Цуцика я надовго запам’ятаю. У Києві відкриття якоїсь художньої виставки, щось дуже пафосне, майже червона доріжка, під’їздить одна чиновниця від культури, щойно призначена, виходить із машини… з песиком на руках – пригадуєте, є такі породи кишенькові. Цю тітку знаю кілька років, вона геть не ідіотка, людина з біографією, щось читала, і раптом собака! Я тоді довго думав, що це: маразм, запаморочення від нових можливостей, мімікрія?
Читайте також: Гламурні свинопаси
Так чи так, а пані, як тепер кажуть, вловила тренд. Ось почитайте: «Сьогодні весь вищий світ сучасного суспільства, бізнес-еліта та відомі творчі діячі віддають перевагу зустрічам на art-party, що й вивело ці вечірки в гостромодний тренд. Вони мають свої особливості та незмінні атрибути й, на мій погляд, відрізняються від усіляких fashion-party, які ще зовсім недавно були безперечними лідерами модного відпочинку». Це з блогу іншої «пані з собачкою», щойно призначеної на посаду поки що в. о. директора Національного художнього музею України. Тут немає до чого причепитися. Усі слова правильні й правильно розставлені. Тому від цього ще більше віє екзистенційною порожнечею…
Євген Сверстюк нещодавно поділився статтею, яка має назву «Загрози пошлості і пересічності», я ще не бачив її опублікованою, але навіть заголовка для початку розмови достатньо. Слово «пошлість» – запозичення з російської, в українському словнику його немає. А дарма. Пошлість – зворотний бік хамства, імітація цінностей у системі координат, де справжнім цінностям, як і справжнім думкам, немає місця. Ось вони видерлися на вершину, розподілили між собою контрольні посади, розхапали контрольні пакети, оселилися в Кончі, можуть собі дозволити все. Хоча в культурці зяють лакуни, а остання прочитана книжка – Паоло Коельйо, не всі вони ідіоти. І тепер прагнуть якось заповнити життя нібито необхідними зовнішніми атрибутами в міру свого скромного розуміння. Шопінг-тури до Мілана набридли, хочеться чогось високого. Ось їх і потягнуло на мистецтво.
Читайте також: Не стій під хмарочосом!
Донедавна все обмежувалося відвіданням «Пінчук Арт Центру» – чом би й ні, там прикольно. Сучасного мистецтва наші багатії практично не купують (як і книжок: ви бачили хоч одну книжкову полицю на фотках із Межигір’я?) Їхній максимум – це Гапчинська, яка одну-єдину свою креативну знахідку давно поставила на потік і на тому заспокоїлася. Є ще парочка фахово спроможних бійців, які почуваються відносно непогано у фінансовому плані виключно завдяки постійній нав’язливій присутності в тусовці, а не тому, що їхня цільова аудиторія здатна оцінити рівень спроможності. Інші художники – навіть ті, хто здобув визнання за кордоном і продається на міжнародних аукціонах, – орієнтуються все одно не на місцевий ринок, бо його тупо немає. Якщо комусь із платоспроможних спаде на думку придбати прикрасу на стінку, візьмуть або крадені ікони, або Глущенка з Яблонською, до речі, здебільшого фальшивих, бо виробництво підробок, як і їх благословення експертами, поставлено на потік.
Донедавна все це було відносно безпечно, адже карнавал пошлості й несмаку залишався у своїх герметичних кордонах, позначених охоронцями й парканами, але ось дами з собачками рушили на адміністративні посади. Навряд чи то випадковість: одну екс-модель, а нині дружину агробізнесмена мало не призначили заступником директора Лаври. Невчасно їй пригадали колишні фотосесії ню, був великий скандал, але я не вважаю, що відверті світлини аж так уже компрометують пані. Карла Бруні, жінка передостаннього президента Франції, теж знімалася оголеною, але вона не давала таких інтерв’ю: «Читала художні книжки, але не можу назвати жодної, яка б мене сильно вразила. Я давно не захоплююся жіночими романами, віддаю перевагу розумним книжкам. Подобаються роботи з психології та психоаналітики (!)» А ось нова в. о. дає пораду: «Ми отримали безліч нових можливостей, відкрили для себе світ, навчилися будувати бізнес, але, на жаль, таку розкіш, як гарний смак, не придбати за гроші. Його, смак, треба виховувати, і в першу чергу… вишуканими, дійсно хорошими подарунками».
Що ж, чекайте на подарунки, невдовзі за наш смак нарешті візьмуться. Кадровий резерв гламурних білявок невичерпний, вони вже навчилися відрізняти Демієна Герста від Джеффа Кунса так само впевнено, як доти відрізняли Chanel від Givenchy. Вивчили слова «дискурс», «наратив» і навіть «трансавангард». Посад, на яких вони невдовзі визначатимуть культурні контексти країни, не бракує, якщо останні не вакантні – звільнять. І це лише підкреслить безнадійну провінційність і вторинність країни, де є школа й традиція, де не бракує талановитих художників, компетентних мистецтвознавців, розвинених поціновувачів. Хіба що з елітами проблема. Ну зачекайте трохи, їхнє виховання – в надійних руках.
У наступному номері Тиждень продовжить тему культурної політики в Україні, зокрема як на її формування впливає Мінкульт
Читайте також: Племінний союз «Україна»