Зайве казати (але це буде сказано ще не раз), що війна докорінно змінює все. Література теж не уникає цього впливу. Утім, наївно вважати, ніби це стосується тільки тематичного її виміру, мовляв, просто побільшало книжок про війну, та й усе. Насправді ж ці зміни значно глибші, ніж може здатися на перший погляд, і подеколи вони зачіпають найбільш неочікувані аспекти. Наприклад, цікаво те, як війна впливає на жанри в сучасній українській літературі, адже їхня система стрімко трансформується, і це великою мірою симптоматично й показово щодо того, як нині змінюються пріоритети українців узагалі.
Якщо говорити про те, як жанри літератури реагують на повномасштабну війну, то передусім тут ідеться про зміну їхньої ієрархії: одні жанри стають чільними, інші ж, навпаки, відходять на задній план. Позиція поезії майже незмінна: у цьому сегменті літератури все стабільно добре. Про це свідчить велика кількість виданих (зокрема, і за кордоном) антологій українських віршів, поява нових імен (як-от Павло Вишебаба) та й узагалі актуалізація короткої, конденсованої, емоційної форми тексту як найдоречнішої за обставин війни. Врешті, ще 2018 року в «Антології молодої української поезії» упорядник Мирослав Лаюк писав, що «українська поезія сьогодні таки й справді одна з найпотужніших у світі», але це тому, що «поезія переважно говорить про розриви, тріщини, шрами й відкриті рани». Очевидно, що з 2022 року цей статус-кво не тільки зберігся, а й укоренився.
Читайте також: Вікторія Амеліна: «Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації»
Натомість художня проза (здебільшого велика, але й коротка теж) поступається актуальністю. У світовій літературі роман і досі є провідним жанром, але в українському контексті виникає проблема: роман потребує значно більше часу, ніж окремий вірш чи навіть ціла поетична збірка, а за умов війни це майже неможлива розкіш. Тут потрібна історична дистанція, час для рефлексії, немалий період роботи над текстом — словом, усе те, що дає роману змогу охопити великий пласт інформації та ідей, вибудувати вагомий наратив тощо. Тому романи, які з’являються в українській літературі сьогодні, або написані ще до повномасштабного вторгнення і видані вже після (нерідко в таких випадках автори додають передмову, своєрідний дисклеймер, де зазначають, що книжку написано до 24 лютого 2022 року, а тому деякі моменти в ній уже можуть бути нерелевантні), або написані й надруковані під час повномасштабної війни, але не претендують на універсальність чи «високу полицю», намагаючись натомість окреслити проблему «тут і тепер».
А от на авансцену виходять жанри, що перебувають на периферії художньої літератури, — есеїстика та репортажистика. Літературні репортажі чи не вперше за всю історію їхнього існування в українському культурному просторі нарешті почали видавати окремими книгами, на які є чималий попит. Наприклад, з’явилися збірка репортажів очільника проєкту «Ukraїner» Богдана Логвиненка «Деокупація» та збірка від команди медіа Reporters «77 днів лютого». Видань есеїстики теж більшає: Костянтин Москалець, Оксана Забужко, Василь Махно, Славенка Дракуліч — усіх і не перерахуєш.
Але про чільність есеїстики та репортажистики в сучасній українській літературі свідчить навіть не кількісний характер, а те, як їхні елементи проникають в інші жанри. І справді, поезія та художня проза стають дедалі репортажнішими. Взяти, наприклад, нещодавно презентовану антологію поезії «Поміж сирен». Тут досить багато віршів є наративними, себто вони не так фіксують емоцію і роблять зріз внутрішнього світу ліричного Я, як розказують певну історію у віршованій формі (здебільшого це верлібри). Не буде перебільшенням сказати, що в деяких із цих поетичних текстів навіть можна визначити сюжет і розкрутити його, наприклад, в оповідання чи новелу; так само майже з повною певністю можна стверджувати, що ці розказані у віршах історії мають реальне підґрунтя й пов’язані з досвідом самих поетів і поеток.
Читайте також: Читання «не для дітей»
У сучасних українських романах зв’язок з документалістикою дещо інакший — він полягає в розмиванні поняття «художня фікція». Бажання авторів та авторок засвідчити своїм письмом власний досвід чи актуальні події врешті призводить до того, що більшість їхніх текстів значною мірою автобіографічні або принаймні «основані на реальних подіях». От, наприклад, цьогорічний літературний дебют — «Весілля Настусі» Ольги Богомаз чи новий роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля». У цих романах важко встановити, де закінчується вигадка, а де починається правда; які події відбулися в реальному житті, а які є лише художнім переосмисленням; які персонажі мають прототипів, а які існують лише на сторінках книжки. Ця література глибоко вкорінена в дійсність, тож вона більше розказує про наш світ, аніж власне про літературу.
Та навіть цим вплив документалістики на сучасну українську літературу не вичерпується. За останній час з’явилося кілька видань, які самим своїм існуванням засвідчують дивний і неочікуваний перехід літературного жанру в… лексикографію. Ідеться про випадки, коли на позір звичайний жанр з певних причин починають окреслювати як своєрідну словникову статтю. Ось, наприклад, нещодавно укладена Остапом Сливинським збірка коротких текстів від різних людей із різних міст. На перший погляд, ці твори нагадують верлібри чи принаймні дуже коротку художню прозу. Але ж ні, Остап Сливинський прямим текстом каже в передмові: «Це не вірші». То що це? На відповідь наштовхує назва книжки — «Словник війни». Це і справді словник за своєю концепцією та композицією: подібно до ліричного циклу Чеслава Мілоша «Світ. Наївні вірші», кожен текст тут пояснює семантику певного слова, яке внаслідок повномасштабної війни змінило своє значення («Ванна», «Ключі», «Сонце», «Яблука» тощо), і всі ці слова укладено за словниковим принципом, себто за алфавітним покажчиком. Це важливий і цікавий проєкт, але він стає ще цікавішим саме в контексті модифікації жанрів сучасної української літератури, адже це не єдиний такий випадок.
Цьогоріч також з’явилася нова книжка Василя Махна — «З голосних і приголосних». Якщо спробувати наосліп поза контекстом визначити жанри тих текстів, які вміщено в цю збірку, то частину з них можна назвати есеями, іншу частину — автобіографічними оповіданнями, ще іншу — літературними портретами. Проте остаточно з’ясувати природу їхніх жанрів можна лише з урахуванням підзаголовка книжки — «Енциклопедичний словник імен, міст, птахів, рослин та усілякої всячини». Василь Махно уклав цю збірку на перетині свого письма та всього цікавого, що йому вдалося вичитати в інших книжках. І знову маємо видання, створене за принципом словника: кожен текст тут апелює до конкретного поняття («Бібліотекар», «Війна», «Облога 1240 року», «Сарамаґо», «Чортків» тощо), і всі ці слова розміщені в алфавітному порядку.
Чому з’являються такі книжки? Чому взагалі в сучасній літературі з’являється потяг до репортажистики? Вочевидь, причиною тут є прагнення авторів фіксувати й свідчити. Війна так стрімко змінює все навколо, що світ стає мінливим. Письменники й письменниці відчувають це й тому намагаються зафіксувати актуальний стан свого середовища та оточення бодай у письмі. Їхні тексти — це спроба розставити маяки та орієнтири в просторі, де війна швидко вихоплює ґрунт із-під ніг. Ця література не претендує на вічність, адже стани, які вона описує, актуальні тільки тут і тільки тепер, але в цьому й полягає цінність таких творів. Вони засвідчують, як докорінно міняються значення найпростіших слів і сприйняття найбанальніших явищ, як колись знайомий світ стає невпізнанним. (До речі, ці книжки будуть неабияк важливими й після війни, бо вони зможуть украй вичерпно пояснити клімат сучасного життя.)
Читайте також: «Весілля Настусі»: як читати український Схід?
З огляду на це проступає і ще одна особливість сучасних жанрових модифікацій: література вміщує дедалі більше візуального. Літературні репортажі сьогодні майже неможливі без супроводу фотографії, та й самі тексти часто концентруються на візуальних деталях. От уже згаданий Мирослав Лаюк у своїх репортажах скрупульозно фіксує картину навколишнього середовища: вигини обвислих дротів і хлопчик з табуретом на Херсонщині, грона мерзлого винограду й написана на картонці перероблена карпатська колядка під Гуляйполем. У «Словнику війни» трепетні тексти доповнюють ілюстрації Катерини Гордієнко, а Василь Махно у своєму енциклопедичному словнику часто згадує кіно («…може, тому, що брутальність часу потребує більшої візуалізації?» — припускає автор).
Фактично, візуальність як ще одна риса модифікації жанрів свідчить про те саме — про бажання фіксувати актуальний стан світу, який уже наступного дня буде інакшим. Тож і надалі варто очікувати появи ще більшої кількості репортажів та есеїв, словників, лексиконів, абеток та енциклопедій, що будуть впорядковувати наш непостійний простір, наративної поезії, яка емоційно розказуватиме про пережитий досвід, і вкоріненої в дійсність прози, яка намагатиметься відрефлексувати реальні події. Згодом такої літератури стане неабияк багато (власне, її вже немало), що, врешті, корелює з нашим прагненням зрозуміти світ та себе в ньому, тож художність і вигадка відступають на задній план. Може, ми до них ще колись повернемося.