Однак ми нині перебуваємо в такому сезоні, що сміятися й плакати можна «без посередників». У команді чинного президента вже давно впевнені, що вони прекрасні у своїх імпровізаціях і преса їм у донесенні меседжів не потрібна. «Слуги народу», мовляв, уміють промовляти до свого народу напряму. Але… Коли зайшлося про підписаний у Мінську документ про імплементацію формули Штайнмайєра, ЗеКоманда повелася так, що їх і Алєксандр Масляков попросив би зійти зі сцени. Недоречні паузи акторам і політикам не пробачають. Короткий нервовий брифінг президента — це дуже млява відповідь на пропагандистську кампанію, яку розгорнули Росія та її сателіти довкола формули Штайнмайєра.
Блискавичні реакції, експромти, дотепи — усе це тепер нікому не потрібно. Важко собі уявити, які слова добиратимуть для президентського привітання до Дня захисника України 14 жовтня. Де та з ким узагалі відзначатиме свято Верховний головнокомандувач. Навряд чи ми побачимо його на ході ветеранів. Хіба що він і туди, як на вшанування жертв Бабиного Яру, фатально запізниться. У нас уже був президент зі специфічним уявленням про тайм-менеджмент — Віктор Ющенко. До кінця своєї каденції він дійшов із мікроскопічним рейтингом і реготом «Кварталу 95» та його шанувальників. І це ще не найгірший варіант для Володимира Зеленського. Своїми дипломатичними, а головне комунікаційними здібностями президент уже встиг розбудити в українському суспільстві такий собі прото-Майдан. Так, гасло «Ні капітуляції» у вуличних активістів з’явилося не вчора, так, забагато емоцій і чвар серед тих, кого можна вважати опозицією до чинного президента. Але й восени 2013 року все починалося доволі спонтанно і на революцію мало чим було схоже. І дедалі більше невдоволення навряд чи можна погасити милою усмішкою в Instagram та мантрою про те, що «все буде добре».
Читайте також: За чужим сценарієм
Володимирові Зеленському зараз було б вигідно взяти ще одну паузу, відмовчатися бодай до самої зустрічі в «нормандському форматі». Але в інформаційну добу це неможливо. Російська пропаганда «насипатиме» й далі про мир на умовах Кремля, лідери самопроголошених «республік» тролитимуть федералізацією. Та й українське суспільство «режиму тиші» не гарантує. Більш пасіонарні громадяни протестуватимуть на Майдані та Банковій, більш помірковані скуповуватимуть долари й клястимуть уряд за зростання цін у соцмережах. Навряд чи хтось напише такий сценарій для Володимира Зеленського, але він точно не був би найгіршим: український президент, звинувачуваний (наразі усно, громадянами) у здачі національних інтересів, здійснює позаплановий візит на фронт. Там він особисто переконується в тому, що ворог не дотримує перемир’я. Він просто не перестав стріляти. Отже, не виконується головна вимога мінських угод — припинення вогню, то про які наступні кроки, як-от вибори, розведення військ, може бути мова? Це не авантюризм, не гра в яструба, а банальна констатація факту, який заперечують у Москві й воліють не помічати на Заході. Констатація фактів, про які Володимир Зеленський казав минулого тижня з трибуни ООН. Логіка проста: про які поступки може йтися, коли не виконується головна вимога угод? Замість розмірковувань, а які ж це такі вибори мають відбутися в ОРДіЛО, треба переконатися в тому, що на Донбасі немає обстрілів, не гинуть військові та цивільні. Нехай ОБСЄ, якому в питанні мирного врегулювання відводиться така велика та почесна місія, скаже відкрито: чи дотримують бойовики перемир’я? Поставлене одне незручне запитання сьогодні може убезпечити від того, щоб завтра не довелося відповідати самому на десятки дуже неприємних запитань.
Пересічний виборець у будь-якій країні не надто уважний до нюансів зовнішньої політики. Мало хто згадає, як Емманюель Макрон спочатку виганяв зі своїх прес-конференцій російських пропагандистів, а тепер заходився нахвалювати російський гуманізм. У сухому залишку французький президент прагне отримати лаври миротворця, який вирішив «українське питання». Зрозуміло, розділить він ці лаври з Анґелою Меркель. Дональд Трамп не пошкодує компліментів і вкотре скаже «добре, що без мене впоралися». Про справжню ціну миру спитають лише з Володимира Зеленського. І не лише ті небайдужі, хто виходить сьогодні на вулиці, не лише громадянське суспільство, підступні журналісти та блогери, а й пересічний виборець із тих самих 73%. Бо зачепить і його: будь-яка необдумана, зроблена під російську (пряму чи опосередковану) диктовку реінтеграція вдарить і по кишені, і по безпеці на вулицях. Навряд чи хтось додумається звинувачувати в тому Путіна, Макрона чи Меркель. Удар прийматиме ЗеКоманда, і списати на попередників уже не вийде.
Час складати на атестат зрілості настає й для правлячої партії. Саме від голосів «Слуги народу» залежить подальша доля закону про особливий статус Донбасу. Хай там хто його писатиме, голос «за» — це персональна відповідальність кожного депутата. Звісно, відомі приклади, коли «пронесло» тих, хто підтримав мовний закон Ківалова — Колесніченка у 2012-му, і тих, хто голосував за диктаторські закони в січні 2014-го, але втретє може не поталанити. Серйозні виклики постають і перед опозицією: час демонструвати свою спроможність. Якщо справа далі заяв, мовляв, «не допустимо» не піде, цінність цих парламентських партій помітно здевальвує.
Читайте також: Формула розбрату
В українських реаліях завжди важили не так закони та домовленості, як якість їх виконання. Приводів для того, щоб формула Штайнмайєра залишалася елементом політологічного сленгу, а не дорожньою картою для подальших дій, цілком достатньо. І перший із них — відсутність припинення вогню та застосування ворогом заборонених Мінськом озброєнь. Зустрічі в «нормандському форматі» трапляються вкрай рідко, і якщо найближча має відбутися вже скоро, то про можливість іще однієї сьогодні годі й казати. Отже, в України є всі підстави не квапитися з імплементацією домовленостей, а відповідальність за зволікання покласти на Росію та її проксі на окупованому Донбасі. І це не цинізм, а політика в інтересах країни. Піар-прикриття можна завжди забезпечити, головне не здавати позицій.