього не бачу. Буцімто опозиційні молодіжні середовища продовжують відлякувати гаслами, листівками та іншим креативом зразка середини 90-х, відсутністю більш-менш чіткого бачення послідовного розвитку країни та суспільства, відсутністю відповідей на нагальні питання суспільства. Але сподіваюсь, колись ми зможемо-таки змінити платівку – хоча б на CD.І тільки тоді про майбутнє української мови та культури можна буде говорити без тривоги.