Своєрідним ключем до цієї літературної подорожі є спогади Джадта про його воднораз персональне й академічне становлення. Тому життєпис виступає не тільки ідейним зліпком доби, а ще й пошуком ідентичності. Тим часом блукання між тожсамостями передбачає випробування й здобуття самого себе в контексті викликів часу.
Читайте також: Прорив до смислу
Єврейське походження Джадта уможливило рефлексію з приводу трагедії Голокосту. Річ не лише в тому, що до певної пори ця драма розгорталася між катами і жертвами. Виявляється, що інші жертви нацистської експансії на підрадянських землях якщо не докладалися до знищення євреїв, то були пасивними спостерігачами. Жан-Поль Сартр колись сказав, що не обирати — це теж вибір, а Ганна Арендт підтвердила це по-іншому, формулою «банальність зла»: бездіяльність здатна обернутися неймовірними діями. Тоді непримітні особи й аніскільки не видатні особистості урухомлюють історію в далеко не прогресивний спосіб. Приклад із Сартром якраз і свідчить про це. Як пояснює Джадт, дистанціюючись від політики в 1930-ті, майбутній засновник екзистенціалізму згодом напише твори, присвячені моральній щирості та відповідальності. Утім, йому так і не вистачило сміливості говорити про злочини сталінізму. Чи не зависнув Сартр між пасивним фройдистським Я і феноменологічним, яке шукає автентичності? Його схиляння до марксизму нагадує цікавий парадокс, помічений Снайдером: інфантилізм марксистів полягає в тому, що вони бунтують проти буржуазії, ніби дитина проти батька (комплекс Едіпа). Після цього стає зрозумілим захоплення французьких інтелектуалів радянським комунізмом: у лєнінському заколоті вони побачили продовження своєї революційної традиції, а не тоталітаризм.
Читайте також: Що справедливо
Проте комуністичний режим виробив специфічну дворушність: декларуючи на весь світ добрі наміри, послуговувався найжорстокішими репресіями. Сталінська здатність універсалізувати сприяла такій позиції. Достатньо було назвати єврейських жертв нацизму звичайними людськими істотами — і вже наступним кроком можна самому провадити антисемітську боротьбу «з космополітизмом». Отож якщо нацисти не приховували своїх поглядів і намірів, нехай і ненависницьких, то совєти вдавалися до подвійних стандартів, через що їхні злочини ставали непередбачливими. Звідси й дотеперішнє захоплення західних інтелектуалів різними «культурними революціями»: на відстані вони бачаться як оновлення революції, хоча, по суті, повертаються до репресій і вбивств.
Читайте також: Зміни й обмеження
Уродженець Англії Джадт не оминає й тамтешніх замовчувань проблеми Голокосту в часи Другої світової, зокрема Черчиллем. А також свідчить про боягузтво лівиці: тодішні англійські комуністи використовували відповідну риторику як ширму від капіталістичної ангажованості. Посилаючи людей на сутички з фашистами, вони чекали на результати в штабах-пабах. Джадт віддає належне Марксові як видатному полемістові й оглядачеві, який створив упізнавану універсальну оповідь про порятунок для спільноти одновірців. Та йому не вдалося показати, у чому моральні переваги соціалізму. Успішність марксизму коріниться у футурології та профетизмі. Звідси й популярність комунізму в католицьких і православних країнах: літургія та катехізис легко заміняються на ієрархію та партійний провід. Таких висновків Джадт доходить після тривалого та навіть захопливого вивчення у Франції соціалістичних рухів, а потім і викладання європейської лівої думки в США. Випробувавши життя в Ізраїлі, він відчуває обов’язок критикувати цю країну, позаяк побачив у ній не лише миролюбних євреїв у кібуцах, які мріяли про сільський соціалізм, а й антиарабський шовінізм і презирство до «нащадків Голокосту». При цьому, стверджуючи, що Ізраїль експлуатує страхи своїх громадян, Джадт не виявляє антиізраїльських почуттів і готовий ставати ізгоєм та вигнанцем. На горіхи дістається й лібералізмові, бо він утрачає зв’язок із реальним світом, посилаючись на абстрактну теорію. Ліберали досі не знають, як ставитися до людей, які не поділяють їхніх уподобань.
Висновки Джадта щодо ролі інтелектуала несподівані: правильне рішення ніколи не універсальне, воно має здобутки і втрати й передбачає відмову від часом вартісних речей. Так само не існує єдиної форми аналізу та політичної логіки, що покриватиме всі аспекти розгляду. Інакше можна просто експлуатувати минуле, користуючись масовим невіглаством, щоб започатковувати нові інтервенції, байдуже з яких ідеологічних позицій вони виходитимуть. Тож перед тим як говорити про глобальні речі, важливо розібратися з локальними й мати можливість висловлюватися не про що завгодно, видаючи чергові гранд-наративи чи трюїзми, а по суті.