Зараз годі класифікувати всіх тих, хто став прихильником стилю мілітарі: на «мультикамах», «піксельках», «койотах» знаються геть усі — від ветеранів Афганістану до тих, кого за віком навіть на облік у військкомат ще не взяли. Тому будь-яка компанія людей в одностроях у наших містах — явище звичне, уваги до себе здебільшого не привертає. Ну звісно, якщо такі компанії не нараховують по кількасот осіб і не крокують організованою колоною. Інакше вони помітні. Передусім для медіа, а потім уже й для суспільства, яке хоч і перегодоване новинами про різні марші, але ще не втратило здатності дивуватися. «Національні дружини»?! А що це таке?!» — питають у телевізора й здивовані обивателі та вже на власний розсуд тлумачать з огляду на свої страхи й уподобання. Хтось всерйоз починає говорити про неонацизм, яким нас лякали-лякали російські ЗМІ, аж гульк — і він матеріалізувався. Хтось одразу ж пише захоплені пости, що «пора вже навести порядок, респект хлопцям». Хтось негайно починає шукати приводів посміятися з цієї процесії (дуже поширена реакція простого українського користувача соцмереж: у будь-якій незрозумілій ситуації шукай привід постібатися, тоді матимеш славу сильного й неупередженого).
За всієї помітної естетики (до якої юнацтво чутливе в будь-які часи) марш і присяга «Національних дружин» — подія дуже пересічна. Власне «дружини» існують уже рік і, як вони самі стверджують, жодної протизаконної діяльності не ведуть. Патрулювати вулиці без зброї — це ж лише форма дозвілля, добровільно допомагати поліції взагалі шляхетно. До того ж називати себе «антисистемними» привабливо для радикальної молоді. Утім, геть нескладно скласти пазл «Національні дружини» — Національний корпус — полк НГУ «Азов» — міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Останній, своєю чергою, устиг заспокоїти громадськість, що, мовляв, існування парамілітарних організацій не допустить, а громадські рухи — скільки завгодно: хоч піонери, хоч дружинники.
У риториці і «вуличних борців із наркопритонами», і пана міністра дуже відчувається нотка лукавства. Для звичайного об’єднання громадян «дружинники» надто однаково вдягнені та добре організовані. Одяг справді питання не другорядне. Згадаймо УНА — УНСО 1990-х чи радикальні праві рухи напередодні Майдану. Так, у цьому середовищі завжди було в тренді носити військовий і напіввійськовий одяг, ходити колонами й пропагувати націоналізм і здоровий спосіб життя. Але той натовп радикалів хоч і тяжів до кольору хакі, але був різномастий — що зовні, що зсередини. І жодного політичного «даху» не міг мати за визначенням. Сьогодні інші тренди й марш правої молоді може виявитися політичною грою міністра внутрішніх справ, який має доволі напружені відносини з президентом. Не тільки він, а і його партія «Народний фронт», що хоч і залишається союзником Блоку Петра Порошенка, але за кожної нагоди прагне продемонструвати свою могутність та самостійність. Усім відомо, що Нацполіція та НГУ під щільним контролем Авакова, а ось є ще й дружини, які ефектно крокують Києвом, — це теж ресурс і політичний капітал. У Банкової такого немає.
Втім, не такий великий маг і чарівник Арсен Аваков, щоб із нічого синтезувати «Національні дружини». Запит на праву ідеологію серед молоді об’єктивно є, і це підтверджує соціологія (близько 43% української молоді тяжіє до правих ідеалів, як свідчить опитування GfK). Влада в Україні не демонструє сили на багатьох «гарячих» ділянках, тому риторика про нарко- й алкопритони, непокараний сепаратизм — не юнацькі фантазії, а цілком реальні проблеми, на вирішення яких у суспільстві сформувався сталий запит. І якщо демократична правова держава не виявляє належної жорсткості в цих питаннях, то на вулиці виходять «Національні дружини» й у них з’являються свої симпатики.
Читайте також: "Новий порядок". Реакція соцмереж на присягу "Національних дружин"
Що ж до громадських рухів, то тут теж не все так просто. Жодна парамілітарна організація не афішуватиме на камери свої справжні наміри та засоби. Річ навіть не в «Національних дружинах». За вивіскою «козачих», «військово-спортивних» організацій можуть ховатися відверто злочинні антиукраїнські угруповання. Відносно свіжий приклад — запорізька ГО «Радомир». За цією красивою назвою ховалась озброєна боївка наближених до УПЦ МП осіб. Правоохоронні органи звернули увагу на «православне воїнство» після скандалу навколо панахиди за загиблою дитиною, коли громадяни стали нести іграшки до храмів цієї конфесії, чому доволі агресивно перешкоджали охоронці. Суспільний резонанс змусив СБУ придивитися до «Радомиру» пильніше. І недарма: окрім зброї в активістів цієї організації знайшли чимало російської символіки, нагород «Патріот Росії» тощо. Зрозуміло, що «Радомир» і багато таких самих структур ніколи не позиціонували себе як парамілітарні, ба більше, прикрашали свої сайти миролюбною християнською символікою. Звернімо увагу на час і місце: січень 2018-го, за 200 км від лінії фронту така собі «спящая ячейка русского мира» почувалася цілком спокійно, та якби не скандальна поведінка місцевого духівництва, то навряд чи цю боївку було б викрито. Бо інакше чому вона спокійно почувалася останні чотири роки?
Читайте також: Аваков зробив офіційну заяву щодо «Національних дружин»
Україна зараз нашпигована нелегальною зброєю: часом побутові п’яні сварки закінчуються підривом бойових гранат. Агресивних настроїв у суспільстві чимало, млявість і бездіяльність влади відверто дратує. Розмови про «порядок» та «сильну руку» геть не екзотичне явище. І помиляються ті політики, які думають, що вони зможуть «каналізувати» радикальні настрої та спрямувати їх у потрібне русло, конвертувати в політичний рейтинг, а потім позбутися надміру небезпечних екстремістів. Але в один момент брутальна нищівна сила може просто вийти з-під контролю й знищити передусім тих, хто впевнено вважав себе ляльководом. При цьому, що важливіше, країна може поринути в кривавий хаос, яким неодмінно скористаються сильніші вороги. Мізками, що звикли мислити виборчими циклами, таку істину, можливо, і важко збагнути, але доведеться. Так само як і те, що рейтинги популістів, природне зростання та «домашнє вигодовування» радикалів можливе тільки в сприятливому середовищі, коли чинна влада більше ображається на критику, ніж прагне на неї конструктивно реагувати.