До цієї добірки потрапила соціально напружена українська «Алкоголічка» Юлії Гонтарук. Молода столична режисерка вдало поєднала іронічну карикатурність нашого побуту з цікавими, майже гостросюжетними несподіванками у сценарії.
Ознайомлення з вітчизняним кіно тривало й наступного дня під час презентації відреставрованих коротких метрів української класики. Кожна маленька історія – скромний портрет кіномитця, його світоглядної візії. Публіка мала змогу оцінити експериментальну і дуже сміливу роботу Параджанова «Київські фрески», меланхолійний портрет циркового артиста «Антракт» Бориса Івченка, символічну і візуально видовищну «Ту, що входить у море» Леоніда Осики, драматичну «Дитину» Миколи Мащенка чи відверто совкову «Роль» Владіміра Бортка. Якщо провести паралель між кіносюжетами класиків і сучасних режисерів, проглядається абсолютно чітка мистецька спрямованість перших на безсюжетне відображення прекрасного, на нагромадження абстрактного, на глибоке занурення в поданий матеріал. Натомість сучасних авторів, розкутих вседозволеністю, смислове навантаження цікавить в останню чергу.
Попри слова організаторів про те, що фільми, відібрані для показів, мало зачіпають гостру соціальну тематику, все ж нею була просякнута майже кожна робота. Дедалі менше авторів вдаються до символізму, бутафорії і примар. Більшість найкращих стрічок фестивалю насправді гострі й соціально важливі. Насамперед це було відчутно на показах конкурсної програми, де глядачі побачили сексуально естетизоване і хворобливе тяжіння батька й сина до дівчини останнього («Батько/син», США), прекрасну замальовку відчуття минущості життя найрідніших («День народження», Ізраїль), нетактовну поведінку матері до нареченої сина («Недоношений», Норвегія, приз за найкращий сценарій), пронизливо-драматичну закоханість гея в гетеросексуала під нервові смішки глядачів («Прора», Швейцарія) тощо. Перемогу здобув режисер, який від першого до останнього дня мав на фестивалі статус фаворита, був представлений як учень Ганеке і відзняв 33-хвилинний фільм «Можливо» (на фото), у якому досліджує підліткову психологію в момент переоцінки власних можливостей і людей навколо. Австрієць Флоріан Похлатко справді завзятий послідовник Ганеке, адже уважний глядач зміг би нарахувати кілька прямих запозичень зі стрічок живого австрійського класика, що, на жаль, марнує враження від загалом добротної роботи. Другорядну, але не менш цінну нагороду за режисуру отримав австралієць Тарквін Незервей за стильну безсюжетну абстракцію «Ріка».
Єдиний український фільм «Помножувач» у конкурсній програмі ілюструє віддаленість його авторів від реального життя. Це парадоксальна і малозмістовна спроба через неординарний символічний сюжет, вирвані з уявної реальності типажі продемонструвати потяг людини до еволюції. Лиш через невміння творців короткого метра правильно балансувати між химерним і реальним стрічка Сергія Баженова перестає бути цікавою, адже не претендує ні на статус добре зафільмованої метафори, ні на увиразнення дійсності та конфлікту через камеру.
В останній день фестивалю показали добірку українських стрічок, які змагалися за першість в окремому конкурсі під назвою «Знято!». Переможця тут визначило не журі, а наявні в залі шанувальники кіно, які голосували анкетами. Перший фільм, по суті, був найделікатнішим. «Помин» Ірини Цілик – болісне прощання з рідними краєвидами, адже героїня відчуває конфлікт перед тим, як полишити ці знайомі з дитинства простори. Єдине, що викликало непорозуміння, – це те, що в нашій ментальності, яскраво відображеній у кінокартині, еміграція чомусь завжди є остаточним і безповоротним прощанням. Інша робота «Свєтка» Ірини Устеленцевої – іронічна, повністю зосереджена на діалогах стрічка, яку цікаво передусім слухати, а не дивитися. Ще один фільм з іменем героя в назві – «Діма» Аксіньї Гонтар, цікаво розіграна трагічна історія двох зовсім різних братів із недопрацьованим фіналом. Були в програмі й фільми, які вписувалися в загальну соціальну спрямованість, та їм для перемоги забракло або ж майстерності, або ж ідейності. Найбільшу підтримку львівської публіки дістала кінокартина «Доторкнись і побач», відзнята в Місті Лева, про неповносправних дітей, які потребують коштів на лікування в бездушному і жорстокому світі. З вуст героїв безкінечно лине пафосний потік високих слів, який усіх негативних героїв зачарує – і вони всі як один стануть благодійниками. Стрічка, можливо, і мала б дещо інше забарвлення, якби не так настирно претендувала на виключний гуманізм, із яким тут переборщили. Але для ласого на казки глядача робота Тараса Дроня справді була світлом у кінці тунелю, і саме тому він здобув перемогу на українському конкурсі.