Пропоную трохи зачекати й розібрати казус. Минулої неділі з програми Громадського телебачення з’ясувалося, що задля обіцяного продажу компанії ROSHEN, яка належить громадянинові Порошенку П. О., було відкрито закордонну компанію, яку президент Порошенко П. О. не вказав у своїй податковій декларації за минулий рік. Взагалі-то честь видобування, серед іншого, фактів про цю британсько-віргінську офшорку належить репортерам мюнхенської Süddeutsche Zeitung, колеги з Громадського лише адаптували отримані дані під своє розуміння. Я не знаюся на тематиці, натомість маю кілька друзів і родичів, які працюють в інвестиційному бізнесі.
Не полінувався зателефонувати в Лондон і почув відповідь, аналогічну висновкам деяких зважених журналістів (є в нас і такі): жодного криміналу, стандартна процедура підготовки до продажу активів. Навіщо? Бо вашу українську власність задовбешся переоформлювати, а захистити її в українському суді — це взагалі ненаукова фантастика (там у лекції мого родича було ще щось про особливості британського майнового права, але того я не зміг уторопати). Зрозуміло: таки готують до продажу, що й треба було довести. Закрили тему. А натяк колег щодо Іловайська: «У той час як наші хлопці гинули в оточенні, цей упир…» — це взагалі нижче плінтуса. Перепрошую, буквально зараз, у той час як наші хлопці в окопах під Ясинуватою чекають, коли прилетить, я сиджу в теплому, затишному будинку перед комп’ютером і п’ю непогану каву, тож мені теж має бути соромно? Є трохи, але то моя персональна справа, а за колег незручно.
У тім-то й річ, що не лише в журналістському середовищі, а й поміж широкої громадськості немає відчуття різниці між незалежною критикою та виконанням шляхетної місії «мочити владу». Немає його й у самій владі. Тому її представники сприймають кожне негативне висловлювання в пресі як конкретний наїзд конкретних замовників, і так не сьогодні склалося. Коли 11 років тому «Українська правда» накопала, що син президента Віктора Ющенка їздив на люксусовому BMW і відвідував дорогі ресторани (здавалося б!), рейтинг батька обвалився на кількадесят пунктів. Це стало для вчорашнього кумира Майдану першим дзвіночком, але в оточенні Віктора Андрійовича були твердо переконані, що матеріал стовідсотково замовний, відтак жодних висновків не зробили. Чим це закінчилося, відомо. Нині ставлення до критики не змінилося ані на йоту. Пише щось не так — не просто ворог, а запроданець. Найсумніше, що подекуди для підозр є всі підстави. А навіть коли ні, часом здається, що краще б уже були, надто все не по-дорослому: «Мочи його!».
Читайте також: "Панамські папери": найбільший «злив» в історії
Психологічно я розумію другий зі згаданих проколів Петра Олексійовича, коли він звинуватив газету The New York Times у роботі на Кремль. Ну не буквально, а потім ще вибачався, але осад залишився. Найгірше, що це сталося на прес-конференції у Вашингтоні, тож відреагували тут на репліку жваво. Приблизно як у нас на висловлювання однієї російської поп-зірки стосовно того, що Rolling Stones і Led Zeppelin погано грали на гітарі. Повторюю, можна ввійти в становище глави держави, який постійно перебуває в силовому полі неякісних, поверхових, небезкорисливих медіа. Він не може їх поважати, бо поважати їх, за поодинокими винятками, немає за що. Мимоволі своє роздратування вихлюпнеш якраз там, де цього не варто робити.
В американців пресі довіряють (часом на відміну від інших інституцій), і недарма. Культ перевірки факту, зацикленість на представленні різних думок, манія компетентності — усе це робить серйозне видання для кожного читача фактором прийняття рішень, як щоденних побутових, так і життєво важливих стратегічних. Звісно, американські медіа теж не вільні від загальних настроїв і навіть забобонів, але якщо в колонці The New York Times, на яку так нервово відреагував наш президент, ішлося про те, що Україна — заповідник корупції, а генпрокурор із нею, м’яко кажучи, недостатньо боровся, смішно шукати тут руку Москви.
Роздратування — поганий радник. Легше психувати, ніж забезпечити нарешті в країні такий інвестиційний клімат, щоб від нього не треба було самому ховатися під офшорною парасолькою. Але преси це теж стосується: легше вихлюпувати благородний гнів, ніж перевіряти факти, звертатися до компетентних експертів та утримуватися від інфантильних висновків. І фактор гібридної війни тут абсолютно ні до чого.