То був початок реабілітації поета-емігранта, який за 69 (!) років перед тим, 21 листопада 1920-го, пережив трагедію армії УНР: поразки, здачі зброї, залишення рідної землі. Сотникові Маланюку тоді йшов 24-й. Разом із тисячами інтернованих вояків він опинився на території Польщі. У таборі Щипьорно біля Каліша, із трьох боків огородженому дротом, а з четвертого – дощатим навісом, і почалася його літературна біографія, що тривала майже півстоліття.
Читайте також: У польському полоні
По-своєму типова вигнанська доля з її химерними зигзагами й вимушеною географічною розлогістю: у 1923-му – переїзд до Чехословаччини, навчання в Українській господарській академії в Подебрадах; одруження зі студенткою медицини Карлового університету Зоєю Равич; вихід двох перших поетичних збірок; повернення до Польщі, активна співпраця з літературними виданнями; розлучення й нове одруження, народження сина Богдана (1934); 1944-го – Німеччина, ще одні табори; зрештою, в 1949-му 52-річний Євген Маланюк залишає Європу (де на нього полювали «людолови» з радянських спецслужб), щоб останні 19 років провести в нелюбій серцю Америці (США).
СТИЛЕТ І СТИЛОС
У радянські часи про Євгена Маланюка знали хіба що літератори з генерації «недостріляного відродження» (Микола Бажан, Максим Рильський, Павло Тичина), дисиденти-шістдесятники та «літературознавці» зі спецслужб, яким «положено» було пильнувати за такими журналами, як мюнхенська «Сучасність», де Маланюка друкували. Ім’я його мало щезнути назавжди. І то було ще страшніше за прокльони, які сипалися на голову поета зі сторінок радянських видань у 1920–1930-ті…
Утім, саме в ці роки Євген Маланюк, хоч як дивно, був активно присутній у літературному просторі УСРР. У 1926-му на його першу поетичну збірку («Стилет і стилос») зі сторінок журналу «Життя і революція» відгукнувся Микола Зеров, назвавши Маланюка «найталановитішим з молодих поетів української еміграції». Виявляється, живучи в більшовицькому Києві, Зеров знав і про каліський таборовий журнал «Веселка», редактором якого був Євген Маланюк, і про альманах «Озимина» (Каліш, 1923), у якому дебютував поет. Читав його критичні статті, зокрема про раннього Тичину. Оцінки Зерова досить стримані: Маланюкові інвективи, вважав критик, підказані російською поезією, або Пантелеймоном Кулішем. Що ж до стилістичних засобів, то вони «до певної міри архаїчні»; загальний тон Маланюкової поезії – «афектований, декламаційний». Не залишилася непоміченою і політична спрямованість збірки «Стилет і стилос»: «Нема поезії більш протилежної ідеологічно нашим настроям і темам, як поезія Маланюка», – резюмував Зеров; «розуміється, наша радянська дійсність має в Маланюкові великого ворога».
Опинившись у таборі для інтернованих, Євген Маланюк швидко зрозумів, що відтепер боротьба за «суверенність Нації» має бути продовжена вже не в мілітарний спосіб, а за допомогою духовної зброї – мистецтва. Надзвичайно інтенсивне творче життя українських таборових республік початку 1920-х років було відчайдушним викликом зневір’ю та безнадії. Заговорили й публіцистика та поезія Євгена Маланюка, внутрішньо взоровані на «Літературно-науковий вістник» Дмитра Донцова і його ж таки «Підстави нашої політики», це, кажучи Маланюковими словами, «євангеліє покоління». Творець теорії інтегрального націоналізму став для вчорашнього сотника «володарем дум».
«Я – кривавих шляхів апостол», – ця зухвала Маланюкова самохарактеристика з’явилась уже в першій його поетичній збірці. Стилет і стилос для її автора були не просто співзвучними словами, а синонімами: перо прирівнювалося до кинджала.
Читайте також: Зеров і шантрапа
Художнє мислення автора «Стилета і стилоса» та «Гербарію» (1926) зближує його з популярним у Європі експресіонізмом. Саме на «вольовий світогляд експресіоністів» орієнтував молодих митців із каліського табору Дмитро Донцов. У своїй статті «Про молодих» («Літературно-науковий вістник». – 1923. – №11), що була відповіддю Євгенові Маланюку як авторові розлогої репліки «Pro domo sua» в журналі «Веселка» (1923. – №7/8), він безжально «відшмагав» «веселківців» за «горобчикову легкість» і «синьо-жовту безжурну ніжність» їхньої поезії, а також за надмірне захоплення своїм «духовним вітцем» – Павлом Тичиною. Натомість рішучим жестом Донцов указував на естетичну альтернативу – «неспокійну, шарпливу, нервуючу й сильну поезію експресіонізму». Її прикмети – воля, активність, волюнтаризм «Я», ірраціоналізм, «нова мова», сповнена енергії чину. Євген Маланюк не залишився глухим до донцовських настанов, тим паче що вони відповідали його інстинктивним творчим шуканням і можливостям поетичного темпераменту.
Маланюк-поет досить швидко знайшов свою інтонацію. Він узяв на себе тяжку місію бути «українським Фройдом», який досліджує природу національних комплексів. Головна причина поразок – «рак ментальності», доходив висновку він. Противник матеріалізму, Євген Маланюк вірив у Дух і Волю, тому й узявся за божевільно складне завдання: «перекодувати» українську вдачу, сформувати нового українця, випекти з його душі комплекси раба-малороса, породжені хворобами бездержавності.
«ПОСЛАНІЄ»
Перші поетичні збірки Євгена Маланюка побачили світ тоді, коли в підрадянській Україні набирала розмаху та гостроти літературна дискусія, головним призвідником якої був Микола Хвильовий. 1926 року пролунали його радикальні гасла: «Геть від Москви!» і «Дайош психологічну Європу!» – і хіба міг 29-річний подебрадський студент Євген Маланюк не відгукнутися на брязкіт бойових рапір? Звісно, не міг. Так з’явилося його «Посланіє» (1926).
Читайте також: Два банти Хвильового
Іронічно імітуючи оповідний стиль поем Максима Рильського і картаючи автора «Синьої далечіні» за безтурботний «рибальський» ескапізм у часи великих потрясінь, Євген Маланюк, зрештою, не обмежився полемікою лишень з одним адресатом. Він підключався до дискусії про шляхи розвитку української культури, про вибір між Сходом і Заходом, про Європу, її стан і майбуття. Українець-емігрант обстоював Європу всупереч тим, хто бачив її у присмерках або ж і взагалі приреченою на «гниття». Маланюків європоцентризм мав виразну антибільшовицьку «підкладку»: він був різко протиставлений ілюзіям зачарованих «світлом зі Сходу» «лівих» інтелектуалів (Анрі Барбюс, Бернард Шоу, Ромен Роллан, Анатоль Франс, Освальд Шпенґлер…). Для Маланюка «світло зі Сходу» означало не що інше, як новий – червоний – імперіалізм, забарвлений старим російським месіанізмом із його апологією «святої Русі» та протягуванням ідеї «третього Риму». Тому його «Посланіє» перейняте палючим духом інвектив, спрямованих одразу проти кількох опонентів: до двох згаданих (європейські «ліві» та російські більшовики-«месіаністи») слід додати й «наших Смердякових», своїх, на українських землях вирощених, «московських задрипанок» (вислів Хвильового). Без гострої національної самокритики, без похмурих, зате терапевтично корисних «єреміїад» узагалі важко уявити публіцистику й поезію Маланюка, і «Посланіє» підверджує цей факт.
Він і собі дорікав, зокрема коли згадував свої (та Рильського) молодечі захоплення поезією Алєксандра Блока. І це означало, що тепер, у середині 1920-х, його уявлення про місію слова змінились у бік войовничості. То був цілком свідомий вибір, про що свідчить і вельми характерне протиставлення співучої «Еллади» й залізного «Риму». Маланюк вважав, що розслаблена «елладність» зачепила Україну з її причорноморськими степами фатальним чином, – звідси його туга за «Римом» із його міццю й «державною бронзою».
У «Посланії» ця туга спонукає автора до візіонерства: він мовби «викликає» той час, коли нарешті з’явиться «нації міцної син». Саме в цьому контексті виринають згадки про Шевченка з його пророчим духом, а також про майбутній – рятівний для Європи, а отже, й для України – «християнський ренесанс» («гряде наш ренесанс в огні»). Звісно, це Маланюкова альтернатива більшовицькому войовничому безбожництву. А водночас і його коректива до гасла Миколи Хвильового про «азіатський ренесанс». Хвильовий шукав формулу українського месіанізму. Маланюку так само було важливо запропонувати формулу відродження для України, маючи на увазі й досвід сучасного йому Заходу. Ідея «християнського ренесансу» увібрала в себе скепсис Євгена Маланюка щодо віри у вирішальну роль матеріального, технічного, економічного чинника («машина не спасла людини»). Наголос у «Посланії» зроблено на християнських цінностях, можливостях духу людини й нації, на містиці історії. Є тут навіть їдка іронія щодо «солодкого смороду гуманізму»!
Читайте також: Письменник в облозі
У політичному штабі УСРР «Посланіє» викликало лють. На адресу Євгена Маланюка посипалися звинувачення в «українському фашизмі». Щоправда, в другій половині 1920-х самé явище фашизму сприймали не так, як десятиліттям пізніше, коли почалася Друга світова війна. Націонал-комуніст у Харкові, як і націоналісти у Львові чи Подебрадах, могли бачити в ідеології молодого італійського фашизму передусім силу, здатну відроджувати нації.
Судячи з усього, від українських радянських поетів у партійних кабінетах вимагали дати «фашистові» Маланюку гнівну відсіч. Найвідомішою є «Відповідь» Володимира Сосюри:
Шановний пане Маланюче,
ми ще зустрінемось в бою!
Ви не фашист, а лиш фашистик!
Ми вам «Посланіє» згадаєм,
коли ви станете від мур…
Микола Неврлий свідчив: Сосюра згодом «жалів, що так гостро виступив проти нього (Євгена Маланюка. – Авт.). Він казав, що в той час майже нічого про Маланюка не знав, ані одного його вірша не читав і наївно повірив критикові Андрієві Хвилі, який тоді громив Маланюка. […]. Віршами Маланюка, які я тоді (це було, пригадую, десь 1956–1957 рр.) живо відновлював із пам’яті, Сосюра був захоплений. Особливо йому подобалась «Варязька балада», яку він назвав геніальною».
ІДАЛЬГО
А втім, не варто думати, що Євген Маланюк був, за ще однією його самохарактеристикою, «імператором залізних строф» і тільки. Ні, він поставав і в образі українського ідальго, особливо ж у любовній, а потім – у пізній філософській ліриці, нерідко пронизаній ностальгійними спогадами про Синюху та Новоархангельськ. Для нього, тепер уже літнього чоловіка, надходив час прощання. Тож до одного зі своїх найпронизливіших віршів («Серпень») він узяв за епіграф слова Райнера Марії Рільке – «Herr, es ist Zeit!» (у перекладі Миколи Бажана: «Мій Боже, Час!»): Зір поета, переситившись «людським і земним», звертався «до себе, внутр»…
Читайте також: Менеджер українського руху