Останні новини з переговорів між грецьким урядом та європейськими інституціями свідчать, що домовленостей таки буде досягнуто. Варто зауважити, що разом із заходами щодо врегулювання економічної кризи, у якій опинилася Греція, угода спричинить новий етап соціального напруження в суспільстві, адже режим суворої економії надалі формуватиме економічну політику країни.
Соціалісти 1980-х
Алексіс Ципрас, програма якого й зіштовхнула Афіни на дно боргової ями, аж ніяк не перший у грецькій історії популіст, який намагався реалізувати свої передвиборні обіцянки за допомогою європейських кредитів. Фундамент сучасного грецького боргу був закладений іще в 1980-х роках, за правління уряду соціалістів на чолі з Папандреу. Андреас Папандреу в 1974 році заснував партію ПАСОК (Всегрецький соціалістичний рух) і вже через сім років переміг на виборах із приголомшливим результатом – 48% голосів. Таку підтримку політик здобув завдяки обіцянкам здійснити низку соціальних реформ, які перетворили б Грецію на welfare state європейського зразка. У зовнішній політиці Папандреу гарантував співгромадянам вихід із НАТО й приватизацію американських військових баз на грецькому архіпелазі – завдяки цьому він опинився на хвилі антизахідного тренду в Греції, що був спричинений нездатністю Північноатлантичного Альянсу запобігти турецькій інтервенції 1974 року на Кіпрі. Обіцяв Папандреу також обережну інтеграцію в Європейське Економічне Співтовариство, членом якого країна на той час лише недавно стала.
Він утілив свою соціальну програму. Зарплати й пенсії зростали, діяли субсидії на туризм для малозабезпечених сімей, впроваджено загальнодержавну систему охорони здоров’я. Індексація зарплат дала змогу значно зменшити соціальну нерівність у країні. Завдяки цим успішним реформам прості греки вважають Андреаса Папандреу одним із найуспішніших прем’єр-міністрів у своїй історії, тоді як консервативні опоненти й експерти називають його програму передумовою майбутніх криз.
Варто звернути увагу на те, чого не помічала більшість грецьких громадян, – на ціну реформ. Очільник уряду був блискучим популістом, він завжди вмів зацікавити громадськість новою реформою, натомість ховаючи в тінь зростання боргу. Окрім того, йому вдавалося залучати щораз нові кошти в межах фінансової допомоги від Європейського Економічного Співтовариства. У 1988-му, після семи років урядування Папандреу, зовнішній борг Греції зріс удвічі і становив уже 50% ВВП: не критичний показник, проте критична тенденція. Купівельна спроможність більшості греків збільшилась, але темпи розвитку економіки країни залишалися попередніми – саме це і стало причиною зростання зовнішнього боргу та посилення залежності Папандреу від європейських кредитів. Відмова від них означала б для прем’єр-міністра необхідність зменшення темпів упровадження реформ у межах його економічної програми.
Папандреу також не виконав багатьох своїх обіцянок у сфері зовнішньої політики: із НАТО Греція не вийшла, хоча він не раз запевняв, що це станеться, а військові бази Сполучених Штатів залишилися їхніми. Це гарна ілюстрація того, як Папандреу вправно балансував між обіцянками електоратові та західним партнерам.
За час другого прем’єрства Андреаса Папандреу Греція не тільки підписала Маастрихтську угоду та увійшла до Європейського Союзу, а й збільшила свій зовнішній борг, який уже сягав позначки 100% ВВП. Його вдавалося тримати на такому рівні аж до світової економічної кризи 2008 року, після якої економіка країни виявилась у стагнації, із якої не може вийти досі.
Новий радикал
Саме у 2008 році Алексіс Ципрас виходить на грецьку політичну сцену. У 33 роки очолює СІРІЗА, об’єднання грецьких лівих партій, і стає наймолодшим керівником політичної сили в національній історії. Він одразу показує себе як радикального лідера, а СІРІЗА – як альтернативу партіям при владі. Завдяки діяльності Ципраса його партія стала другою за результатами парламентських виборів 2012 року, а він сам – провідником опозиції. Його зліт став настільки стрімким, як і зліт Папандреу 30 років тому.
Читайте також: Французи про грецьку кризу: Розлучення ніколи не бувають щасливими. Тим більше, коли йдеться про великі гроші
СІРІЗА перемогла на перегонах до Європейського парламенту в 2014-му, після чого Ципраса почали розглядати як претендента на посаду прем’єр-міністра після наступних виборів. Він зміг скористатися своїм шансом уже наступного року. Перед достроковими виборами 2015-го Ципраса часто порівнювали з Папандреу в грецьких та західних ЗМІ. Брали до уваги як його політичну програму, так і персону. Варто зауважити, що ці порівняння не є безпідставними. Він пообіцяв грекам небесні замки – повернення до заможних часів зразка 2000–2007 років, коли країна, ввійшовши до єврозони, відчула значне зростання зарплат і пенсій. Мало хто тоді звертав увагу на те, що це зростання відбулося в результаті позик, які Європейський Союз надавав Греції, щоб стабілізувати перехід на євро. Знайома ситуація: таке вже відбувалось у 1980-х за прем’єрства Папандреу. Окрім того, в програмі СІРІЗА немає конкретних шляхів досягнення поставленої мети. Натомість там можна знайти багато інформації про новий «лівий уряд», який зробить життя у Греції справедливим і якому банкіри та олігархи «передадуть ключі до держави».
Утім, грецький народ не вимагав конкретики. Але йому потрібен був харизматичний політик, який захистив би позиції країни в Європейському Союзі. Ципрас, як і Папандреу, прийшов до влади на хвилі невдоволення грецького суспільства: цього разу не Сполученими Штатами й НАТО, а європейськими кредиторами на чолі з Німеччиною. Саме її представляли у грецькому інформаційному просторі як одного з головних винуватців запровадження режиму суворої економії. Серед інших фігурували Європейська комісія, Міжнародний валютний фонд та Європейський центральний банк, проте не грецький уряд. Настрої, що панували в країні, були чітко відображені в секретному звіті спеціальної комісії Міністерства фінансів, де йшлося про €11 млн, які Німеччина винна Греції ще з часів Другої світової війни. Ципрас вдало скористався суспільною думкою і далі нарощував підтримку в період кризи.
Стара тактика не працює
Попри всі паралелі між урядуванням Папандреу та Ципраса, в цій ситуації є одна ключова відмінність. У 1980-х роках Греція ще приходила до тями після режиму хунти, але мала великий потенціал для розвитку економіки, а державний борг становив тільки 25% ВВП. Папандреу міг собі дозволити реалізацію своєї соціальної програми, хоч і провів її популістично та недалекоглядно. Алексіс Ципрас узявся за кермо країни, що мала величезний борг (171% ВВП) та стагнацію в економіці, яка залишала мало надій на швидке й успішне вирішення проблеми.
Читайте також: У Греції розпочалися сутички між поліцією і демонстрантами
У цій ситуації очільник уряду мав два шляхи: реформістський або ж популістський. Він повинен був посилити режим економії і тісно співпрацювати з колегами з європейських інституцій задля досягнення найменш болісних для грецького населення умов повернення кредитів, проте вдався до прямо протилежних заходів задля збереження свого рейтингу в грецькому суспільстві.
Саме для цієї мети й був ініційований нещодавній референдум, на який винесли питання: чи приймати умови кредиторів? Його результат був цілком передбачуваний, адже прем’єр-міністр та грецькі ЗМІ називали позицію позикодавців «шантажем» і постійно наголошували на тому, від чого грекам доведеться відмовитися в разі згоди з умовами повернення кредитів. Ципрас сподівався, що одностайне «ні» від грецького народу стане важливим козирем на переговорах у Брюсселі.
Уже зараз стає зрозуміло, що стратегія Ципраса не працює. Він намагався використати референдум як засіб переконання колег по єврозоні, проте згодом був змушений подати на ратифікацію в парламент грецький варіант угоди, який нівелював народне волевиявлення. Саме це й допомогло сторонам домовитися на саміті країн – членів єврозони, що відбувався у Брюсселі на вихідних. Утім, діяльність Ципраса має наслідки: Анґела Меркель заявила, що Греція зруйнувала довіру до себе. Щоб відновити її, парламент країни повинен до середи ухвалити всі реформи, передбачені угодою, – лише тоді ратифікація документа почнеться в парламентах країн – членів єврозони.
Очевидно, що лідеру СІРІЗА доведеться стати прагматичним політиком і забути про більшість передвиборних обіцянок. Деталей угоди ще немає, проте зрозуміло, що грецький уряд повинен провести низку болючих, які можуть стимулювати вихід країни із боргової ями. Хоча Греція і залишається в єврозоні, вона мусить пройти тривалий період непопулярних реформ та політичних перетворень. Суспільство країни повинне зрозуміти, що популістська політика рідко дає плоди.
Читайте також: Едвард Лукас: Задля своєї безпеки ЄС треба поводитись як імперії
Грецька криза справила вплив на всю Європу. Варто виокремити два важливі наслідки. По-перше, європейські кредитори не могли піти на поступки, адже це створило б небезпечний для них прецедент, який вплинув би на майбутні відносини не тільки із Грецією, а й з іншими країнами-боржниками, як-от Португалія та Іспанія. У майбутньому контроль за виплатою кредитів повинен стати суворішим для всіх.
По-друге, на підставі грецького питання в Європейському Союзі чітко окреслились два табори. Представники одного, на чолі із Францією, вважали, що Греції потрібно дати ще один шанс. Іншого, який згуртувався довкола Німеччини, – що цих шансів уже було забагато. Такий поділ свідчить про можливий конфлікт між історичними суперниками в Європі: Францією та Німеччиною. Нині – щодо того, наскільки широкою повинна бути допомога менш економічно успішним членам Євросоюзу.