Атмоcфера напередодні Варшавського саміту НАТО чи не драматичніша, ніж навіть перед Уельським 2014 року. Втім, важко уявити собі, які стратегічні новації можуть запропонувати лідери його країн-членів.
Остання значна формальна зміна стратегії Альянсу сталася на саміті 2010-го в Лісабоні. Тодішня Стратегічна концепція НАТО, а також підсумкова декларація Чиказького саміту 2012 року ставили за мету розвиток стратегічного партнерства з Росією як шлях до забезпечення миру в Європі. Хоча в Чикаго було особливо підтверджено можливість членства в Альянсі Грузії, а також констатовано ризики мілітаризації, яку здійснюють певні неназвані держави. Чи означає це, що розвідки НАТО не розглядали загроз від Москви, чи йдеться радше про приклад «розриву між розвідкою та політикою»? Утім, саміти 2010 та 2012 років убачали основну функцію північноатлантичної спільноти саме у кризовому менеджменті, який починається з оцінки загроз та передбачення.
Стратегічна концепція 2010-го зобов’язує Альянс «попереджувати кризи, керувати конфліктами і здійснювати постконфліктну стабілізацію». Втім, непопередженою, принаймні в інформаційному просторі, виявилася не лише російська агресія в Україні, а й міграційна криза 2016 року внаслідок активізації збройних конфліктів у Сирії та інших близькосхідних державах.
Водночас НАТО, починаючи з Уельського саміту 2014-го, посилило свої стратегічні та оперативні спроможності для захисту країн Балтії та Польщі. Передусім збільшило спільні сили в цих країнах на підставі рішення створити компонент швидкого реагування чисельністю 30 тис. осіб і пришвидшеного реагування із 5 тис. військових (останній можна розгорнути за два-три дні). Ще одне рішення, прийняте 11 лютого 2016 року, — розмістити певне важке озброєння та штабні командні структури у країнах Балтії, Польщі, Румунії та Болгарії. Відтак гаслом Альянсу стало «Оборона та стримування»: мається на увазі, що військову присутність у державах східного флангу нарощують, зокрема, для стримування агресії.
Читайте також: Завоювання миру. Які виклики стоять перед НАТО
Сьогодні загалом зрозуміло, як реалізовуватиметься відповідь НАТО в разі атаки на країни-члени. Якщо мова, наприклад, про інспіровані заворушення з підтримкою «зелених чоловічків», то відповідальність за перше реагування покладається на інституції оборони та безпеки країни, що постраждала. Якщо, звичайно, відразу не буде застосовано, скажімо, повітряні сили, яких держава може не мати. Литва, Латвія, Естонія та Польща для ефективної реакції приділяють увагу регулярним резервним силам територіальної оборони. Так має відбуватися «стримування способом обмеження доступу». Створення таких спроможностей має на меті й держава Чорноморського регіону — Румунія.
У воєнних аспектах система колективної оборони Альянсу функціонує таким чином: існує керівний Об’єднаний військовий комітет, до якого входять очільники генштабів країн-членів, а також стратегічне командування Об’єднаних збройних сил з операцій, яке базується у штабі верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, поблизу бельгійського міста Монс. Йому підпорядковуються об’єднані органи військового управління стратегічного, оперативного та видового рівнів. Їхнє основне завдання — керувати спільними силами в разі війни чи кризи. Стратегічна концепція 2010 року мала на меті реформувати військове командування НАТО, зокрема задля збільшення гнучкості. Реформа повинна супроводжуватися також зменшенням його чисельності й створенням нових об’єднаних структур управління.
Наявна структура командування та ОЗС НАТО не замінює за своєю роллю національних збройних сил, які повинні дати першу відсіч ворогу й вистояти до прийняття Північноатлантичною радою, найвищим органом Альянсу, рішення про підтримку звернення країни-члена щодо застосування положень ст. 5 Вашингтонського договору. На сьогодні сценарії відповіді на агресію, якщо, наприклад, по котрійсь із країн Балтії буде завдано удару з повітря, а їй не вистачить можливостей авіації чи протиракетної оборони, публічно широко не обговорюються. Наявні місії патрулювання неба цих держав мають основну функцію — запобігати порушенням повітряного простору та супроводити порушників, без застосування зброї (якщо тільки не йдеться про ситуацію самозахисту). Автори одного з останніх міжнародних досліджень Closing the Baltic Gap («Закрити балтійську прогалину») підкреслюють, що стримування на морі та в повітрі є менш розробленим, тому на цих проблемах потрібно сконцентруватися після Варшавського саміту.
Така ситуація, безумовно, є неадекватною з огляду на безпекові виклики для країн Балтії: як зазначають автори, структура командування НАТО значно зменшилася порівняно з часами холодної війни, а завдання її стали масштабнішими. Якщо в минулому Альянс мав 65 штабів, то зараз функціонують лише два штаби стратегічного та два оперативного рівня. «Коли зважати на Росію та різні асиметричні загрози, то структура командування не є достатньо великою, стійкою чи ефективною, щоб реагувати на виклики як із півдня, так і зі сходу, проводячи й надалі навчання, та забезпечувати необхідний рівень поінформованості й готовності. Вона недостатньо укомплектована персоналом навіть для завдань мирного часу і явно не буде здатна впоратись із завданнями війни великого масштабу», — сказано в дослідженні.
Читайте також: Андрій Загороднюк: «Ми з НАТО нарешті дійшли єдиного бачення наших реформ оборонної сфери»
Успішною новацією НАТО з часу Уельського саміту 2014 року стало проведення численних навчань. За підрахунками старшого наукового співробітника Ради з міжнародних відносин Стівена Сестановича, торік Альянс провів 300 маневрів, що стало рекордом. Нещодавні навчання «Анаконда-16» за участю України мали 31 тис. учасників.
Проте через успішність Росії у проведенні маневрів зі швидким та масштабним переміщенням сил, а також з урахуванням чисельності її військ і озброєння в Калінінградській області та в інших місцях поблизу західних кордонів РФ, країнам Балтії стало зрозуміло, що існує дисбаланс між Росією та НАТО у випадку не гібридної, а звичайної війни. Допомога Альянсу в такому випадку просто не встигне надійти. Тобто проблема залишається відкритою. Задля стримування можливої агресії та пришвидшеного реагування на неї міністри оборони держав НАТО у червні попередньо домовились розмістити чотири батальйони на ротаційній основі в Естонії, Латвії, Литві та Польщі (загальною кількістю 2,5–3 тис. вояків).
Крім того, НАТО шукає сьогодні відповідь на складні виклики співіснування з мілітиризованою Росією в регіоні Чорного моря. Незаконна анексія останньою Криму фактично наблизила контрольовані нею води до морських кордонів Румунії, Болгарії, а на півострові створюється й модернізується стратегічне угруповання задля «обмеження доступу», яке турбує також Туреччину, а ще заважає візитам американських кораблів до Чорного моря. Так само здатність РФ швидко переміщувати значні маси сил непокоїть Румунію: тим більше що планів розміщення там додаткових батальйонів у НАТО немає. Ці питання, ймовірно, будуть у центрі уваги на саміті Альянсу.
Ще важливою є проблема дотримання державами—членами організації взятих на себе зобов’язань щодо внесків у спільну оборону. Вона є складовою більш комплескного питання політичної злагоди всередині НАТО. Ще Стратегія 2010 року схвалювала доктрину «розумної оборони». Ця концепція передбачає згоду членів інвестувати кошти у власну оборону, а також спеціалізацію кожного з них на внеску певних військових можливостей у загальне оборонне планування. Наприклад, якщо компетенцією Естонії є кіберзахист або розмінування на Балтійському морі, то повітряними силами її забезпечують союзники. На жаль, на заваді ефективній реалізації цього принципу стоять два чинники: політичний тиск певної частини еліт і виборців на уряди стосовно обмеження допомоги союзникам — це характерно як для декотрих європейських країн, так і для США. А також значне обмеження військової потуги держав Європи після холодної війни.
Читайте також: Юозас Олекас: «Очевидно, що в НАТО є всі можливості зупинити Росію»
В останньому, як зауважує Сестанович, помітно спадок 1990-х: Німеччина, наприклад, удвічі скоротила власні ЗС, а наземні сили європейських членів НАТО зменшилися на 60%. Нині це компенсується зростанням фінансування оборони, хоч у багатьох державах із таким процесом є проблеми. Фактично Альянс постійно зазнає випробувань своєї політичної солідарності. Одним із останніх прикладів стала відмова прем’єр-міністра Болгарії підтримати ініціативу Румунії про створення чорноморської флотилії за участю Софії та Анкари, яке надалі могло б означати співпрацю з партнерами Грузією та Україною.
У широкому розумінні політичні проблеми НАТО не можна відділити від глобальних кризових явищ у демократичному врядуванні. Похідною цих тенденцій є зростання політичного популізму та певного ізоляціонізму. У проведеному до Варшавського саміту соціологічному дослідженні зроблено висновок, що 56% жителів ЄС та 57% — США (медіанне значення) вважають: їхня країна повинна передусім залагоджувати власні негаразди, а не допомагати іншим. Так само дослідники констатують значний розкол між громадською думкою Німеччини, яка й надалі обстоює традиційні солідарні принципи, та Франції, що скептичніше ставиться до допомоги союзникам.
Загалом у нинішніх умовах помітної невизначеності раціональна поведінка членів НАТО (але водночас і Росії) повинна ґрунтуватися на уникненні великої війни. Значною мірою це так і є. Тим часом саміт у Варшаві підтвердить політичну підтримку Альянсом України. Північноатлантична спільнота посилить співпрацю з Києвом у справі реформування вітчизняного безпекового та оборонного сектору. Все-таки маємо надію, що наша країна вистоїть у «конфлікті на виснаження» на Донбасі й утримає внутрішню стабільність та політичну злагоду суспільства, щоб пришвидшити зміни обороноспроможності.