Дмитру Чавалаху з Сололівки на Хмельниччині 29 років. 11 з них – чоловік присвятив навчанню військовій справі та службі. АТО, ООС і важке поранення в перший день повномасштабної війни, ціною якого допоміг вийти з оточення бойовим побратимам на Херсонщині. На початку березня Дмитру присвоїли звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка».
Нині Герой України викладає історію школярам та за можливості допомагає охочим опанувати тактику чи зброю за донати на військо. Про ставлення до запроваджнення режиму припинення вогню в період ООС, зв’язок з Одесою, та дитячий спогад, який переконав маму, що син живий, Дмитро розповів в інтерв’ю Тижню
— Із чого почалася ваша служба?
— Я цікавився службою, але військовим бути не мріяв, поки не прийшов з однокласниками у військкомат ставати на облік. То й був переломний момент. Згодом я та ще, здається, четверо хлопців з класу вирішили вступати до військового коледжу сержантського складу в Кам’янці-Подільському після закінчення школи. Два з половиною роки там провчився. Моя перша військова освіта — молодший спеціаліст, ремонт і експлуатація дорожньо-будівельної та мостобудівельної техніки інженерних військ.
Після закінчення мене направили служити в Білгород-Дністровський на Одещину старшим техніком роти — відповідав за справність техніки. Уся вона стояла на зберіганні, тож я щодня перевіряв, чи не поспускали колеса, виписував маршрутні листи, розвозив людей у наряди. Згодом почав заступати на варту — мені це завжди було цікаво.
А вже 2014 року, 1 березня, була перша бойова тривога. Усе сталося неочікувано. Ніхто не знав, що робити. Навіть досвідчені офіцери розгубилися: за весь період їхньої служби це була перша бойова тривога. Усі чекали команди. Згодом вона надійшла: відправляти першу групу людей у Маріуполь. Ми з товаришами хотіли їхати, але нам відмовили, сказали, що ще зелені. Нам по 19 було. За місяці чотири в частину надійшла телеграма про формування 310 батальйону територіальної оборони в Ніжині. Ми з другом доєдналися. Після злагодження батальйону поїхали на Луганщину, у Новоайдар.
Там через місяць мені дійшло: війна — це не так, як пишуть у романах і знімають у фільмах. Насправді це зовсім інше.
Коли дослужився до сержанта, мені запропонували вчитися на офіцера. Приїхав у Львівську академію сухопутних військ подаватися на інженерний факультет, а вже на місці вирішив вступати на піхотний. У моїх очах це такі серйозні хлопці-воїни. Сидять в окопах, стріляють зі всього. З ними страшно було мати справу, з мого досвіду. Вирішив: буду піхотинцем.
— Складно після війни знову сісти за парту?
— Спочатку шкодував. Тоді я вже прослужив чотири роки, дев’ять місяців з них — у зоні АТО. Думав: чого мене ще можуть навчити? Але на другому курсі почалися профільні предмети, стрільби, водіння техніки, тактика. Так і втягнувся, мені почало подобатися. Я захоплююся військовою технікою, тож коли не вистачало пари, ми брали книжку, просили у викладача ключі від машини й вивчали, що і як у ній працює. Як не розуміли самі, дзвонили тому ж викладачу — він приходив і пояснював навіть у позанавчальний час. Так я збагнув, що академія мені дуже багато дала.
— Чому вирішили продовжити службу в бойових умовах, попри прохання рідних залишитися в тиловій частині?
— Я бойовий офіцер. От і знайшов у Вінниці 59 мотопіхотну бригаду. Ще й так втішився: додому недалеко, дві-три години електричкою — можна щовихідних їздити. Аж поки не прийшло направлення в Подільськ тієї ж Одеської області — не відпускала вона мене. Ми навіть на стажування з академії їздили у 28 механізовану бригаду Одеси.
Досі пам’ятаю, як заступник командира батальйону здивовано дивився на мій диплом. Не розумів, за що мене в бойову частину направили, а не в тилову. А я ж її сам вибрав. Там почав службу командиром взводу. Перша ротація була в Троїцькому на Світлодарській дузі. Уже на посаді командира взводу. Уже офіцером. Відтоді я відповідав не лише за себе, а й за підпорядкованих людей, за техніку, за зброю — за все довірене. Я боявся, що в разі нападу не зможемо відбити, тож, окрім мотопіхотного взводу, мав приряджених людей. Два розрахунки великокаліберних кулеметів ДШКМ, один розрахунок СПГ-9, гранатомет, 120-міліметровий міномет. Просив ще і ще, штурмував усіх — так і укріпилися.
Потім мого ротного призначили начальником штабу. Подзвонив, каже: «Збирайся на заручини», — жартував про комісію. Після її закінчення комбат сказав: «Скоро вихід, виведеш роту — станеш ротним». Я не хотів нової посади, бо ще з попередньою не до кінця розібрався, але людей підвести не міг. Ми вийшли без втрат — я і прийняв справи командира роти. Але ж кожна мітла по-своєму мете: спершу хлопці не дуже сприймали мої порядки, але вже через пів року військові з інших підрозділів просили перевестися до мене.
Читайте також: Актор на війні: «Українці — фенікси, які відроджуються з попелу, здобреного кров’ю наших пращурів. У цьому наша сила»
А там уже почали натякати на підвищення до начальника штабу, але ж я не тиловий, я польовий. Мені краще з людьми в лісі сидіти, ніж із папірцями в кабінеті. Краще ночувати в спальнику, готувати на багатті, але знати, що люди, які з тобою, не плюватимуть у спину. Я ж сам хлопців у підрозділ вибирав, говорив з кожним. А в штабах одне одного загризти за чергове підвищення готові. Це не моє. Я цього дуже сильно не любив.
— Яким для вас був період припинення вогню в ООС?
— Це був 2021 рік. Тоді за дотримання режиму тиші давали грошову виплату, тобто не стріляєш — отримуєш додаткові гроші.
Командиру роти належало дев’ять тисяч гривень на місяць. Одне порушення — мінус три тисячі. За дев’ять місяців я отримав виплату лиш раз — як їхав у відпустку. Знав, що вдома роботи багато, тож не реагував на провокації. Якось з оперативного командування приїхав підполковник з перевіркою, розізлився на мене, бо я сказав, що не по гроші прийшов. Так я зрозумів, що патріотів не люблять. На жаль. Бо ж людьми з принципами важче керувати.
— Яким для вас було 24 лютого 2022-го?
— Читали в новинах про рухи біля кордону, морально готувалися до цього. Уже через тижні три після Нового року, у січні, отримали телеграму: передислокуватися в Херсонську область на полігон «Олешківські піски» для проходження злагодження. Поряд із тим якось неквапом готували документацію на оборону. Не було поспіху — нам дали місяць на це. Не квапилися на рівні оперативного командування. 23 лютого знову прийшла телеграма — паролі, план дій. За тією інформацією, приміром, ворог мав позначати техніку червоними смугами, а не білими зетками.
24 лютого зранку я мав їхати в Одесу гайморит лікувати. Мама крізь плач телефоном запитувала, чи почалася війна. Пообіцяв їй дзвонити тричі на день. Набрав брата (він теж військовий), сказав, що нас підняли по бойовій тривозі. Він знав наше розташування, тож розумів, що нам буде складно виходити.
Мої хлопці на той момент уже виїхали. Я зібрав бронежилет, каску, зброю і рушив навздогін — якраз вантажівка везла їм боєприпаси. Догнав своїх хлопців, почали займати оборону. І раптом два літаки над нами. Так низько-низько. Свої, не свої? Подумав: якби не свої, уже б відбомбилися, мабуть. А вони розвернулись — і на нас. Це було страшно, дуже страшно. Але, на щастя, з’явився наш літак, тож ворог відбомбився неприцільно. Я зрозумів, що вибуховою хвилею пошкодило дві машини. Їх загалом мали 10, техніка була заряджена, а от у людей не було ні гранат, ні гранатометів, нічого: не встигли отримати.
«Хлопці, втікайте, там танків із сорок. Певно, не одна бригада. Ви їх не втримаєте», — дорогою саме проїжджали прикордонники. І якраз тоді начальник штабу сказав відкочуватися назад. Відійшли. Начштабу вирішив виїжджати через міст в бік Херсона, закріплюватися на лівому березі. Я поїхав уперед — уже стояли побудовані в тому напрямку. Десь за кілометр до мосту назустріч рухався бригадний МАЗ — увесь простріляний, у водія все обличчя в крові. Уже висадився російський десант. Ми спішилися. Знову авіація. Уже розуміли, що оточені. Або здаватися в полон, або йти штурмувати. Вирішили йти на штурм. Тоді я бачив в очах багатьох страх, розгубленість. Знав: якщо відправлю хлопців уперед, а сам залишуся позаду — діла не буде. Стрибнув на центральну машину — і поїхали. Перед мостом знову спішилися. Поховалися за технікою. Знаєте, до того — АТО, ООС — окопні бої, а тут нічого, відкрита дорога. Лише за технікою і можна сховатися. Але ж ворог ховався і в будинках. Хтось перечекав і стріляв у спини. Це справді дуже важко було.
Читайте також: Євген Дикий: «Вийти з лав ЗСУ можна через цвинтар або інвалідність. Мусимо це виправити»
Прорвали ми міст, слава богу, дивом. Щоправда, на жаль, двох бійців втратили. Сказав командиру взводу: «Прорвалися, добре». А він відповів: «Ще не вечір». Перезарядилися, перекурили, води попили. Отримали наказ відкотитися назад, прикрити іншу колону. Внутрішній голос не віщував нічого доброго, але наказ є наказ. Підходимо до мосту, і я чую перший постріл. Другий постріл. Третій постріл. Удар у живіт. Упав, думав, у броню попало, але встати не зміг — таки в мене. Зліва від дороги канава, поповз туди. Мені ще раз прилетіло — у ногу. По радіостанції сказав, що поранений. Як і ще четверо моїх хлопців. Близько місяця я пробув у лікарні.
— Рідні знали, що ви живий?
— Брат знав хлопця з моєї бригади. Подзвонив, попросив дізнатися про командира роти 11 батальйону. Той за кілька годин зідзвонився: «Тримають оборону моста. Один ротний важкий трьохсотий — невідомо, чи встигнуть довезти. Другий — середній трьохсотий, а третій веде бій. Хто є хто — не знаю». Як дізнався згодом, хтось мамі зателефонував: «Ваш син був важко поранений, не факт, що він вийшов. Вибачайте».
Десь 25 чи 26 лютого — не пам’ятаю — усе було затуманеним, тиждень життя вирвано. Попросив у лікаря телефон. З третього чи четвертого разу згадав мамин номер. Лікар він, звісно, хороший, а от дипломат — такий собі: «Антоніно Іванівно, це реанімація херсонської лікарні». Ще й російською. Мама пригадує, що далі вже й не чула нічого. А потім я заговорив, але через трубку в горлі голос був зовсім іншим. Вона й не повірила, довелося пригадувати дитячу історію, як літачком вікно розбив. Я прив’язав його на шнурок, щоб не вибігати щоразу у двір, а просто потягнути, і спускав з балкона. А він узяв і вниз завернув, у вікно — бабах — і скло посипалося. Поки я спустився, мама вже чекала.
— Як дізналися про присвоєння Героя України?
— Прийшла медсестра й почала вітати. Я і не зрозумів із чим. Каже, президент нагородив. Мабуть, помилилася, подумав. Потім лікарі взялися вітати. Та не може бути. Я до останнього не вірив, аж поки не побачив відео виступу Зеленського. Тоді з нашої бригади за 24 лютого чотири офіцери отримали звання Героїв України. Один, на жаль, посмертно. Ще й прізвище таке гарне мав — Українець. Це найважче для мене. З липня по вересень я двічі-тричі на місяць їздив на похорони своїх хлопців…
— Чому довелося залишити лікарню?
— Ми, військові, шифрувалися в лікарні. Медсестри розділяли на «середніх» — військових та «легких» — цивільних. Їсти першими кликали «середніх» — нам давали більшу пайку. Коли вже більш-менш почав ходити з милицями, якось зранку відчинив двері в коридор — за метри три від мене російський солдат. П’ятий поверх. А я не те що бігати, а й ходити добре не можу. Дошкандибав до медсестер — не по мене, своїх привезли. Але після цієї зустрічі я зрозумів: треба забиратися.
— Хто вам допоміг?
— Спочатку я вийшов на одного священника — з ним не вдалося владнати питання. Як згодом зрозумів, на щастя. Він співпрацював з росіянами. По нього якось приїхали — забрали й відпустили. А відпускали вони тільки тих, хто погоджувався співпрацювати. Майже всіх, кого він переховував, упіймали. До слова, побратима, який дістав поранення разом зі мною, теж упіймали при виїзді з міста після одужання. Він уже майже два роки в полоні.
Тож я подзвонив до Любові Чернецької — волонтерки, з якою мені поталанило познайомитися. Вона все владнала, через два-три дні мене забрали. Товариш Любові Женя, який мене прихистив, їхав попереду й телефоном розповідав, де блокпости. Ми із самим Женею на іншому авто їхали до нього.
Отак єдиний раз за весь той час (місяць у лікарні та два в Жені) я був на вулиці. Весь інший період просидів у квартирі, це морально дуже складно.
— Як удалося виїхати на підконтрольну Україні територію?
— Завдяки брату на мене вийшли хлопці з ССО чи СБУ. Мені здається, що це ССО. Сказали: «Візьми теплі речі та їжу — будемо тебе забирати. Кілька разів операцію відкладали через погану погоду. Код — “їдемо на рибалку”».
Виходжу: темний бусик, відчиняються двері — чоловіки в шкірянках, кепках-бандитках, на руках — татухи. «Ну що, поїхали?» І на що я згодився? Окей, уже як буде, так буде. Усередині сиділо ще троє хлопців на евакуацію. Операцію розгорнули, щоб вивезти їх, а мені пощастило скласти їм компанію. Нас вивезли в посадку, сказали чекати до вечора, навіть курити сидячи. Пробули там десь до восьмої вечора. Далі — з Херсона до Миколаєва на чотиримісному човні. Як проплили дачне село, сповістили: з нами катер з кулеметом. «Будеш другим номером. Стріляти вмієш? — дістав АК і два магазини. — Одиночними, бо на черги патронів не вистачить». І мені стало страшно. Я вже знав, що таке поранення. Це неприємно. Це боляче. І засобів захисту не було — ні каски, ні бронежилета. Ми з розгону влетіли в очерет, залягли, поки катер кружляв. Коли він повернувся, ми попливли далі. Мокрі. Змерзлі. Навіть покурити не могли: сигарети — і ті промокли.
Читайте також: «Мене били, порізали ножем. Але це ніщо, як порівняти з тим, що проходили українці», — британець про російський полон
Приплили кудись. Пірс, літак, військовий катер. Куди пливемо, ніхто не каже. Причал. Виходжу на палубу. Четверта ранку. Щоб зійти на берег, треба переступити з метр, а я не можу: нога ж травмована. Як уперше запитали, хто з нас трьохсотий, я і не зрозумів, що то про мене. За другим разом відповів, кинули кладку для переходу. Лише попросив прикурити, як різко простір залило світло прожектора, аж засліпило. То була камера. І голос: «Служба безпеки України. Вітаємо на рідній землі». От чесно, уперше в житті радів СБУ. Так я знову опинився в Одесі.
— Важко було адаптуватися до цивільного життя?
— Спочатку було дуже важко. Я не бачив себе в цивільному житті. Дуже багато пропустив. Та й тут часто таке ставлення одне до одного — багато корисливих людей. Вони завжди шукають вигоди. Але з дітьми, особливо з молодшими, класом шостим, комфортно працювати.
Дуже комфортно, вони безпосередні та щирі. Колеги в школі часто кажуть, що по мені не видно, що воював: надто спокійний. А може, у мене вже нерви перегоріли. Уже немає чим нервуватися.
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.