Продовження. Першу частину матеріалу читайте за посиланням.
На початку 1900-х років одним з пріоритетних напрямів національної праці ідейного українства й виразним етапом українського національного руху стали його клопотання про власний інформаційний ресурс українською мовою, який дав би змогу поширювати національні ідеї, знайомити широкі кола українства з історією, культурою, літературою, мовою, суспільними процесами, змістом українського життя. Таким ресурсом стала перша щоденна українська газета «Громадська думка», згодом — «Рада».
Редакція щоденної української газети
Після закриття «Громадської думки» її засновники й автори — Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Сергій Єфремов, Петро Стебницький, Володимир Леонтович — розпочинають негайні заходи, щоб відродити видання. Вони вирішують назвати його «Радою», щоб мати більше шансів на отримання дозволу, який з такими великими труднощами вдалося здобути першого разу. Але вдруге українцям чиновники не відмовляли й не зволікали. На їхню користь спрацювали здобуті зв’язки та знайомства в цензурному комітеті, який розглянув їхню нову заяву й дав на неї позитивну відповідь.
Перший номер відродженої щоденної газети «Рада» побачив світ 15 вересня 1906 року, майже через місяць після закриття «Громадської думки». У всіх документах її офіційним видавцем значився український письменник Борис Грінченко, а редактором — Мефодій Павловський, але це були лише формальні дані, бо редакторські обов’язки до кінця 1906 року виконував Федір Матушевський (редактор «Громадської думки»).
Фактичним же видавцем і меценатом «Ради», як і її попередниці, залишався Євген Чикаленко. Справа видання української газети (щоденна, копітка, часом виснажлива, наполеглива, відповідальна) стала свідомим вибором цього українця. Попри зайнятість хліборобським господарством у родинному маєтку Перешори (на Херсонщині) і придбаними маєтностями на Полтавщині, Чикаленко став провідною особою в редакційно-видавничому житті українського щоденника, а сучасники називали його справжньою «душею» газети, яка була для видавця змістом життя, барометром його щоденного настрою і самопочуття.
Газетній справі Чикаленко віддав вісім з половиною років життя: він проживав усі її проблеми, заглиблювався в кожну деталь подій і ситуацій, постійно підтримував комунікації з авторами й співробітниками, формував авторський та редакційний колективи, шукав для газети свіжі й талановиті літературні сили, аналізував невдачі, розвивав стратегію видання, скеровуючи її в площину національних тем, імен, історичних і літературних сюжетів та щиро радів кожному успіху «Ради».
Як свідчать історичні джерела, видання щоденної української газети стало для Чикаленка площиною його самореалізації. На ній він проявився як український діяч, меценат, організатор, натхненник і провідник важливого національного проєкту. На цій площині найвиразніше розкрилися й грані національної ідейності та патріотизму цього непересічного українця.
Читайте також: Євген Чикаленко: менеджер українського руху
Видання української газети — це щоденний копіткий процес, який складався з багатьох організаційних і творчих ланок, їх зв’язували між собою конкретні люди та перекладали на газетні шпальта. Цей процес розпочинався зі збору різноманітних матеріалів від авторів, кореспондентів, крайових дописувачів, телеграфних агенцій, інших періодичних видань. Потім переходив у стадію компонування змісту аркушів і чисел, відведення кожному тематичному й інформаційному сегментові свого місця на строкатому газетному полотні.
Цей організаційно-творчий процес щоденно протікав у двох невеликих кімнатах редакції «Ради», що була за київською адресою: вул. Велика Підвальна, 6, біля Золотих воріт. Там сформувався справжній активний центр українського життя, до якого звідусіль надходили авторські рукописи, прибували гості, відбувалися важливі, а часом історичні зустрічі та знайомства, визначався тематичний курс газети, обиралися її політичні й соціальні орієнтири.
Редакцію української газети ніколи не оминали українці, які приїздили до Києва з інших міст. Там їх завжди зустрічали гарячим чаєм, свіжим номером «Ради» й цікавими розмовами. Серед таких гостей редакції були: Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Іван Франко, Володимир Самійленко, Модест Левицький, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Олександр Олесь та багато інших відомих українців, які співпрацювали зі своєю єдиною щоденною газетою.
Редактори української газети
Редакційне життя української газети формували її постійні співробітники: редактор, секретар, ведучі газетних рубрик: щоденних («По Україні» («З українського життя»), «У Київі») і тематичних («За кордоном», «З газет та журналів», «З життя партій», «Театр і музика», «З наукового, літературного та артистичного життя», «У суді» та інші), завідувач контори, який відповідав за фінансові справи, вів рахунки з друкарнею, виплачував зарплати й авторські гонорари. Люди, що обіймали зазначені посади, щоденно приходили в редакцію і компонували кожне газетне число: читали авторські рукописи, відбирали їх для друку за критеріями черговості та відповідності (літературної, тематичної, цензурної), набирали тексти на друкарській машинці, редагували їх, передивлялися новини з інших газет і телеграфних агенцій та заповнювали актуальними й найцікавішими щоденні рубрики «Ради». Варто зазначити, що всі ці технічні процеси відбувалися не за допомогою звичних для нас комп’ютерів і медіаресурсів, а набагато складніше й повільніше: лише з паперовими варіантами й на друкарській машинці.
Перший склад редакції «Ради» сформувався на початку 1907 року. За словами Євгена Чикаленка, він видався вдалим: працьовитим, талановитим і безконфліктним.
Офіційним редактором колегіально був затверджений Михайло Грушевський, а його помічником — Мефодій Павловський, секретарем — Симон Петлюра, рубрики ж вели: Михайло Хотовицький, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Михайло Лозинський і Богдан Ярошевський.
До цього першого складу редакції були запрошені й інші автори «Ради»: Григорій Коваленко, Іван Кревецький, Євген Тимченко, Юхим Квасницький. Але з різних причин кожен погодився співпрацювати з газетою не на постійній основі, а як автор. Як свідчить бібліографія «Ради», Григорій Коваленко та Юхим Квасницький дотримали своїх обіцянок, надрукувавши в газеті десятки яскравих матеріалів різних жанрів і тем.
Першого редактора (і «Громадської думки», і «Ради») Федора Матушевського Євген Чикаленко високо цінував, відзначав його працьовитість, наполегливість, професійність, чудове володіння літературною українською мовою та відданість газетній справі. Видавець зійшовся з редактором і працювали вони більше ніж рік погоджено та безконфліктно. Проте наприкінці 1906 року під час обговорення нового складу редакції «Ради» між ними пробігла чорна кішка.
Чикаленко, отримавши гіркий досвід від праці в редакції працелюбного, талановитого, але амбітного Бориса Грінченка, мав бажання сформувати її новий склад з інших людей: професійних і компромісних. Федір Матушевський наполягав, щоб до нової редакції взяли Марію Грінченко — дружину Бориса Грінченка. Він був наполегливим і поставив умову: якщо з його пропозицією не погодяться, він залишить редакцію. Євген Чикаленко, при всіх симпатіях і довірі до редактора, не поступився: він не бажав, щоб Грінченки працювали в новій редакції, хоча не ворогував з ними, постійно заохочував подружжя до авторства в «Раді», яка широко популяризувала їхню творчість і працелюбність.
Високо цінуючи публіцистичний і літературний талант Бориса Грінченка, його глибоку ідейність, Євген Чикаленко зауважував складну автократичну вдачу письменника, яка стала великим випробуванням навіть для такого невеликого колективу, як редакція української газети, та для нього особисто.
Видавець часто писав у листах, що кожен його візит до редакції «Громадської думки» й «Ради» 1906 року з її атмосферою постійних суперечок, докорів, неможливості знайти компромісне рішення навіть у нескладних питаннях закінчувався для нього фізичними стражданнями на кілька тижнів (загостренням хронічної неврастенії шлунка).
Окрім зазначеної причини, Федір Матушевський постійно підшукував собі посаду з більшим заробітком, бо редакторського йому не вистачало на утримання родини з трьома малолітніми дітьми. На початку 1907 року Федір Матушевський залишив редакцію і виїхав з Києва в передмістя (Боярку), а згодом влаштувався в Києві на посаду в страхове агентство. З початку 1907 року редактором «Ради» стає врівноважений, спокійний, дипломатичний Мефодій Павловський, якого Євген Чикаленко вважав людиною професійною, емоційно стриманою, недражливою та добрим знавцем української народної мови, рівня Федора Матушевського.
Читайте також: Пʼять причин, чому імʼя Євгена Чикаленка має бути у топоніміці Києва
Але не всі прихильники «Ради» розділяли вибір Євгена Чикаленка та його симпатії до Мефодія Павловського. Проти нього був радикально налаштований Леонід Жебуньов — прихильник і популяризатор «Ради», який своїми діями, вчинками доводив відданість газетній справі та щире бажання зберегти її в найкращому тематичному й авторському форматах. Градус його незадоволення редактором зростав щороку. Леонід Жебуньов вважав Мефодія Павловського невідповідним обійнятій посаді за своєю ерудицією, мовною газетною політикою, стереотипними журналістськими манерами, про що він не один раз казав Євгену Чикаленкові. Інші читачі «Ради» також критикували редактора за газетний правопис, консервативну позицію, скромні літературні здібності тощо. Проте стриманий Мефодій Павловський усю критику на свою адресу сприймав без образ. Він робив і далі свою справу, працював у редакції та активно друкувався в «Раді», бо там роботи завжди було багато, а працівників не вистачало.
Іноді в «Ради» виникали й кризові ситуації з редактором. Навесні 1910 року (з березня до травня) Мефодія Павловського посадили на два місяці в Лук’янівську в’язницю за одну зі статей постійного автора Сергія Єфремова. Тоді в редакцію знову запросили Федора Матушевського.
Але Євген Чикаленко підкреслював, що насправді то були дуже складні місяці редакційного життя, бо Федір Матушевський, перебуваючи на посаді, не встигав опрацьовувати рукописи. Тоді й видавцеві довелося сісти за редакційну обробку газетних матеріалів, аж поки невідкладні весняні сільськогосподарські роботи не покликали його на рідну Херсонщину. На якийсь час до виконання редакторських обов’язків залучили й Сергія Єфремова. Але він дуже хвилювався, був не впевнений у тому, що не підведе газету під нові штрафи, бо, за словами Євгена Чикаленка, абсолютно не відчував «цензурності» газетних тем і змісту матеріалів.
Секретарі й фінансисти редакції «Ради»
Другим працівником у редакції «Ради», після редактора, був її секретар, який вів усю газетну й редакційну документацію. У 1906–1907 роках цю посаду обійняв молодий журналіст Симон Петлюра. Він став вигідною кандидатурою, бо лише повернувся з Галичини з набутим журналістським досвідом: редагував у Львові часопис «Селянин» (1905), співпрацював з «Літературно-науковим вістником», «Записками Наукового Товариства імені Шевченка» та «Волею». Євген Чикаленко помітив у Симона Петлюри професійний і літературний дар та неприховану українську ідейність. Окрім секретарських обов’язків, він став цікавим автором «Ради», писав багато і на різні теми (реалістично, часом іронічно), викладаючи цінні факти: про національний рух, його завдання, локації та форми серед українських студентів, про театрально-культурне життя й інше. Але через політичні погляди (соціал-демократа) і редагування Симоном Петлюрою з 1909 року в Києві нової тижневої газети «Слово» (соціал-демократичного напряму), з якою «Рада» часто полемізувала, він залишив посаду в щоденній газеті.
Наступником Симона Петлюри став молодий, енергійний і талановитий письменник Василь Королів, який, вийшовши з в’язниці, приїхав до Києва й шукав собі заняття та життєві орієнтири, бо був позбавлений права працювати за фахом. Веселий, діловий, креативний Василь Королів став душею редакції, завжди наповнюючи її позитивними емоціями, бо був комунікабельним, відкритим, цікавим своїми авторськими проєктами та ідеями, за які отримав від співробітників прізвисько винахідливого й практичного «американця».
Читайте також: Олексій Сокирко: «Відсутність знань про свою еліту в минулому формує комплекс меншовартості в сучасного українця»
Була в редакції й посада завідувача контори та фінансів. За рекомендацією Федора Матушевського, спочатку на неї взяли Максима Синицького, який мав комерційні здібності й добре розбирався у фінансових питаннях. Редакції такий відповідальний працівник цілком підходив, а Максим Синицький також мав тоді велику потребу в посаді, яку йому важко було знайти через таку особисту історію. Бувши студентом Дерптського (Тартуського) університету, за політичні погляди він потрапив до в’язниці. Але після звільнення університетська адміністрація не дозволила опальному студенту навчатися далі. Максим Синицький опинився в Києві, серед учасників українського руху й обрав вдалий шлях своєї самореалізації в редакції української газети. Євген Чикаленко відзначав його професійність, літературний талант і відданість газеті. Максим Синицький мав приємний темперамент і невимушене спілкування як зі співробітниками редакції, так і її авторами та партнерами української газети. Він обіймав посаду до 1909 року. Знайшовши в Києві вакансію помічника присяжного повіреного, Максим Синицький залишив редакцію «Ради».
Його наступником став скромний і також дуже відповідальний Григорій Шерстюк — відомий педагог з Полтавщини, автор української граматики й талановитий публіцист, який багато писав у «Раді» на теми національної освіти в Україні, презентував українську педагогічну літературу та взагалі став цінним надбанням для газети. Коли Григорій Шерстюк потрапив до в’язниці, його обов’язки виконував ще один колоритний працівник Прокіп Понятенко, педантичний і дуже скрупульозний у фінансових питаннях. Окрім виконання посадових обов’язків, цей талановитий українець (соціал-демократ за політичними поглядами) друкував у «Раді» публіцистичні нариси, іноді передові статті на актуальні теми суспільно-політичного життя.
Укладачі щоденних рубрик української газети
У редакції працювали й ведучі (укладачі) щоденних рубрик, які формувалися на матеріалах українських, галицьких, російських, іноземних видань. Так рубрику «З газет та журналів» 1907 року вів Михайло Хотовицький, студент Київського університету святого Володимира, «З українського життя» — Дмитро Дорошенко, також студент історичного факультету Київського університету, «З російського життя» — Людмила Старицька-Черняхівська, громадська діячка й письменниця. Постійними авторами рубрик «По Україні» та «По Росії» були талановиті брати Юхим і Григорій Квасницькі, яскравий журналіст-початківець Максим Гехтер та інші. Рубрику «За кордоном» змістовними матеріалами наповнював талановитий галицький публіцист Михайло Лозинський. Для співпраці з «Радою» його до Києва на якийсь період запросив Михайло Грушевський. Виїхавши ж із Києва до Львова, Михайло Лозинський і далі співпрацював з «Радою» як її власний львівський кореспондент та надрукував у газеті помітний сегмент оригінальних матеріалів про Галичину. Ведучі газетних рубрик часто змінювалися. Зазвичай, ними ставали студенти київських вишів, які поєднували навчання з підробітками, що було звичною практикою студентського життя в усі часи. Але більшість молодих редакційних заробітчан стали для «Ради» невипадковими людьми. Вони мали літературний хист, були талановитими й з українською журналістикою поєднали себе на довгі роки. Згодом зі штатних співробітників редакції української газети вони стануть відомими публіцистами й дописувачами не лише «Ради», а й інших українських видань і залишать чималу бібліографію надрукованих матеріалів у національній журналістиці.