Гравюри, пірсинг і війна

Суспільство
19 Січня 2019, 10:11

 Перша виставка гравюр львівського художника Олекси Бриндікова, чи не єдиного майстра в Україні, що працює у згаданих техніках, відбулася за день до його мобілізації до лав ЗСУ, у середині 2014-го. «Вперше пішов до військкомату 2 березня 2014 року, коли приїхав із Майдану. До того часу ми з друзями обмалювали тонни паперу, створили море плакатів, якими майорів Майдан, шопку й статую святого Миколая. 

 

З тією статуєю цікаво вийшло, бо вона в розпал лютневого протистояння опинилася на барикаді, яка активно горіла. Нам із друзями вдалося порятувати і шопку, і статую, яка від вогню, що дивно, не постраждала», — розповідає Олекса. — У військкоматі сказали чекати. Повістка мені надійшла влітку 2014-го, а дізнався про неї тоді, коли треба було в ЖЕК піти, щоб перепрописатися. Але й того разу її мені не віддали. Вже в Києві після зміни місця проживання знову пішов до військкомату. Ото тільки тоді забрали до війська. Домовилися, що на службу прийду вже після того, як відбуду свою першу виставку, а тоді вже хай забирають з руками й ногами. Так відбулася моя перша персональна виставка з дереворитами. Наступного ранку вже був у військкоматі в Києві з речами. На місці сказали, що так, класно, але просили прийти через місяць. Що ж вдієш, логіка й логістика в нашій армії проблемний момент. Наступного разу знову щось не вийшло. Лише 10 липня мене мобілізували, відправили на навчання до Житомирського військового інституту, я став оператором безпілотних літальних апаратів». Констатує, що навчали на дуже хорошому рівні. «З групи із 15 осіб комп’ютер перед призовом бачило заледве вісім, та й то коли дивилися на ньому телепередачі. За місяць навчилися злетіти, задати маршрут і посадити назад уявний літальний апарат, бо реальний безпілотник у нас був один, боялися, що його хтось розіб’є», — ділиться спогадами співрозмовник. 

 

Читайте також: Помічник у світі тиші

 

Олекса Бриндіков за освітою художник-монументаліст, випускник Львівської академії мистецтв, дереворитом (гравюрою на дереві) почав займатися років дев’ять тому. Розповідає, що все почалося вельми банально: ще в часи, коли працював у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (а він у центрі міста, біля опери), довелося уважніше подивитися, а що ж продають на сувенірному базарі, який поруч. Виявилося, що придбати там щось цікаве, за поодинокими винятками, не виходить, краму повно, але то страшна китайщина, а українського виробництва там була максимум кераміка. Тоді в Олекси та його друзів виникла ідея, що добре було б почати щось створювати самостійно, і не просто якісь там брязкальця, а щось таке, що має свою історію, вписане в український контекст. «Хотілося зробити щось доступне й просте, але зрозуміле і наше. Один із нашої компанії почав робити ікони на склі, а я, не знаю навіть чому, зупинився на гравюрі на дереві, на тому, що називають дереворитом. Доти гравюрою не займався взагалі», — розповідає майстер. Згадує, що коли тільки починав, отримав запрошення на Яґеллонський ярмарок до Любліна. Там уперше побачив українського майстра, що займався вибійкою, і зацікавився цієї технікою. На жаль, ділитися своїм практичним досвідом і вчити той відмовився. Вибійка — це похідна від гравюри, щоправда, відбиток отримують не на папері, а на тканині. Але принцип той самий. 

 

Окрім того, що разом із друзями створювали дереворити, ікони на дереві та склі, ще й проводили в Національному музеї імені Андрея Шептицького майстер-класи для дітей із малювання ікон на склі та друкування гравюр. Згодом з’явилася ідея почати вибійку робити. «Перше кліше для вибійки зробив саме для майстер-класу в музеї, який усім сподобався. Далі була футболка для дружини в такій техніці. Вибійкою на постійній основі тоді займатися не збирався. Та жінчину футболку хтось побачив і захотів собі. Відтоді все й почалося», — розповідає Олекса Бриндіков. Спрацювали, каже, принцип черезтинного радіо й голосування ногами: «Досі вибійка на такому типі поширення інформації й тримається. Вирізання кліше і гравюр — це не основне заняття. Усе це радше хобі». Поза тим Олекса працює художником у Національному музеї Революції гідності, робить багато речей, пов’язаних із дизайном. «Якщо ділити гравюру, вибійку і решту, то вони не надто діляться. Усе в комплексі, разом. Я це роблю, і воно мені подобається», — розповідає митець.

 

Читайте також:  «Усяке бувало»

 

Поряд із майстер-класами для Національного музею імені Андрея Шептицького Олекса разом із друзями-художниками ще до війни проводили й готували подібні заходи і в Музеї Леопольда Левицького, українського художника і графіка. «Я створив їм купу копій кліше, щоб можна було отримувати відбитки гравюр авторства цього майстра. Річ у тім, що авторські кліше не збереглися, а от роботи — так. Тому за ними можна було відновити й вирізані дошки. Завдяки відновленим дошкам діти роблять майже авторські відбитки робіт Левицького, передусім листівок. Цьому сприяє й те, що зберігся прес цього майстра, тобто необхідне для отримання відбитків обладнання», — каже майстер.

 

Розповідає, що, хай там як смішно це прозвучить, найбільша проблема для гравера — дерево. «Нібито здається, що це якась проста річ, якої в нас багато. Традиційно в Україні гравюру вирізають на дошках із груші, і ті кліше, що дійшли до нашого часу, саме з неї. У Японії для цього використовують вишню, у Європі — грушу, а в США — лимонне дерево та навіть екзотичніші його породи. Грушева деревина дуже однорідна за структурою і майже ідеально підходить для створення кліше для дереворитів. Доводиться шукати колоди всюди, де тільки вдається», — розказує Олекса. І уточнює, що дерева в садах переважно ріжуть на дрова, а з них, тобто з невеличких колодок, дошки не витешеш, з них можна хіба що ложку зробити. Такі колодки тріскаються, їх важко обробити. «Усе роблю сам: підготовлюю дошку, склеюю, обробляю поверхні, вирізаю зображення. Якщо вдається знайти гарну, рівну дошку, роблю повздовжню гравюру, тобто класичну врізну. Але це дуже важко. Тому переважно ріжу дошки на шматочки, склеюю і роблю торцеву гравюру». 

 

Для роботи з папером майстер використовує класичні друкарські фарби, знайти які не проблема. Складніше з текстилем. Коли почали займатися вибійкою, дуже довго шукали підходящі фарби. Зрештою знайшли професійні для текстилю, які нас і задовольнили. Олекса Бриндіков звертає увагу на те, що технологія вибійки ніде не описана й не зафіксована, вона не збереглася. «Наші народні майстри намагаються відтворити фарбами, які були раніше. Не думаю, що в цьому нині є особливий сенс. Колись робили так: брали олійну фарбу, з неї витягували олію, а той нестійкий пігмент, що лишався, використовували для друку по тканині. Усе це довго сохнуло, було штивне на дотик, не надто приємне. Уявіть, як то замазатися олійною фарбою — відчуття приблизно таке. Та й зображення банально ламаються. Для вибійки беремо професійні фарби для текстилю, а для друку на тканині (для одягу, зокрема футболок) — кілька років тому розроблену фарбу для принтів на бавовні», — ділиться майстер. 

 

Читайте також: 3D-педагогіка

 

«Коли проходив медкомісію до війська, думав, що до десанту не потраплю. Виявилося зовсім навпаки. Так став десантником в окремій 80-й десантно-штурмовій бригаді. Одразу нас кинули в так званий житомирський котел (навчальний центр десантних військ під Житомиром. — Ред.), де дуже активно й добре навчали», — згадує колишній десантник. Більшість кадрових офіцерів, із якими співрозмовникові Тижня довелося разом служити, казали, що до війни вони вистріляли набоїв менше, ніж ми за два-три дні. «Після бойового злагодження частина складу потрапила до Костянтинівки, частина — до Українки Херсонської області, поближче до кавунів, метрів за 200–300 від російських кадрових військових. Згодом виявилося, що художники-дизайнери та й узагалі люди, які щось уміють, теж потрібні армії, і то в таких проектах, які війську дуже необхідні, але про які керівництво просило не розповідати», — розповідає Олекса.
«Кажуть, що ті, хто в армії служив, у цирку не сміються. З одного місця на інше по полігонах і частинах переїжджали з товаришами разів десять. Чи було смішно? Власне, так, бо в мене є пірсинг у вухах. Якось викликали мене до командувача, генерал-майора, а він мені й каже: «Навушники зніми!». Я пояснив йому, що то не навушники. Він придивився й питає: «А жінка знає?». Отак я ходив до самого генерал-майора з «навушниками». Багато речей, які є в армії, дуже дивують цивільних, але забезпечують необхідний мінімум дисципліни». 

 

У планах Олекси зібрати ще одну виставку, хоча це не надто й легко вдається: то роботи розкуплять, нічого виставляти, то місця відповідного немає. Каже, що все як завжди у всіх художників. І додає: «Відобразити військову тематику у своїх роботах я пробував, але подумав, що це недолуго. Річ у тім, що це випадає з народної гравюри, бо вибійка — то інсинуація на народне мистецтво. Хоча в польських і словацьких народних гравюрах досить популярні народні мотиви про Яносіка та повстанців, в українців такого не було. І нині було б притягнуто за вуха». Для початку треба зробити українську автентику доступною та відомою, а далі вже експериментувати.