Питання визнання України міжнародною спільнотою
З моменту ухвалення Акту проголошення незалежності питанням першорядної ваги для України стає визнання її незалежної державності міжнародною спільнотою і забезпечення підтримки провідними державами світу, насамперед США, та державами – членами ЄС та НАТО. Без міжнародного визнання будь-яка держава позбавлена можливості брати участь у міжнародному спілкуванні та використовувати його переваги для забезпечення своїх інтересів, зокрема без пекових. Найкращим прикладом цього є власний історичний досвід України. Адже одна з головних причин втрати нею незалежної державності внаслідок поразки у боротьбі з більшовицькою Росією у 1917-1920 роках полягала у невизнанні, а, отже, у ненаданні допомоги УНР Сполученими Штатами Америки і державами Антанти, які у сподіванні на скороминучість влади більшовиків, виступали за збереження цілісності Російської імперії.
Позиція США та провідних європейських держав щодо Радянського Союзу наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття не виключала того, що історія з невизнанням України могла повторитись. Західні лідери, будучи у захваті від демагогії М. Горбачова і очікуючи чудесного перетворення «імперії зла» на сучасну демократію, демонстрували свою заінтересованість не в дезінтеграції СРСР, а у його збереженні.. На найвищому рівні у двосторонніх форматах і в рамках міжнародних форумів, зокрема на засіданнях «Великої сімки», обговорювались плани надання Радянському Союзу масштабної економічної допомоги, для означення якої навіть стали використовувати за аналогією термін другий «план Маршала» для СРСР.
Західна преса рясніла прогнозами політологів і аналітиків з описами катастрофічних наслідків розпаду СРСР і пропозиціями його порятунку. Г. Кісінджер віщував ядерний армагедон в разі дезінтеграції СРСР і закликав не заохочувати рух радянських республік до усамостійнення. Рада національної безпеки США ухвалила директиву, яка вимагала від американської адміністрації спрямовувати всю допомогу центральному радянському уряду в Москві, а не окремим республікам, маючи на меті запобігти краху Радянського Союзу.
Досить промовистою була реакція західних держав на ухвалення парламентом Литви 11 березня 1990 р. декларації «Про відновлення незалежності Литовської держави». На прохання М. Горбачова, президент Франції Ф. Міттеран та канцлер Німеччини Г. Коль здійснили посередницьку місію, внаслідок якої литовський парламент оголосив тимчасовий мораторій на виконання резолюції.
В свою чергу Міттеран радив президенту США Дж. Бушу не відряджати послів до столиць прибалтійських країн, які, як і Литва проголосили про відновлення своєї незалежності 1990р., говорячи, що це було б подібним до того, якби Сполучені Штати відрядили посла до французького департаменту Ельзас.
Характерно, що нормальне відновлення дипломатичних відносин з Латвією, Литвою та Естонією було започатковане скандинавськими країнами та Ісландією лише 25 серпня 1991 р. після того, як явно означився початок дезінтеграції радянської імперії. Протягом наступних трьох днів їхні дії стали приладом для багатьох країн світу. Сполучені Штати долучились до них 2 вересня 1991. При чому президент США Дж. Буш виправдовував таке зволікання тим, що вважав за краще, якби визнання незалежності прибалтійських країн було добровільно розпочато Радянським Союзом і намагався переконати в цьому М. Горбачова (AWorld Transformed, pp538-539).
Позицію лідерів провідних демократій світу навряд чи можна виправдати з точки зору моралі та міжнародного права, оскільки вони ніколи не визнавали факту окупації Радянським Союзом прибалтійських країн у 1940 р. і мали б першими публічно підтримати їхнє природне і правомірне прагнення до відновлення незалежності.
Ставлення західних держав до України було ще цинічнішим. Визнавши окупацію території Української Народної Республіки більшовицькою Росією, яка сталась у 1920 р., тобто на двадцять років раніше загарбання прибалтійських країн, вони розглядали Україну складовою частиною Радянського Союзу, яка взагалі не має права на відновлення своєї незалежної державності.
Так після виступу у Верховній Раді України у червні 1990 р. прем’єр міністр Великобританії М. Тетчер, відповідаючи на запитання депутатів, безапеляційно заявила, що Україна має не більше прав на незалежну державність, ніж американський штат Каліфорнія. Ще показнішою була промова Дж. Буша, яку він виголосив у Верховній Раді України 1 серпня 1991 р. за три тижні до проголошення незалежності України. В цій промові, яку через її одіозність західна преса охрестила «котлетою по-київськи» (chikenKyivspeach) він наголосив, що «свобода не тотожна незалежності» і що Сполучені Штати «не підтримуватимуть тих, хто прагне до незалежності заради утвердження замість тиранії центру місцевого деспотизму». Симптоматично, що промові Дж. Буша в Києві передував його візит до Москви, під час якого М. Горбачов запевняв його в тому, що процес підписання Союзного договору триватиме аж до підписання його Україною, а Б. Єльцин з жалем визнавав, що незалежність України розвалить Союз. (A World Transformed, pp511, 512, 515).
І після проголошення незалежності України провідні західні держави продовжували підтримувати М. Горбачова у його спробах реанімувати СРСР. Про це переклондиво свідчать опубліковані записи бесід М. Горбачова з керівниками Іспанії, Німеччини, США, Франції, які солідаризувались з ним в тому, що Союз має бути збережений, а Україна – залишитись у його складі. (ж. «Главред», жовтень 2009 р.)
Примусити їх до зміни позиції несприйняття України як незалежної держави міг лише демократичний висловлений вибір українського народу на користь держаної незалежності своєї країни під час референдуму.
В період очікування референдуму Україна продовжувала розвивати відносини із зовнішнім світом в новій якості незалежної держави. У вересні- жовтні 1991 р. Голова Верховної Ради України Л. Кравчук взяв участь у 46 сесії Генеральної Асамблеї ООН і здійснив важливі візити до Канади, США і Франції, під час яких він мав зустрічі з прем’єр міністром Канади Б. Малруні, президентом США Дж. Бушем та президентом Франції Ф. Міттераном. Під час перебування у США Л. Кравчук зустрівся з Президентом Міжнародного валютного фонду Ж. Камдесю та Президентом Всесвітнього банку Л. Престоном.
В середині жовтня прем’єр-міністр України В. Фокін перебував з візитом у Бразилії, де він зустрівся з президентом цієї країни Ф. Колором. Україну в цей час відвідав з візитом заступник федерального канцлера міністр закордонних справ ФРН, Гане-Дітріх Геншер.
В листопаді в Україні з візитом перебував Президент Азербайджанської республіки А. Муталібов. Під час його перебування між Україною і Азербайджаном 19 листопада 1991 р. було укладено договір про основи міждержавних відносин, в якому сторони визнали державну незалежність одна одної і домовились про встановлення дипломатичних відносин.
21 листопада Україна підписала Протокол про встановлення дипломатичних відносин з Литовською республікою, що було рівнозначним взаємному дипломатичному визнанню de jure. Поряд з цим було встановлено консульськы выдносини з Австрією (26 вересня 1991 р.) та Туреччиною (14 листопада 1991 р.), що з точки зору міжнародного права означало офіційне визнання України defacto цими державами, а також підписано протоколи про консультації та співпрацю між МЗС України та відомствами закордонних справ Мальти (24 серпня 1991 р.), Польщі (7вересня 1991 р.), Узбекистану (28 жовтня 1991 р.), Литви (21 листопада1991 р.)та Чехословаччини (29 листопада1991 р.).
Таким чином, до кола колишніх радянських республік (Україна, Росія, Білорусь, Казахстан, Киргистан) які офіційно визнали державну незалежність одна одної dejureі домовились про встановлення дипломатичних відносин додались Азербайджан і Литва, а до числа держав (Польща, Угорщина), які встановили з Україною консульські відносини, а, отже, визнали її defacto– Австрія і Туреччина.
Поступове визнання України окремими державами, яке розпочалось внаслідок реалізації Україною Декларації про державний суверенітет і продовжувалась після ухвалення Акту незалежності України, були прелюдією до її широкого міжнародного визнання, яке сталось після референдуму.
Референдум
Підготовці до призначеного на 1 грудня 1991 р. всеукраїнського референдуму була підпорядкована діяльність всіх державних органів, структур Народного руху України, інших організацій національно-демократичного спрямування. Депутати Верховної Ради, незалежно від їхньої політичної орієнтації, активно працювали у своїх виборчих округах.
В день проведення референдума мали одночасно відбутись вибори першого президента України.
Всі учасники президентських перегонів (В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, Л. Табурянський, О. Ткаченко, І. Юхновський) незважаючи на ідеологічні розбіжності , протягом трьох місяців одностайно виступали з державницьких позицій.
Активна праця державних інституцій і громадських організацій, народних депутатів, кандидатів у президенти України та їхніх команд була спрямована на досягнення єдиної мети – забезпечення позитивного голосування на підтримку Акта проголошення незалежності. Згуртуванню суспільства у досягненні цієї мети сприяла заборона діяльності компартії і підпорядкування всіх силових структур, включаючи КДБ, українській владі.
Загалом в Україні було створено належні умови для вільного волевиявлення громадян і реалізації ними свободи вибору відповідно до принципів демократії.
Громадяни, що брали участь у голосуванні, мали відповісти на одне чітко сформульоване питання:«Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України»?
Порівняно зі формулюванням питання Всесоюзного референдуму проведеному за ініціативою М. Горбачова 17 березня 1991 р. , питання Всеукраїнського референдуму не вводило виборця в оману і було коректним з точки зору соціології, його ініціювання і проведення повністю відповідало вимогам Закону України від 3 липня 1991 р. « Про всеукраїнський та місцеві референдуми».
Референдум відбувся в атмосфері пробудження політичної свідомості громадян, піднесенні політичної активності суспільства, та його включення в політичний процес, пов’язані з боротьбою за українську національну державність. Все це зумовило високій ступінь участі громадян в голосуванні та позитивний результат референдуму.
У голосуванні взяло участь 31 млн. 891,42 тис. або 84,18 % загальної кількості виборців. Ствердну відповідь на запитання бюлетеня дало 28 млн. 804,071 тис громадян, або 90,32% з тих, хто взяв участь у голосуванні. Важливим було те, що незважаючи на регіональну різницю в результатах голосування, більшість громадян всіх регіонів України, включаючи Крим, дали позитивну відповідь і підтримали Акт проголошення незалежності України.
Підготовка і проведення референдуму здійснювались відповідно до європейських стандартів, без примусу, фальсифікацій і порушень встановленої законом процедури. Як одностайно відзначили численні міжнародні спостерігачі, які представляли парламенти багатьох країн світу, неурядові організації та такі авторитетні міжнародні інституції як Європарламент та Бюро вільних виборів НБС, під час референдуму відбувся вільний і демократично висловлений вибір народу України, вибір на користь української незалежної державності.
Отже, одвічне прагнення українського народу до свободи, яке в новітній час знайшло своє історичне втілення спочатку в Декларації про державний суверенітет України, а згодом в Акті проголошення незалежності України було переконливо підтверджене вільним і потужним народним волевиявленням.
Результати Всеукраїнського референдуму засвідчили набагато вищий рівень підтримки українськими громадянами повної державної незалежності України, ніж необхідності збереження Союзу РСР як оновленої федерації (перше питання бюлетеня 17 референдуму березня), чи навіть її перебування у Союзі суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет (друге питання бюлетеня 17 референдуму березня).
При майже однаковій кількості громадян, що брали участь в обох референдумах – більше 31 млн. осіб – за державну незалежність України висловилось 28 млн. 804,071 тис (90,32%), за збереження Союзу РСР як оновленої федерації – 22 млн. 110,889 тис. осіб (70,16%), а за участь України в Союзі суверенних держав 25 млн. 224,687 тис. осіб (80,17%).
Отже, загальнонаціональна підтримка переважною більшістю українських громадян Акту проголошення незалежності України зняло будь-які сумніви щодо його легітимності і права українського народу жити у власній незалежній державі.
Народне волевиявлення на користь незалежності державності України забезпечило незворотність процесу українського державотворення і створило міцне підґрунтя для офіційного визнання її державної незалежності членами міжнародної спільноти.
Широке міжнародне визнання України
Після грудневого референдуму розпочався процес міжнародного визнання України, який став особливо інтенсивним наприкінці 1991 р. – на початку 1992 р. Аналіз цього процесу свідчить, що його динаміка зумовлювалась як результатами референдуму, так й іншими факторами і викликаними референдумом подіями.
Перші акти офіційного визнання України de jure мали місце 2 грудня 1991 р., коли її як самостійну незалежну державу визнали Польща й Канада.
В той же день в Брюсселі міністри закордонних справ держав – членів ЄС ухвалили «Заяву про Україну». Але в Заяві йшлось не про визнання України, а лише констатувалось наступне: «Європейське співтовариство та його держави – члени беруть до уваги проведення референдуму в Україні, в ході якого чітка більшість висловилась на користь незалежності. Вони вітають демократичний спосіб в який український народ заявив про своє бажання того, щоб його республіка досягла повного суверенітету».
В заяві зазначалось, що в ході трансформації Радянського Союзу, представники України, Союзу й інших республік мають розв’язувати свої проблеми у мирний, демократичний і впорядкований спосіб. Європейське Співтовариство та його держави-члени закликали Україну провадити з Союзом та іншими республіками відкритий конструктивний діалог, спрямований на забезпечення виконання всіх існуючих міжнародних зобов’язань Радянського Союзу.
Нарешті, в Заяві висловлювалось очікування того, що Україна виконуватиме всі зобов’язання за Гельсінським підсумковим актом, Паризькою Хартією та іншими документами НБСЕ, особливо ті, що стосуються захисту національних меншин, поважатиме і виконуватиме всі міжнародні зобов’язання Радянського Союзу щодо контролю над озброєнням та ядерного нерозповсюдження та разом з іншими республіками візьме на себе іноземні борги Союзу РСР.
Із змісту Заяви випливало, що ЄС виходив із презумпції існування Радянського Союзу і України як окремих держав, але у питанні її офіційного визнання займав вичікувальну позицію.
На аналогічній позиції стояли і Сполучені Штати, хоч американський президент Дж. Буш 30 листопада 1991 р. у телефонній розмові неофіційно попередив М. Горбачова, що США будуть вимушені визнати Україну, оскільки є всі ознаки, що «завтра переважна більшість проголосує на підтримку незалежності». «Якщо референдум принесе очікувані результати, – говорив Дж. Буш – єдине питання полягає в тому, коли й яким чином ми й інші країни визнаємо Україну».
Незважаючи на невизначеність позиції ЄС та США щодо моменту визнання України, процес тривав. До середини третьої декади грудня її визнали окрім Польщі і Канади ще 13 держав – Угорщина (3.12.1991), Литва, Латвія, Росія (4.12.1991), Болгарія (5.12.1991), Естонія (6.12.1991), Чехословаччина (8.12.1991), Швеція, Ізраїль(19.12.1991), Швейцарія, Казахстан (21.12.1991). Між тим в цей період сталось кілька важливих подій, які суттєвим чином вплинули на перебіг процесу визнання України. Серед них знаковою було підписання в Мінську 8 грудня 1991 р. Україною, Росією, Білорусією Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій констатувалось, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».
Згодом на саміті СНД який відбувся 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті сторонами Угоди стало ще 8 держав – Азербайджан, Вірменія, Молдова, Казахстан, Киргизстан, Таджикістан, Туркменістан, Узбекистан.
25 грудня 1991 р. М. Горбачов склав із себе повноваження Президента СРСР, підписавши відповідний Указ.
Союз РСР припинив своє існування і фактично, і юридично.
У період між ухваленням Акту проголошення незалежності і формальним припиненням існування Союзу РСР Україна однозначно і неодноразово підтверджувала сформульований ще у декларації про державний суверенітет намір стати без’ядерною державою.
Реагуючи на ці події Європейська Рада скликана в Брюсселі на рівні міністрів закордонних справ держав-членів ЕС, 16 грудня 1991 р. ухвалила Заяву під назвою «Директиви щодо визнання нових держав у Східній Європі та у Радянському Союзі». В цьому документі визначалась спільна позиція ЄС і держав–членів щодо процесу і критеріїв визнання зазначених нових держав без посилань на якісь конкретні держави.
23 грудня 1991 р. Європейська Рада посилаючись на ухвалені в Алма-Аті рішення, оприлюднила Заяву «Про майбутній статус Росії та інших колишніх республік» в якій говорилось, що Європейське співтовариство та держави-члени беруть до уваги те, що міжнародні права і обов’язки колишнього СРСР, включно з правами і обов’язками за Статутом ООН здійснюватимуться Росією (насправді в одному з Алма-Атинських рішень йшлось про продовження здійснення Росією лише прав і обов’язків за Статутом ООН насамперед прав членства у Раді Безпеки ООН) і «готові визнати інші республіки, які складають Співдружність, як тільки вони одержать запевнення від цих республік про їхню готовність виконати вимоги «Директив щодо визнання нових держав у Східній Європі та у Радянському Союзі» ухвалених міністрами 16 грудня 1991 р.».
Звичайно, згадані події вплинули і на позицію Сполучених Штатів, але вони пов’язали офіційне визнання України з моментом відставки М. Горбачова з посади Президента СРСР. Як згадує Дж. Буш, після того, як вранці 25 грудня 1991 р. йому зателефонував М. Горбачов і поінформував про свою відставку, президент США у зверненні до американського народу повідомив про визнання Сполученими Штатами незалежності України і готовності до негайного встановлення з нею дипломатичних відносин.
Після визнання України Сполученими Штатами її офіційно визнали такі впливові європейські держави як Німеччина (26.12.1991), Франція(27.12.1991), Італія(28.12.1991), Великобританія (31.12.1991). До кінця грудня Україну також визнали Китай, Японія, Бразилія, Мексика, Перу, Індонезія, Іран, Австралія, Таїланд, Алжир, Туніс, Йорданія, КНДР, Південна Корея, В’єтнам, Бангладеш, Данія, Фінляндія.
Отже в останній тиждень 1991 р. стався кількісний, а головне, якісний прорив у визнанні України міжнародною спільнотою. Її державну незалежність визнали всі держави – члени «великої сімки», провідні члени НАТО та ЄС, найбільші країни Азії та Південної Америки , основні країни розселення української діаспори.
Бурхлива динаміка визнання України зберігалась і на початку 1992 р. На кінець січня 1992 р. Україну визнало більше 90 держав. На кінець року число держав, що визнали Україну зросло до 132 держав. Причому із 106 з них було домовлено про встановлення дипломатичних відносин.
Про автора: Надзвичайний і повноважний Посол України,
професор, доктор юридичних наук