Мої страхи ніяк не вгамовуються і далі залякують, оперуючи потенційно мільярдним бюджетом, у якому знайдуться гроші для всіх сильних клубів двох нібито рівних сторін, причому кошти на це дає одна сторона. Зрозуміло яка.
Мої страхи пов’язані з тим, що поруч час від часу перебувають люди, які в захваті від ідеї об’єднаного чемпіонату. І не сказати, що вони тупі чи фани радянського союзу, зовсім ні. Таких людей мало, але вони є. Розумію, що моє середовище навряд чи може бути об’єктивним зрізом суспільства. Як і те, що ми унікальна територія, на якій п’ята колона приблизно дорівнює сумі решти колон. Тобто може бути все. Я все розумію.
Я спілкувався з українськими фанами з ворогуючих таборів. Це здебільшого молоді люди, які народилися в незалежній Україні. Для них Головне Дербі Країни – це матч «Динамо» – «Шахтар» або «Металіст» – «Дніпро». Категоріями радянського футболу вони не мислять – то було давно. І московський «Спартак» для них – це щось із підручника мрії Дмитра Табачника. Чесно кажучи, я пишаюся тими людьми й покладаю на них великі сподівання.
Але водночас розумію і логіку опонентів. Чемпіонат СРСР справді був цікавим і напруженим. Я плакав жовтенятком, коли Іван Яремчук не забив пенальті в кубку і кияни програли «Спартаку», запам’ятовував на стадіоні «Металіст», що «спорткомитет, мясниковский притон, снова готовит спартаковский трон». То, мабуть, був один з етапів війни за незалежність, тільки тоді це важко було зрозуміти. Я добре пам’ятаю, між іншим, як тоді судили українські команди: судді були такі монстри, поруч із якими нині одіозні Шевцов із Ваксом – лайнсмени з шостої групи другої ліги.
Люди, яким не вистачає першості СРСР, передовсім хочуть повернути часи своєї молодості, вони ностальгують за тим футболом. І головна проблема в тому, що дехто з них має важелі, які дають їм змогу дивитися на ОРУЧФ реально. На їхній погляд, це: а) можливо; б) раціонально; в) прекрасно.
Це колишній харків’янин Євген Гінер (президент московського ЦСКА), колишній киянин Лєонід Фєдун (власник «Спартака») і передусім головний друг усіх українців Газпром із власним «Зенітом» в особі голови правління компанії Алєксєя Міллєра. Після того як «Зеніт», на думку його господарів, почали притискати в російській першості, саме Міллєр завів мову про об’єднаний чемпіонат. І досі говорить так, ніби знає, що це реально.
Якщо ви не стежите за тим, що кажуть про нас на півночі, то я швиденько поясню: росіяни зазвичай вважають, що в нас усе добре: є нові стадіони, значно тепліше, футбольні клуби в приватних, а не державних руках. А оскільки в них тепер під чемпіонат світу теж будуються стадіони, то чому б не об’єднати таку красу газпромівським коштом?
До цього клубу ветеранів перегляду протистояння Лобановський – Бєсков входять і володарі українського футболу. Вони з жахом очікують уведення фінансового фейрплею УЄФА, за допомогою якого планується суворо обмежити інвестиції в клуби, що нині розганяють футбольну інфляцію (зарплату футболістів та їхню вартість) та поглиблюють фінансово-спортивну нерівність між клубами, і єдине, що їх лякає в спільному проекті, – квота участі в єврокубках. Хто від учасників ОРУЧФ гратиме в Європі, за якою квотою і в якій кількості? Якщо компанії «Газпром» – офіційному спонсорові Ліги чемпіонів – вдасться вирішити це важке питання, то від спільного чемпіонату нас відділятимуть лише лічені кроки.
І це справді лякає. Тим більше що наразі український футбол у глибокій кризі, яка випливає з політичних та економічних негараздів останніх років. Зникають клуби, зменшується фінансування, падає якість гри. Але поряд із тим наш футбол уже відбувся, яму дев’яностих пройдено – дещо зростає відвідуваність матчів, де-не-де запрацювали дитячо-юнацькі школи. Він досі брудний, цей український футбол, досі хворий, тут грають амбіції олігархів, а гонор вищий за честь на тисячу поверхів. Але він є і він наш.
Не виключено, що від участі в об’єднаному чемпіонаті виграють лідери – чотири-п’ять клубів. Позбудуться ліміту на легіонерів – і гратимуть південноамериканці в різнокольорових футболках, щиро цілуватимуть незнайомі емблеми й казатимуть в інтерв’ю, що президент клубу для них як другий батько. А решті світитиме доля криворізького «Кривбасу» – був клуб і не стало, наче ніколи й не було. Як ніби не було двадцяти з гаком років боротьби за власного вболівальника.
І я як людина, що п’ять років тому молилася на балконі перед матчем «Спартак» – «Динамо» в Лізі чемпіонів, страшенно цього боюся. У радянські часи я вболівав за всі українські команди, бо відчував, що то більше, ніж гра, що нас там не люблять і радіють кожній нашій поразці. Це відчуття чомусь не зникає. Мабуть, щось із кармою.