Ускладнення відносин між США й Китаєм, а також між США й Росією дає змогу говорити про об’єктивну наявність нової глобальної геополітичної конфігурації з триполюсним виміром. Тобто США — найпотужнішій ядерній державі світу — вперше протистоять дві інші також ядерні держави (і члени РБ ООН): Китай і Росія. Це протистояння має кілька вимірів, передусім військовий, політичний і економічний, що зумовлює відповідні плани та дії сторін.
Військовий складник зумовлює успіх решти й, за досвідом нещодавнього минулого, становить основу національного ядерного потенціалу стримування. Це ефективно працювало під час холодної війни й донедавна давало змогу утримувати ядерні держави від спокуси застосувати зброю масового ураження.
Останні оцінки геополітичної ситуації американськими військовими свідчать про стурбованість Пентагону політикою Китаю й РФ у світі загалом і щодо США зокрема.
Так, 17 серпня командувач Північного командування ЗС США (U. S. Northern Command, NORTHCOM) генерал ВПС Ґлен Д. Вангерк під час роботи інтернет-форуму Центру стратегічних і міжнародних досліджень заявив, що Росія, яка «… взяла на озброєння нові атомні підводні човни й малопомітні далекобійні крилаті ракети, становить для США головну військову загрозу».
А адмірал Чарльз Річард, командувач Стратегічного командування США (US Strategic Command), 26 серпня в інтерв’ю для вашингтонського аналітичного осередку Hudson Institute заявив про подвійну загрозу, яку становить для Сполучених Штатів агресивна активність Росії й Китаю, що докорінно змінює правила гри у сфері стратегічних озброєнь. Адмірал наголосив, що американським силам ядерного стримування необхідно якомога швидше вийти «на новий рівень через специфіку поточних викликів, що постали перед США».
Читайте також: Дослідження: Європейці вважають, що США та ЄС у стані нової Холодної війни з Китаєм і Росією
На думку Річарда, для США важливо мати сильні конвенціональні сили — ВМС, ВПС і армію, але важливо підтримувати на належному рівні й ефективні стратегічні сили ядерного стримування. Водночас оцінка останнього елемента має ще й політичний вимір. Адже жоден динамічний розвиток конвенціонального війська не замінить специфічних спроможностей, які мають національні стратегічні сили. До того ж, за визнанням командувача, Вашингтон уже не може впливати на кризові ситуації з погляду деескалації конфліктів, як раніше. Адже обидва стратегічні опоненти США — і Росія, й Китай — здатні використовувати силу на різних етапах ескалації, залежно від власних політичних інтересів, мають відповідні можливості й присутні в різних доменах ведення бойових дій, зокрема в кіберпросторі та космосі.
Баланс сил
За оцінками Пентагону, головну небезпеку для США становить Китай, що швидко розвивається. Його світовий вплив сьогодні здебільшого ґрунтується на економічних досягненнях. Проте останнім часом Пекін дедалі більше вдається й до демонстрації військової сили. Це спостерігається передусім у претензіях Піднебесної на Тайвань, спірні території в Південно-Китайському морі тощо.
Водночас КНР активно й демонстративно нарощує ядерне стратегічне озброєння. За прогнозами, Пекін планує до 2030 року подвоїти кількість наявних ядерних боєголовок (наразі це близько 350 одиниць). Привертає також увагу пришвидшене будівництво китайцями до 120 додаткових шахтних пускових установок для стратегічних ядерних БР (імовірно, DF-41), нових ракетних атомних підводних човнів (тип Jin/094) і стратегічних бомбардувальників.
Наразі ядерний арсенал КНР кількісно та якісно значно поступається США й РФ (загалом понад 11 тис. ядерних боєголовок). За даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI), станом на червень 2021-го на Росію та США припадає понад 90% світової ядерної зброї.
Проте не виключено, що демонстративне масове спорудження ракетних шахт, які в разі війни можна знищити найперше, є лише тонкою грою Піднебесної проти Америки. У рамках цієї гри Пекін свідомо провокує США на додаткові витрати на модернізацію ПРО. Адже свого часу КНР уже вдавалася до масштабного використання макетів ракетних установок, щоб дезінформувати західні розвідки.
Насамкінець, хоча КНР і перетворилася на світову державу, її вплив, на думку професора Пекінського університету Ху Бо, непорівнянний з американським. На думку вченого, потенціал Піднебесної дорівнює американському лише в західній частині Тихого океану. І зовсім не випадково саме тут США, Велика Британія й Австралія нещодавно створили потрійний військово-політичний союз (AUKUS) на противагу дедалі більшому потенціалу Китаю.
Що стосується Росії, вона володіє другим у світі після США ядерним арсеналом, але перебуває в доволі складній ситуації. Її економічний стан почав погіршуватися ще до впровадження міжнародних санкцій, насамперед через технічну й технологічну відсталість і корупцію. Станом на початок 2021 року Росія мала на озброєнні приблизно 4460 ядерних боєголовок стратегічного й тактичного призначення. З них розгорнуто близько 1630 стратегічних боєголовок, зокрема понад 800 — на МБР наземного базування, 624 — на атомних підводних човнах і 200 — на базах стратегічних бомбардувальників. Ще 920 стратегічних (і 1910 тактичних) ядерних боєголовок перебувають на зберіганні.
Водночас США мають до 3800 ядерних боєголовок і 800 носіїв (МБР і бомбардувальники). З цього арсеналу розгорнуто близько 1800 ядерних боєголовок, з яких 1400 розміщено на МБР і 300 — на базах стратегічної авіації на території США. Ще 100 тактичних ядерних боєзарядів зберігаються на американських авіабазах у Європі. На зберіганні перебувають також близько 2000 боєголовок, водночас значну кількість застарілих боєзарядів мають зняти з озброєння вже найближчим часом.
Читайте також: Institut Montaigne: Починається нова холодна війна
3 лютого 2021 року Вашингтон і Москва продовжили дію чинного договору між РФ і США про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНВ-3) на наступні п’ять років — до 5 лютого 2026-го. Водночас спроби США зробити цей документ тристороннім і долучити до нього Китай виявилися безуспішними. А демонстративне нарощування Пекіном своїх ядерних сил схоже на провокацію, спрямовану зруйнувати паритет, що вже існує між Сполученими Штатами й Росією.
Суперечності між «заклятими друзями»
Останнім часом на тлі низки спільних заяв і китайсько-російських військових маневрів дискутують щодо ймовірності створення військово-політичного союзу Росії й Китаю, передусім у контексті геополітичного протистояння США. Здебільшого такий альянс нереалістичний, адже Пекін і Москва більше суперники, ніж союзники.
Наприклад, за оцінкою Валентина Бадрака, директора українського Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР), для Пекіна ситуативний союз із РФ — лише спосіб досягти тимчасової нейтралізації активності Вашингтона, а для Росії, яка захлинається у протистоянні з Заходом, відкритій гонці озброєнь і падінні економіки, — це спосіб перенести фокус уваги росіян від безпорадності влади на її зовнішні «подвиги».
Також лунають припущення, що Росія сьогодні потрібна Китаю лише як подразник США. До того ж Вашингтон у своїй політиці стримування подвійної загрози зважає й на суперечності між Москвою і Пекіном у багатьох питаннях. Ці країни жорстко конкурують на ринках озброєнь, енергоносіїв і корисних копалин на всіх континентах. Китай витискає Росію з її традиційних ринків озброєнь, пропонуючи потенційним покупцям ОВТ у пакеті з іншими економічно привабливими пропозиціями, що зменшує прибутки російського бюджету.
Прикладом цього можуть слугувати останні події в Афганістані, що безумовно впливають і на відносини в стратегічному трикутнику Вашингтон — Москва — Пекін. Китай і Росія постійно були проти військової присутності США в Афганістані. Але після евакуації американців і союзників у регіоні виникла нова реальність, і обоє опонентів американців опинилися перед новим викликами, що впливають на їхні плани.
Як відомо, Китай приваблюють географічне розташування та природні ресурси Афганістану. Водночас у Пекіні побоюються, що захоплення влади талібами уможливить джихадистам з Ісламського руху Східного Туркестану дестабілізувати Сіньцьзян-Уйгурський автономний регіон Китаю, населений здебільшого мусульманами-уйгурами тюркського походження. І хоча представник «Талібану» нещодавно запевнив, що Китай — «дружня країна» й китайські інвестиції будуть захищеними, це зовсім не унеможливлює інших сценаріїв.
Читайте також: Любов із розрахунком. Навіщо Китай інвестує в Центрально-Східну Європу
Слід зазначити, що Афганістан, ця бідна та хронічно нестабільна 32-мільйонна країна в центрі Азії, володіє запасами мінеральних ресурсів світового рівня. Там є нафта, газ, вугілля, мідь, золото, срібло, кобальт, свинець, цинк, рідкісноземельні елементи (передусім літій), залізна руда й коштовне каміння. Усе це, особливо літій, неабияк цікавить Китай, який нині контролює до 80% світового виробництва рідкоземельних металів (див. Тиждень, № 24/2021), одного з ключових елементів технічного прогресу й виробництва озброєнь (навіть США досі критично залежать від китайського імпорту рідкоземельних металів).
В обмін за доступ до родовищ і гарантії невтручання талібів у китайському Сіньцзяні Пекін, напевно, буде готовим зробити багато — від надання новому уряду в Кабулі фінансової допомоги до його можливого дипломатичного визнання.
До цього економічну експансію Піднебесної в Афганістані тривалий час обмежували американська присутність і нестабільність та війна з талібами. Також відомо про десятки випадків, коли китайських бізнесменів в Афганістані й сусідньому Пакистані ті самі таліби викрадали й убивали. Іншою перешкодою для КНР стало значне залучення до торгівлі в Афганістані Індії, що разом з присутністю США спонукало попередній уряд Гані не поспішати співпрацювати з Китаєм.
Водночас особливо небезпечним для реалізації китайських планів буде розпад Афганістану на території, підконтрольні різним групам, зокрема ворожим щодо «Талібану». Збройний спротив талібам у Панджшерській долині, що триває за підтримки зовнішніх сил (за неофіційними даними — з боку сусідніх країн, союзників РФ по ОДКБ, до яких можуть долучитися й західні гравці), об’єктивно сприятиме розвитку саме такого сценарію. Відповідно, це змусить Пекін коригувати свою афганську політику.
Читайте також: Нові полюси холодної війни
Власну складну гру провадить щодо Афганістану й сусідній Пакистан, ядерна держава, союзник і для Пекіна, і для Вашингтона (з 2004 року має статус основного союзника США поза НАТО). Пакистанська розвідка доклала зусиль для забезпечення успіху талібів у Афганістані. Але водночас Ісламабаду необхідно, щоб Афганістан, який потенційно може становити Пакистану конкуренцію в регіоні, залишався нестабільним і надалі.
І не дарма голова міжвідомчої розвідки Пакистану генерал-лейтенант Фаїз Хамід уже 4 вересня прибув до щойно зайнятого талібами Кабула для таємних перемовин напередодні формування талібами нового уряду. Це лише підкреслює той вплив, що його пакистанська розвідка завжди мала на «Талібан», штаб-квартира якого містилася на території Пакистану. Свої інтереси в Афганістані має й Москва, яка також зацікавлена в зазначених мінеральних ресурсах, передусім у рідкоземельних металах, що точно не подобається Пекіну. Обидві країни будуть змушені вкладати значні ресурси в регіони Центральної Азії загалом і Афганістан зокрема. Але Китай має значно більші фінансові можливості й поступово витісняє російського конкурента. Нині він економічно витіснив РФ з пострадянських республік Центральної Азії, насамперед з Казахстану й Туркменістану, і цей процес триватиме й далі.
Москва також побоюється поширення ісламського екстремізму на союзні їй країни Центральної Азії, а через них — і на мусульманські регіони самої РФ, що може мати для неї катастрофічні наслідки. Відтак, попри підтримку на словах талібів у Кабулі, Росія, можливості якої доволі обмежені, підтримуватиме сили ОДКБ для можливого фізичного протистояння потенційному просуненню талібів або інших джихадистських формувань з території Афганістану на північ.Знову ж таки, треба вирішувати питання біженців і підтримки антиталібських сил, що й далі чинять талібам збройний опір у Панджшерській долині. Усе це може й не збігатися з планами Китаю в країні й навіть шкодити їм та стати причиною певних суперечностей та охолодження відносин між Москвою й Пекіном.
Росія в Афганістані значно поступається Китаю своїми можливостями, передусім фінансовими, і це обмежує її вплив. І навряд чи Москва піде на конфронтацію з Пекіном в умовах, коли той потрібен їй самій якщо не як союзник, то хоча б як стратегічний партнер. Тому, мабуть, Білокам’яній доведеться вкотре поступитися китайцям.
Читайте також: Die Welt: як Захід потурає Путіну, всепропальство в Європі
Зі свого боку, Пекін не може застосувати проти Москви силу, доки та матиме ядерний потенціал, що на порядок вищий за китайський. Тому, імовірно, триватиме звичайна китайська практика повзучої експансії з поступовим заселенням китайцями й освоєнням орендованих територій російського Далекого Сходу. Водночас Пекін усіма доступними засобами отримуватиме у РФ військові технології для створення власних нових зразків озброєння.
Не можна виключати й повернення в Афганістан США, цього разу — економічно. Адже Кабул гостро потребує розблокування величезних сум, що після захоплення країни талібами зберігаються в американських банках. Відтак талібам доведеться бути слухняними перед Вашингтоном, якщо Пекін не пообіцяє більші суми та кращі умови. І здається, саме так воно може й статися, адже днями з’явилася обставина, що може перекреслити або суттєво обмежити китайські плани й можливості та навіть докорінно змінити нинішні геополітичні розклади. За неофіційними повідомленнями, з посиланням на експертів МВФ і Світового Банку, з’явилися ознаки (загроза банкрутства найбільшої китайської будівельної компанії через проблеми з кредитуванням, 300-мільярдними боргами) того, що на Китай невдовзі може чекати потужна фінансова криза, здатна вийти далеко за межі Піднебесної. Тож перегріта економіка КНР може просто не витримати й упасти. Наслідком такого падіння можуть стати передусім політичні події й невдоволення населення, чого найбільше побоюються в Пекіні.
І, напевно, це потужний сигнал для Вашингтона щодо можливості відігратися на китайському напрямі й завдати Пекіну нищівної поразки, після якої геополітична ситуація знову може стрімко змінитися не на користь Китаю. З огляду на свій вплив у міжнародних фінансових інституціях, американці рано чи пізно обов’язково використають цей шанс.
Але безвідносно до цього, стратегічне стримування США одразу двох автократичних режимів триває. Вашингтон має уважно стежити за діями Пекіна та Москви та водночас посилювати військовий складник та вдосконалювати всю структуру насамперед стратегічних ядерних сил США, які мають відповідати новій глобальній реальності.
Відповідно, на думку адмірала Чарльза Річарда, США слід уже зараз переглянути свою стратегію оборони, збільшуючи потенціал ядерного стримування та ПРО. Тобто працювати над новими ключовими стратегічними й доктринальними документами, які дадуть війську змогу належно підготуватися до нової ситуації.
Наразі у Вашингтоні активно формується бачення майбутньої політики країни, передусім щодо Китаю, від чого залежатиме багато чого в нашому глобалізованому світі. Як очікується, уже до запланованого на жовтень саміту G20 лідер США Джозеф Байден матиме це бачення у вигляді готового документа, який дасть змогу орієнтуватися в американській політиці.
На тлі протистоянні великих світових гравців Україна має бути прагматичною і дбати про власні національні інтереси. Передусім про економічне зростання, посилення обороноздатності й відновлення територіальної цілісності. Адже відволікання ресурсів РФ на протистояння з США та стримування талібів у форматі ОДКБ разом з внутрішніми проблемами точно ще більше послаблять країну-агресора й відкриють для Києва нові можливості.