Карл фон Клаузевіц, прусський воєначальник, ще у дев'ятнадцятому столітті сказав, що війна — це продовження політики іншими засобами. В сучасному світі цей вислів стає навіть більш істинним, ніж раніше. Тоді війна була останнім аргументом королів, вона залишається такою і досі, от тільки королі стали іншими, менш персонізованими — тепер таким "королем", як правило, стає ціла група осіб, яку дуже важко притягнути до відповідальності.
Війна є чудовим відображенням суспільства, тому логічно, що разом із переходом суспільства у двадцятому столітті у постіндустріальний, інформаційний стан, — змінюється і вона. З'являються нові технології та нові форми ведення бойовиї дій, які назавжди змінюють обличчя війни.
Гібридність
Коли створювали Гаазькі і Женевські конвенції, Римський статут, та інші документи, що втілюють норми міжнародного гуманітарного права, війни було ще доволі просто пояснити. Конфлікт міг бути внутрішнім, якщо бойові дії ведуть громадяни однієї країни, або ж міжнародним, коли громадяни різних країн воювали між собою. Інформаційні війни тільки зароджувались, вони впроваджувались у медіа та популярній культурі, але ще не настільки впливали на військовий процес. Саме тому норми міжнародного гуманітарного права важко застосовувати до новітніх військових конфліктів, які ведуться одночасно у багатьох вимірах.
Читайте також: ДНР: ставка на циніків
Перший вимір — традиційний, фізичний, проте і він став дуже неоднорідним. Так, досі солдати воюють на полі бою, проте вони використовують найрізноманітніші види зброї — серед них і такі, які не передбачають прямого контакту між солдатами — вибухівка, біологічна зброя тощо. Значно збагатився стратегічний вимір — з'явились такі нові форми ведення бойових дій, як, скажімо тероризм. Його застосування у військовому конфлікті дає неочікувані результати.
Ось у Лівансько-ізраїльскій війні 2006-го чудово обладнана та натренована сутичками у Секторі Газа регулярна армія Ізраїля, по суті, програла терористичній ліванській партії Хізбалла. Ні, не тому, що вона мала якусь перевагу — їй просто вдавалось наносити точкові терористичні удари. Їх організація була вдалою через те, що хакерам Хізбалли вдалось зламати мобільну мережу, якою користувались ізраїльські військові, і таким чином отримувати усю необхідну для ведення бойових дій інформацію. До того ж, ця війна розгорнулась і у кіберпросторі — в той час, як союзники Ізраїлю розгорнули потужну інформаційну кампанію проти Хізбалли (дуже схожу ми можемо зараз спостерігати у війні проти Ісламської Держави), в той час як для радикальних шиїтських груп у арабському світі члени цієї терористичної партії були героями-визволителями, які борються проти "американських маріонеток" на Близькому Сході.
Саме ця війна є одним із перших прикладів повноцінного гібридного конфлікту. Дуже скоро список розширила Росія, яка розпочала як гібридну війну із Грузією, так і з Україною — ці конфлікти нам аж надто добре відомі. Наразі саме війна на Сході України є найбільш чітко окресленим прикладом гібридної війни у світовій історії. Тут можна чітко простежити як економічний фактор (який, власне, і був одним із причин війни), так і війну за думки людей у кіберпросторі. Усі ці три виміри тісно сплітаються у російсько-українській війні.
Регулювання вимірів
Основна проблема у регулюванні гібридних воєн міжнародним гуманітарним правом полягає у тому, що воно концентрується виключно на фізичному вимірі конфлікту, в той час як його роль дедалі зменшується — її заміщують економічний та інформаційний способи ведення війни, обидва із яких Росія успішно застосовує.
Для того, аби покарати винних згідно із нормами міжнародного кримінального права, потрібно перш за все розібратись із типом конфлікту. А як класифікувати гібридну війну нормами, на неї не розрахованими? За найбільш яскравою ознакою — і саме тому війна на Донбасі багатьма країнами та міжнародними організаціями офіційно визнається внутрішньою. А як ще її можуть інтерпретувати спеціалісти у галузі міжнародного права, якщо Росія не оголошувала війну Україні та всіляко відхрещується від реальності, у якій російські підрозділи вільно перетинають кордон сусідньої суверенної держави та роблять там те що їй заманеться? Але ж за документами між Росією та Україною немає війни, тому така ситуація виходить поза рамки уставлених норм.
Читайте також: Російські ЗМІ як дзеркало агресії
На що в такій ситуації міжнародне гуманітарне право здатне? Як і раніше, його можна використати, аби захистити нонкомбатантів — мирне населення, журналістів, медиків, духовенство та інших, а також подбати про військовополонених. Проте як це робити ефективно, якщо ворог — невідомий, і діє він непередбачувано, та і норми гуманітарного права його хвилюють найменше?
У даній ситуації Росії дуже зручно прослизати між вічками правової сітки, у яку її вже більше року намагаються зловити. Документів немає? Офіційних наказів немає? Тоді всі громадяни на території невизнаних республік — добровольці, за яких Кремль не несе жодної відповідальності. І за злочини проти мирного населення, які вони чинять, відповідальність несе також не Кремль а самі невизнані республіки, адже вони, за нормами міжнародного гуманітарного права, є стороною конфлікту. А їх притягнути до відповідальності не менш складно, аніж ту ж Хізбаллу, адже терористи — це завжди група, яка ніколи не виокремить індивіда.
Існує ще одна загроза існуючим нормам гуманітарного права, яка, на щастя, поки не стала реальністю на Донбасі, проте стає дедалі очевиднішою у світовій практиці — це автоматизація війни. Безпілотні бойові машини — дрони — дедалі частіше використовуються Сполученими Штатами Америки у спецопераціях проти Ісламської Держави, а Китай у своєму нещодавньому резонансному військовому параді на честь закінчення Другої світової війни навіть виділив їх у окрему групу, доволі велика за кількістю представлених одиниць техніки. Той факт, що Китай, нова супердержава, приділяє стільки уваги автоматизованій техніці, свідчить про її важливість уже зараз.
Безпілотники покликані зберегти життя солдатів, проте вони розмивають межі відповідальності. Їх використання, як і у випадку із будь-якою новою технологією, поки у "сірій зоні" міжнародного гуманітарного права, адже неможливо визначити конкретних відповідальних за місії, які здійснюють дрони. Їх обслуговує ціла група людей, і часто вони працюють на так званих "чорних базах", які неможливо знайти на державному реєстрі.
Читайте також: Українські перемоги в АТО: якщо треба, то можемо
Проблема із новими видами озброєння полягає у швидкості реагування експертів у галузі міжнародного гуманітарного права на їх появу. Для прикладу: касетні боєприпаси, розривні кулі, хімічна та біологічна зброя та інші знаряддя вбивства — заборонені або обмежені у використанні низкою міжнародних договорів, але ця заборона постала лише тоді, коли їх руйнівний ефект уже побачили в реальному військовому конфлікті.
Таким чином, джерелом проблем міжнародного гуманітарного права є фокус на фізичному вимірі, який стає дедалі менш важливим. Інформаційний та економічний виміри війни діють не менш ефективно, хоч і не так цинічно та очевидно, як традиційні військові дії.