Презентацію своєї книги «Сучасна українська проза. Постмодерний період» літературознавець і викладач Могилянки Роксана Харчук запропонувала провести у формі судового засідання, де звинувачувана – вона сама, адвокати – її колеги, а прокурори – «персонажі» цього видання. Забавка в будь-якому випадку закінчилася б полюбовно. Всі ж інтелігентні люди. А ось написане залишиться, і то на тривалий час, бо наукові розвідки про сьогоднішню художню словесність у нас рідкість. Вітчизняний літературний «чорнозем» настільки тлустий, що родить на ньому різне й рясно, а відважних ботаніків-класифікаторів поки бракує.
Хоробрості дослідниці якраз не позичати. Ведучи лінію сучасності від шістдесятників через неопозитивізм і неонародництво до наймолодшого покоління, Харчук на ордени й заслуги старших або епатаж і кумедність молодшеньких не зважає. Наче сувора вчителька, яка роздає зошити після невдало написаного диктанту, вона дошкульно коментує стилістику, жанрові невідповідності й невисокий освітній рівень письменників. Романові Іваничукові дістається за тематичну вторинність деяких творів. Марії Матіос – за роздвоєність між елітарною та масовою літературою. Євгенові Пашковському – за те, що його «ґрунтівство» нічим не відрізняється від російського «почвєннічєства». Найбільше ж пощастило «поколінню Pepsi» – Любкові Дерешу, Ірені Карпі, Сергієві Жадану й Світлані Поваляєвій. У присвячених їм розділах градус категоричності й жорсткості настільки високий, що, гадаю, «Сучасну українську прозу» варто рекомендувати лише тим, хто з предметом розмови вже хоч трохи знайомі. Інакше шанувальників укрсучліту можна буде відшукати хіба у вишівських аудиторіях.