У Донбасі за останні два роки склалися певні умови для того, щоб опозиція могла тут заробляти такі електоральні очки, які раніше їй і не снилися. Однак «незгодні» партії, судячи з усього, користуватися цими умовами не хочуть. Ах так, вибачте, пане Томенко, Ви ж як істинний патріот, який вболіває за консолідацію українського суспільства, пообіцяли рушити в цей раз у «чужі регіони». Удачі Вам з таким підходом до справи. Хоча ніякої справи, як підказує мені моє серце, не буде. Як і не було в період останньої президентської кампанії, коли Королевська очолювала донбаський штаб Тимошенко. Нагадаю, що Ющенко в 2004 році за Донеччині та Луганщині сумарно набрав трохи більше 10%, а Тимошенко в 2010-му взяла по Донбасу всього лише на 4% більше. Хоча місцевий штаб ЮВТ на останніх президентських виборах мав у своєму розпорядженні набагато більш серйозні умови й можливості, ніж регіональна команда Ющенка в 2004-му. Ось так чудово попрацювала Наталя Юріївна.
Які ж умови склалися в сьогоднішньому Донбасі на користь опозиції, але якими опозиція не користується?
По-перше, масові розчарування місцевого населення в Януковичі як «своєму» президенті та Партії регіонів як «своїй» політичній силі. Як казав мені один донецький офіцер запасу: «Янукович підвів всіх нас. Всі ці роки я його підтримував, але він нічого не змінив, коли прийшов до влади. Він нас обдурив».
По-друге, хвиля регіональних протестів проти «своєї» влади з боку окремих соціальних груп. Чому ніхто серед загальнонаціональних лідерів опозиції не приїхав підтримати і захистити мітингувальників? Тому що це нижче їхньої гідності?
По-третє, донбасівці в останні роки набагато лояльніше стали відноситься до політичних сил, які позиціонують себе як національно-демократичні. У регіоні поступово зростає рівень української самосвідомості. В цьому відношенні дуже позитивну соціально-психологічну роль зіграв Чемпіонат Європи з футболу, хоча, зрозуміло, на одному спорті в таких питаннях далеко не заїдеш.
Те, що в Донбасі домінує Партія регіонів, – це не біда. Це півбіди. А ще півбіди в тому, що місцева опозиція проявляє пасивність. А пасивність вона проявляє, тому що в її рядах мало гідних активістів,і центральні органи партій не підтримують її належним чином ні матеріально, ні морально. Причому моральний аспект у даному випадку не менш важливий, ніж матеріальний. Наприклад, приїде Гриценко в Донецьк, проведе зустріч з місцевими журналістами і «громадськістю» в особі членів регіонального відділення своєї партії, розповість перед ними, який він послідовний, і поїде. А потім на всеукраїнському телеканалі скаржиться на те, що в Донбасі бояться йти кандидатами в депутати від опозиції. Звичайно, тут не без цього. Ну, а Вами, Анатолій Степанович, хіба не страх рухає, коли Ви, як показує практика, не бажаєте активно скористатися тими умовами, які склалися в Донбасі за час президентства Януковича, щоб частково потіснити позиції регіоналів у цьому забутому опозицією регіоні? Зрозуміло, що вся ця історія стосується не тільки Гриценко. Це просто ілюстрація ставлення українських «сил опору» до роботи з Донбасом. Складається враження, що більшість тутешніх осередків опозиційних партій виконують тільки одну функцію – декоративну.
Як би там не було, об'єднана опозиція висунула своїх кандидатів по всіх мажоритарних округах Донеччини. Якщо не станеться дива, вони всі дружно програють регіоналам. Виділити хочу одного опозиційного кандидата – Володимира Деркача. Він балотується по 41 округу. Був одним з лідерів минулорічної акції протесту донецьких чорнобильців. Цю людину змушує поважати те, що він, на відміну від інших лідерів акції, тоді не піддався спокусі у вигляді фінансових подачок місцевої влади, і не припинив протестувати. Регіональні небожителі вирішили «купити» мітингувальників після того, як акцію протесту не вдалося придушити за допомогою міліцейського штурму. Ось і зараз з Деркачем намагаються боротися за допомогою міліції, викликаючи його в районне відділення і звинувачуючи в тому, що він нібито побив в минулому році якогось студента. Нагадаю, що кандидатом від партії влади в окрузі, по якому балотується Деркач, виступає керівник фракції регіоналів у Донецькій облраді Олександр Бобков.
Серед донецької опозиції я ще відзначив би місцевих активістів ДемАльянсу – молоді хлопці і дівчата, які не тільки говорять правильні речі, але й намагаються на практиці в рамках закону боротися зі свавіллям держорганів. Тим не менше, і Деркач, і регіональний ДемАльянс – це окремі випадки. А говорячи в цілому, опозиційна реальність Донбасу, на мій погляд, у поточній парламентській гонці залишиться такою ж безнадійно похмурою, як і до цього.
Страх, лінь, невіра в свої сили, неправильне розуміння нинішньої донецької дійсності, – все це заважає лідерам української опозиції йти і підкорювати вотчину Партії регіонів. А робити це вже можна і потрібно. Нехай поки що не перемагати, але хоча б складати гідну конкуренцію регіоналам. Чому В'ячеслав Чорновіл та Левко Лук'яненко не називали Донеччину «чужим регіоном», часто приїжджали сюди в 90-х (а часи-то були суровішими, ніж нині) і спілкувалися не тільки зі своїми прихильниками, але й з трудовими колективами, в котрих українські національно-патріотичні ідеї популярністю не користувалися? І після таких зустрічей заручалися повагою багатьох шахтарів і металургів Донбасу. Їхали і не боялися. Бо вірили в те, що говорили, вірили в ідеали, за які сиділи за гратами, а не ховалися за «свої» регіони, не припудрювали національно-патріотичними ідеями особисті політичні амбіції та не боялися програти.