Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Гол у свої ворота

18 Липня 2011, 09:06

Мені подобається логотип Євро-2012. Креативно, ментально. Мені також подобається в цілому проект реконструкції Олімпійського стадіону в Києві. Це, може, не монреальський Stade Olympique і не йоганнесбурзький Soccer City, але, враховуючи загальний рівень архітектурної свідомості, а також кількість пустощів останнього часу на ниві цього високого мистецтва в країні, принаймні не соромно. І ось, власне, все, за що не соромно. Решта подій, пов’язаних із майбутнім чемпіонатом Європи з футболу, не викликає нічого, крім незручності й роздратування.

Почнімо з головного: для чого країни змагаються за право проводити в себе такі заходи? Мотивів чимало, й усі вони добре відомі, може мінятися лише черговість пріоритетів. Підняття міжнародного іміджу держави… Пожвавлення бізнесу, й не лише туристичного… Залучення іноземних інвестицій (за оцінками експертів, інвестором Євро-2012 на 90% є держава)… Поліпшення інфраструктури (не лише в окремо взятому Києві)… Жодного з цих завдань Україна не має шансів не те що виконати, а й навіть наблизитися до виконання.

Безперечно, не лише нинішня влада в цьому винна, а може, взагалі не вона передусім. Ідея проведення чемпіонату в парі з Польщею визріла за часів Кучми в керівництва національної федерації, яке тоді відчиняло двері президентської адміністрації ногою. Тоді ж і оформили попередню заявку, до якої не всі поставилися серйозно: ну справді, хто там знає, що станеться за вісім років? Економіка була на підйомі, вертикаль міцнішала, спадкоємець готувався зайняти крісло, все під контролем…

Знову-таки не варто скидати з рахунку й фактор марнославства, який зазвичай важко відокремити від матеріальних мотивів. Так, розповідають, що Міністерство туризму Республіки Чорногорія весь свій рекламний бюджет на 2006 рік заплатило студії Metro-Goldwyn-Mayer тільки за те, щоби дія одного епізоду в черговому фільмі про Джеймса Бонда відбувалася саме в цій країні.

Що робилося після того, як у квітні 2007-го мрія стала невблаганною реальністю, довго розповідати не треба. Нічого не робилося (за винятком донецького стадіону, але то вже було б зовсім дивно), бідолаха Платіні щоразу під час інспекційних поїздок до України ніяковів, здається, більше за господарів. До речі, навряд чи попередній адміністрації вдасться скинути відповідальність за цю нірвану на кризу: сусідній Польщі теж було не мед, але про такий пофігізм щось не чули. Аж ось прийшли ділові хлопці з біло-блакитної команди, швидко навели лад, спрямували потоки в потрібне річище, розгорнули фронт робіт, але це тільки змушує знову замислитися про ціну Євро-2012 для країни.

Скажу відверто: мені вже не цікаво, скільки вкрадено й буде вкрадено з тих державних мільярдів гривень, які, згідно з офіційними заявами, витратили на підготовку до чемпіонату. Марно сподіватися якось запобігти цьому або хоча б згодом покарати винних. Мені так само не дуже цікаво, що саме не встигнуть зробити з тих необхідних речей, які дадуть змогу не червоніти за свою країну, якщо вже йдеться про таку мету, як підвищення її престижу. Лише на бюджетних грошах та адмініструванні зразка перших п’ятирічок неможливо передбачити кожну дрібничку, ліквідувати кожну дірку в прямому й переносному сенсі. Для цього потрібна сучасна вільна економіка із залученням ініціативи приватного бізнесу включно з найдрібнішим, якому немає потреби для свого захисту виходити на податковий Майдан. Тож ніяк не уникнути якщо не всесвітнього гучного скандалу, то як мінімум щоденної тихої ганьби, коли гості стикатимуться на кожному кроці з непрацюючими транспортерами і таксистами-«альтруїстами» в аеропорту, дірявими дорогами, студентськими гуртожитками замість готелів, ненав’язливим сервісом, маршрутками-камікадзе, небагатослівними міліціонерами, заторами, туалетами… і, звісно, цінами, цінами! Що ж, вони побачать нас такими, якими ми насправді є. Ми цього хотіли? Щоб Європа остаточно переконалася, що нам у ній не місце? 

Коротше кажучи, змінити вже нічого неможливо. Можна лише уважно спостерігати за процесом і робити висновки на майбутнє. Перше: сучасний спорт – це гігантська відлагоджена бізнес-машина, яка діє за певними правилами. Долучитися до неї безкарно можна, якщо дотримуєшся цих правил, а не лізеш зі своїми уявленнями на рівні автобази. Друге: якщо дбаєш про майбутнє країни, треба добре подумати, як ефективно розпорядитися мільярдами гривень. Варто покінчити з цим дебільним самогіпнозом. Днями читаю в одного цілком симпатичного мені автора: «Той факт, що Україна… має честь приймати… викликає гордість за країну…» За що гордість? За мільярди чи за транспортер? Люди, так же не можна! Швиденько дорослішаймо! Просто-таки терміново!

Позначки: