Проблеми, якими нині займаються науковців, насправді набагато складніші, ніж були на зорі ядерної доби, а їхні успіхи важче їм дістаються. Саме тому дуже засмучує той факт, що навіть Стівен Хоукін – мабуть, найвідоміший сучасний науковець у світі – привертає більше уваги, розповідаючи про прибульців, аніж про ядерну зброю. Думка науковців у дебатах щодо таких світових викликів, як зміна клімату, розповсюдження ядерної зброї та потенційне створення нових смертельних патогенних організмів, має величезне значення. Але раніше світ прислухався до цієї думки, а тепер став глухим.
Саме лист Альберта Ейнштейна президентові США Франкліну Рузвельту 1939 року, в якому йшлося про ймовірність розробки Гітлером ядерної зброї, спонукав до запуску «Мангеттенського проекту» – найбільшого наукового проекту в історії воєн. А 1945 року той самий колектив фізиків, що створив атомну бомбу, заснував журнал «The Bulletin of the Atomic Scientists» (Бюлетень учених-атомників), покликаний попереджати про небезпеки ядерної зброї і стимулювати міжнародне співробітництво для уникнення ядерної війни. Як сказав Ейнштейн у травні 1946 року, «відкриття сили атома змінило все, крім нашого способу мислення, – ось чому ми прямуємо до безпрецедентної катастрофи».
Люди, які створили бомбу, мали авторитетну репутацію найблискучіших фізиків своєї доби. Серед них були колишні і майбутні Нобелівські лауреати – Ганс Бете, Річард Фейнман, Енріко Фермі, Ернест Лоуренс і Ісидор Айзек Рабі.
Наприклад, у червні 1946 року Роберт Оппенгеймер, один із наукових керівників «Мангеттенського проекту» в Лос-Аламосі (штат Нью-Мексико, США), стверджував, що атомна енергія – громадська, а не військова парафія. А вже за два місяці президент США Гаррі Трумен підписав відповідний закон, що набрав чинності у січні 1947 року.
Нині дев’ять ядерних держав накопичили близько 20 тис. ядерних боєзарядів, і, порівняно з більшістю з них, бомби, скинуті на Хіросіму і Нагасакі, виглядають дуже скромно. До того ж, проблема розповсюдження ядерної зброї стоїть як ніколи гостро. І це, попри те, що 2010 року президент Барак Обама підписав, а Конгрес США ратифікував нову угоди зі скорочення стратегічних озброєнь. Ядерна програма Ірану може призвести до конфлікту, так само, як і протистояння Індії і Пакистану – двох ядерних держав.
Сполучені Штати також несуть відповідальність за це, адже, що б там не казали наші лідери, наші дії свідчать про брак реальної готовності до роззброєння. 1996 року Сполучені Штати прийняли Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Але він не набрав чинності; Сенат відмовився від ратифікації і 1999 року, а президент Обама пообіцяв домогтися ратифікації, та не виявив особливого ентузіазму у цій справі.
Неймовірно, але погляди представників сучасної версії «Мангеттенського проекту» – що не займаються розробкою зброї в наших американських лабораторіях максимальної безпеки, а є визначними науковцями дослідницьких університетів та інших державних експериментально-дослідних установ – весь час ігноруються.
Минулого року Національна академія наук опублікувала звіт, відповідно до якого всі необхідні для ратифікації угоди ООН технічні передумови були наявні. Але цей важливий момент не фігурував у президентській кампанії і майже не згадується у Вашингтоні. Інший торішній аналіз недоліків надто дорогої програми США із протибалістичного захисту особливо не брався до уваги, навіть тоді, коли Пентагон розглядав питання про скорочення військового бюджету.
Я співголова ради спонсорів журналу «The Bulletin of the Atomic Scientists», що виступає за звільнення світу від ядерної зброї, – так само, як і провідні зовнішньополітичні експерти обох американських партій. Але ідеологічні упередження настільки глибоко вкорінені у Вашингтоні, що наукові реалії стають заручниками політичної безкомпромісності.
Може, нам, науковцям, треба взятися за розробку нових інструментів для машини Судного дня, щоб до нашої думки почали прислухатися? Чи дослідників клімату почують тільки, коли вони запропонують якісь невипробувані геоінженерні технології, що непомітно вражатимуть людство? Чи біологи зацікавлять світ лише тоді, коли результат їхньої роботи, нові біотехнології, можна буде використовувати як зброю?
Світ не протистоїть загрозі розповсюдження ядерної зброї, у системах протибалістичного захисту наразі чимало недоліків, нові загрози, про які попереджають науковці, світ ігнорує – саме тому стрілки годинника Судного дня, який щороку з’являється на обкладинці нашого журналу і власне щойно був оновлений, досі показують за п’ять хвилин до півночі. Цей годинник – проект, покликаний нагадати світові про загрози, пов’язані не лише з ядерною зброєю, а й також зі зміною клімату та потенційними наслідками генної інженерії, якою можуть зловживати люди, що прагнуть створити біозброю.
Поки наука і актуальні дані не займуть центральної позиції у формуванні наших громадсько-державних політик, наші цивілізації у протистоянні найстрашнішим загрозам свого існування літатимуть з підрізаними крилами.
© 2012 The New York Times. Про автора: Лоуренс Максвелл Краусс – фізик-теоретик Арізонського державного університету, остання праця якого – «Всесвіт із нічого: чому все існує»).