Продовження. Першу частину репортажу читайте за посиланням
Тривожна тиша фронту
Херсон тоне у темряві. Повільно їдемо дорогами приватного сектору на околиці міста: шукаємо будинок місцевого жителя Івана. З різних кінців вулиць до нас долинають звуки робочих бензинових генераторів: люди заряджають техніку й обігрівають будинки перед тим, як вкладатися спати. З неба починає крапати дрібний дощ. Врешті, з чорноти міста фари вихоплюють металевий паркан. Поруч стоїть високий чоловік: коротке чорне волосся, акуратна борода, окуляри в тонкій оправі. На око йому трохи за тридцять. Іван. Народився і виріс у Херсоні. Тут же провів усю окупацію. Він міцно тисне руку й запрошує до своєї літньої кухні, яка світить посеред двору немов маяк у шторм. Очі повільно звикають до яскравого світла ламп. Посеред просторого приміщення стоїть м’який диван і стіл з вечерею – сьогодні пригощають картоплею з м’ясом. У кутку – телевізор з «Теорією великого вибуху», звісно що піратською: стримінгові сервіси, як от Netflix, без інтернету в Херсоні недоступні. Біля плити дівчина Івана – Світлана. Вона саме гріє 10-літрову каструлю води, аби прийняти душ. За вікном гучно дирчить бензиновий генератор.
«Якщо треба зарядити техніку – маєш близько години. Як ні – то зараз будем вимикати генератор, бо працює майже весь день. Прийду за 5 хвилин», – говорить Іван.
Світлана, тим часом, знімає каструлю з плити і йде у ванну, яка тут же, у літній кухні. Вдалині чути виходи снарядів реактивної артилерії.
«Так їх, пацани! Їбаште!» – радісно говорить дівчина.
Виливає окріп у великий таз із холодною водою. Кухню затягує парою. Замовкає генератор. Кімната враз провалюється у чорноту. Екран телевізора гасне посеред серії. Ще за хвилину повертається Іван: в одній руці тримає автомобільний акумулятор, в іншій – пляшку бурбону.
«Я не те, щоб дуже люблю міцний алкоголь. Але цей бурбон стояв дуже довго. Хотів його відкрити на якийсь урочистий привід. А тут деокупація.», – говорить чоловік. Він під’єднує дроти до акумулятора, телевізор оживає. На екрані героя Саймона Гелберга саме відмовляють від польоту у космос.
«Спочатку ми не повірили, що місто деокупували. Ми ж тут на околиці живемо, у своєму болоті. Новини до нас не часто доходять. А зв’язок тут зник тижні два чи три тому. Тож коли сусіди сказали, що в місто зайшли БТРи з українськими прапорами – ми сумнівалися. Думали, може то провокація від росіян. Не знаю, аби ми вийшли у центр Херсона на мітинг і нас би всіх розстріляли. Від них можна очікувати чого завгодно», – говорить Іван, розливаючи бурбон по невеличких келихах. З ванної виходить Світлана.
«Знаєш, коли фронт мовчав – було дуже тривожно. Здавалося, що про нас забули, що українська армія сюди ніколи не повернеться. Бо одна справа читати у новинах, що про Херсон пам’ятають, інша справа – бачити й чути це. І коли після кількох днів затишшя наша артилерія починала стріляти по росіянах – ставало спокійніше. Значить, фронт рухається, про нас не забули і ЗСУ йде вперед», – говорить дівчина.
«Завтра поїдеш у місто, сам поговориш з людьми і все побачиш» – говорить Іван.
Запах бензину й кави
Невеличка кав’ярня у центрі міста. Колись тут готували десятки видів кави, нині ж лише один: фільтр. Попри це в ній збирається натовп місцевих: зараз тут можна не лише зігрітися, але й подзвонити рідним, працювати, якщо потрібен інтернет, врешті зарядити телефони, повербанки й ліхтарики. Біля входу пахне вихлопними газами від бензинового генератора, гуркіт якого перекриває всі навколишні звуки. Всередині – ще міцніший запах кавових зерен. До барної стійки черга з десятка-другого людей. Старі й молоді, чоловіки й жінки, цивільні, волонтери й військові. Останніх пропускають без черг.
«У мене є лише 10 порцій, доведеться чекати з півгодини. Поки можете погрітися, зарядити телефон. Інтернету поки немає, дуже багато людей під’їднано до мережі», – чути з-за стійки.
За нею стоїть місцевий хлопець на ім’я Едуард. Коротке темне волосся, подерті джинси і втомлений погляд. Він нагадує багаторукого бога: одночасно примудряється розливати каву і чай по стаканах, заряджати телефони, жонглюючи зарядними пристроями всіх форм, кольорів і розмірів, й розраховувати клієнтів.
«Так, що потрібно… Кава у зернах. І дитяче харчування. Дякую», – перекидається він парою слів з військовими, які саме питають, що потрібно місту.
Про їжу для найменших херсонців згадує не дарма: у кутку сидить його дружина Наталя з 8-місячним хлопчиком на руках. Дитина народилася 7 березня, вже під час окупації. Поки кавомашина розігрівається, Ед знаходить кілька хвилин на розмову.
«Вечір, 7 березня. Дружина народжує. Спочатку треба було дістатися до пологового, потім вибратися назад, додому. Дружина майже не може ходити, свого авто немає. Дякую добрим людям, які погодилися підвезти. Як з малим в окупації? Тяжко, звісно. У Наталі через стрес і нерви зникло молоко, довелося шукати дитячі суміші по місту. Українські швидко закінчилися, російські були не дуже хорошої якості. Добре, що ми встигли отримати “пакунок малюка” (видається в Україні для новонароджених, до нього входять підгузки, пелюшки, дитячий одяг тощо – Ред.). Його нам вистачило майже до листопада», – тихо говорить хлопець.
Його дружина тим часом гріє молоко для малого, вмощується на барний стільчик поруч і годує дитину з пляшечки. Присутні не звертають на неї уваги. Вільних місць у кав’ярні немає: всі столи, стільці і навіть підвіконня зайняті відвідувачами. Хтось телефонує родичам, хтось працює, хтось, як от пара молодих дівчат, дивляться з ноутбука серіал.
«Чому російські товари поганої якості? Ну от приклад: підгузки. Якщо на українських написаний розмір “3”, то вони саме такого розміру. Російський же 3 розмір може бути або більшим, або меншим. Вони протікають. Сповзають. Їх доводилося міняти по 2-3 рази за ніч. З українськими підгузками таких проблем не було», – пояснює Едуард. Скаржиться на гуманітарну допомогу, яку привозять у місто. Каже, часто є браковані речі: «От нам недавно якась міжнародна організація, вже не пам’ятаю всіх назв, привезла ліхтарики. В половині з них були мертві акумулятори, які довелося замінювати підручними матеріалами, в частині були перегорілі лампи. Тож замість такої допомоги вже краще без неї», – дратується він.
Саме доходить фільтр. Едуард згрібає до рук 10 картонних стаканчиків, виставляє їх на барну стійку і механічно розливає по них каву. З черги виходять 10 людей. Їх місце займають нові відвідувачі. Частина з них закидає гроші у банку для чайових. На ній напис: «На бензин».
«Ми працювали й під час окупації, поки світло було. Бо якось заробляти потрібно. Росіяни ж намагалися у нас свій рубль впровадити. При цьому паралельно в обігу була гривня. Курс був майже 1:1 (реальний курс 1:4 – Ред.). Я за день заробляв 400 гривень, а в магазині залишав 1,5 тис. грн. Перші тижні росіяни роздавали “гуманітарку”. А по-факту – розмародерені товари з українських магазинів. Наприклад, ти береш пакет борошна, а ньому всі написи українською мовою», – скаржиться бариста.
Нас відволікає літня жінка. Вона тицяє під носа Еду телефон й довго випитує, чому у неї не працює інтернет. Хлопець терпляче пояснює, що нині до Старлінка підключені 60 людей, погода хмарна, антена часто губить супутник, тож за таких умов можна лише чекати. Жінка киває головою і знову ставить питання: «Так а де інтернет? Коли він буде? Може треба якось порухати антену?!» Едик пропонує їй посидіти прямо біля Старлінка, раптом допоможе.
Читайте також: Будні бійця на фронті. Подорож узбережжям
«Ми відкрилися 13 листопада, за два дні після деокупації. Тут неподалік є ринок. В одного з чоловіків, який там торгував, був зайвий генератор. Трохи поламаний. Ми його відремонтували. Волонтери привезли Старлінк. І тепер у нас немає вихідних. Бо людям треба десь погрітися, зарядити гаджети, врешті, зв’язатися з родичами. Кава із наших запасів: спочатку використовували власну, потім з нами поділилася одна з мережевих кав’ярень Херсона, яка нині не працює. Але, якщо чесно, і ці зерна скоро закінчаться. Будем щось думати», – пояснює хлопець.
Звичний гуркіт генератора замовкає. Гасне світло. З усіх кутків кав’ярні блимають телефони. «Бензин» – коротко кидає Едуард і біжить на вулицю. Разом з іншим баристою вони витягують із сусіднього під’їзду дві каністри, швидко заправляють генератор. Кілька разів смикають за мотузок. Знайомий і такий заспокійливий гуркіт повертається.
«Нам би генератор більш потужний. Бо цей щось на 2 кВт. А треба на 4, аби вистачало і людям заряджатися, і нашу кавомашину зі Старлінком заживити. Бо зараз ми можемо робити лише фільтр, у невеличкий кавоварці. А потік людей при цьому величезний. До речі, в нас тут колись була фотозона», – Едуард показує на скляну стіну з написом «Простір кави», – «А тепер це хаб, де збирається цілий квартал», – Ед вертається до роботи. Ми ж їдемо у центр міста.
Гуманітарний центр
В центрі міста, між тим, військовий оркестр дає концерт. Біля гранітного постаменту з українськими прапорами бігають діти.
«Горить-палає техніка ворожа», – співає площа.
Віддалік – намети для обігріву. Там же отримують гуманітарну допомогу. Теплі речі, здебільшого. Один з українських мобільних операторів роздає sim-картки. У натовпі бігають підлітки: випрошують у військових шеврони й патчі, просять залишити автографи на українських прапорах, випрошують шоколадки. На імпровізовану парковку солдати привезли волонтерку: одяг і дитяче харчування. Місцеві плачуть і обнімають військових. Ті, зашарівшись, підписують прапори. Нервово курять.
«Дякую, дякую що ви нас тут дочекалися», – міцно тисне мені руку один з чоловіків у камуфляжі. Ніяково пояснюю, що не місцевий і до Херсону стосунку не маю. Чоловік, попри все, міцно мене обіймає.
«Оце справжні рок-зірки зараз», – кажуть одне-одному двоє журналістів, що спостерігають за людьми збоку.
Знайомлюся з кількома місцевими, які саме стоять у черзі до 5-тонної бочки з питною водою.
«Розкажи, що там у Києві зараз? Світло, вода, опалення є? Іноді вимикають? От бачиш, а в нас тут його другий тиждень нема», – бурчить чоловік з черги.
«В Маріуполі з березня нічого немає і що? Будем мірятися горем? Не бубніть, головне, що росіян вже нема», – кричить на нього жінка з тої ж черги.
Заходимо у магазин «Тору». Чи «Топі». Місцеві досі не можуть розібратися, як його правильно називати. Нині тут фастфуд ресторан, який перетворився на журналістський хаб і, власне, продуктова крамниця. Весь товар на полицях – російський. М’ясо, молоко, фрукти й овочі, навіть сіль. З українського хіба макарони й соуси компанії «Чумак», виробничі потужності якої були у Херсонській області. Біля кас холодильники з пивом «Крим». Чомусь лише у дволітрових пляшках. Щоправда, купити його нині неможливо: в місті діє сухий закон. Ціни вищі, ніж в українських крамницях, у 2-3 рази.
«Ніколи не думав, що АТБ стане символом перемоги», – сміється Сергій, місцевий. Високий, темноволосий, з втомленими очима. Чоловік провів у місті всю окупацію, проте з росіянами майже не контактував. Каже, працював віддалено з дому й донатив гроші на Збройні сили. З окупантами спілкувався один раз, випадково.
«Їхав якось зранку через місто. Росіяни дуже дивно блокпости в нас ставили. За бажання їх усі можна було оминути. А я щось задумався, коли їхав на велосипеді, і вискочив прямо на росіян. Довго мене розпитували хто я, куди їду. Роздягли, перевіряли всі татуювання. Врешті відпустили», – говорить Сергій.
Читайте також: Національна солідарність та українська стихія: що переможе?Цінність сім’ї для українців досі висока, але ймовірні «відкладені розлучення». Про що свідчить статистика нових шлюбів у час війни
Пояснює: магазин «Тору» відкрився вже під час окупації й досі продовжує працювати. Хто його власник місцеві до кінця не розібралися, тож намагаються сюди не ходити. На іншому боці міста день тому відкрився український АТБ. Проте потрапити туди складно: на вхід черга з кількох сотень людей.
«Бачив людей, які прийшли туди в перший день. Частина з них плакала. І їх можна зрозуміти: ми давно відвикли від цін у 15-20 гривень», – говорить він.
На центральній площі пожвавлення: місцевий чоловік на ім’я Микола привіз 5 ящиків картоплі і роздає людям безкоштовно. Навколо них зо два десятки людей.
«Та що ви перебираєте, господи. Беріть все, що є. Вже вдома посортуєте. Це безплатно. Беріть, скільки зможете понести», – покрикує Микола на бабусь, які саме намагаються повикидати на асфальт підгнилі овочі.
«Де я взяв картоплю? Та тут був один кацапський магазин. Вони як втекли – то все покидали. Я на задній двір прийшов, питаю, чи можна її забрати. Так мені сказали, аби людям пороздавав», – говорить Микола, затягуючись сигаретою.
Близько 16:00 починає сутеніти. І хоч до комендантської ще три години, місто вимирає. Лише поодинокі авто й громадський транспорт їздять містом. З навколишніх дворів гуркотять генератори. Ми ж вертаємося до Івана.
Автомобільні хованки
Сьогодні на вечерю суп. А на екрані фільм «Джентльмени» Ґая Річі. Щойно заходимо до літньої кухні – чуємо вибухи. Іван і його сім’я на них не реагують. Кажуть, що то далеко, на острові (мікрорайон Херсона). Такі звуки тут стали частиною повсякденного життя.
«Знаєш, коли українська армія стріляла – було спокійніше. Ну бо ти розумієш, куди вони стріляють і що вони точно попадуть в ціль. Наприклад, у нас в одному із дворів росіяни базувалися. То однієї ночі снаряди, я так розумію з HIMARS, прилетіли прямо в будівлю, де окупанти сиділи. У будинках навколо тільки вікна вибуховою хвилею винесло. Можу точно сказати, що ЗСУ промахнулися один раз: снаряд прилетів на порожнє перехрестя і дорогу пошкодив. Так військові потім в місцевих телеграм-каналах дуже вибачалися, переживали, чи когось не поранило. А росіяни часом просто стріляють у місто, в житлові будинки. Думаю, щоб ми не розслаблялися», – розповідає Іван.
Заходить Світлана. Питаю її, як їм жилося поблизу Чорнобаївки, де росіяни регулярно намагалися облаштуватися й по якій ЗСУ стріляли артилерією.
«Ти знаєш, щоразу, після хорошої Чорнобаївки, росіяни возили вечорами вантажівки з тілами. У мене подруга кілька разів бачила. І вони їх палили на околицях Херсона. Ми не бачили, але знаєш, стояв такий специфічний сморід… як би його описати. От уяви запах паленого волосся і жиру. І гіркота в роті була. Вікна неможливо було відкрити. Досі як уявляю – мурахи пробивають», – говорить Світлана. Гріє собі каструлю води і йде в душ.
Читайте також: Цінність сім’ї для українців досі висока, але ймовірні «відкладені розлучення». Про що свідчить статистика нових шлюбів у час війни
Іван же розказує, що нині він працює в одному з автосалонів. Робота не зупинялася ані під час окупації, ані під час звільнення.
«У нас було кілька автосалонів. І в перший тиждень окупації ми вивозили найбільш дорогі авто на підконтрольну Україні територію. Схема була проста: їдуть четверо водіїв. Один на своєму авто, інші троє – на авто з салону. На них оформлені фальшиві довіреності, аби росіяни на блокпостах нас не чіпали. Хлопці вивозили наші машини до найближчого міста, там їх забирали інші люди, а вони поверталися назад. І так частину автопарку вдалося врятувати», – говорить Іван примружившись, попиваючи українську Кока-колу.
На годиннику майже 9 вечора. Час вимикати генератор. Іван виходить на двір, за хвилину гасне світло, він вертається з автомобільним акумулятором, який під’єднує до дротів. Телевізор оживає. Під «Джентльменів» ми продовжуємо говорити про життя в окупації.
«Авто, які ми вивезти не змогли, ховали по місту. Всі працівники сервісу, які в нас були, розвозили їх по парковках. Ми помітили, що росіяни забирали автомобілі, які стоять на місці близько тижня. Тож ми кожні 2-3 дні ці авто тасували: брали оберемки ключів і переганяли їх з однієї парковки на іншу. І так врятувати ще частину автомобілів», – тихо говорить Іван.
За вікном чути виходи від української ствольної артилерії. Від гуркоту мимоволі сіпаюся, Іван навіть оком не веде. Звик.
«А ще в одному з гаражів стояло авто друга. На продаж. Росіяни всі гаражі перевіряли, але робили це несистемно. І не організовано. Ми побачили, що після кожної перевірки на воротах вони малювали літери “Z” та “V”. Ми взяли балони з фарбою і на всіх гаражах ці літери намалювали. Росіяни приїхали. Бачать ці позначки. Між собою поговорили, вирішили, що хтось ці гаражі перевірив і поїхали. Ми довго не могли повірити, що це спрацювало», – сміється Іван.
Ставимо 10-літрову каструлю на вогонь. Для душу. Трубопровід, який подає газ до будинку Івана, не пошкоджений, тож у них є можливість і опалювати будинок, і гріти воду.
«Автомобілі були нові, 2020-2021 років. Від них ключів не було. І виготовити їх кустарно неможливо. А на заміну в звичайних умовах треба було б чекати кілька місяців. То вони їх вантажили на евакуатор, а потім на центральній площі вигружали. Оскільки колеса були заблоковані, то вони просто тросом з іншого евакуатора стягували їх на землю. Частина авто так побили. Що вони з ними далі робитимуть навіть не уявляю», – не стримуючи сміху розповідає Іван.
Вода у каструлі закипає. Розводимо 10 літрів окропу у холодній воді. Чоловік видає мені рушник.
«Ти коли митися будеш – мийся, будь ласка, у 30-літровому тазу. Ми просто потім цю воду для каналізації використаємо. Бо сам розумієш – вода нині розкіш», – говорить Іван.
«Ти знаєш, у нас зараз немає води, світла, місто обстрілюють. Але пофіг. Головне, що тут немає росіян. За пару місяців, думаю, все налагодиться. Бензин у нас є, воду набираємо в сусідів неподалік, газ і опалення працюють. Навіть інтернет пробивається. Ми 8 місяців в окупації провели, чекаючи Україну. І тепер їхати звідси точно не збираємося».
За вікном гриміли залпи українською артилерії.