Нинішні довгі списки Книги року BBC укотре продемонстрували цікаву тенденцію: уже кілька років номінація «Есеїстика» засвідчує, що небелетристичні жанри стають дедалі популярнішими. І це цілком закономірно, адже зараз почасти надолужуємо втрачене. Колоніальний статус вітчизняної культури надовго спричинив пріоритетність публіцистики, памфлету, викривальної та закличної риторики. Бо коли література підпорядковується ідеології, вона бере на себе наставницьку роль і починає ретранслювати цінності, які поділяє певна група, партія, громада. І все це, звісно, неуникненно звужує простір авторської свободи, а читач опиняється в позиції інфантильного підлітка, якому потрібен мудрий письменник-наставник. Радянська література (як і письменство так званого нацреалізму) уникала складних сенсів і натомість шукала остаточних і однозначних істин та непомильних тверджень.
Водночас есей передбачає роздум, сумнів, осмислення себе та власного ставлення до культури. І в цьому контексті ще в 1960-х роках прикметною була назва есеїстичної збірки Юрія Шереха «Не для дітей». Він означив радикальну зміну концепції адресата: автор і читач на рівних долучаються до інтелектуальної пригоди, вони постають дорослими, зрілими співрозмовниками. Власне, есеїстика активно розвивалася саме в еміграційній літературі повоєнної доби. Після програних державницьких змагань доводилося розбудовувати нову модель культурно-національної тожсамості, роздумувати над проблемами розвитку національної культури без підтримки держави. Якраз тоді з’явилися тексти, що стали класичними. Євген Маланюк, Віктор Домонтович-Бер, Юрій Шерех визначили канон жанру.
Наведення знищених мостів
І лише після здобуття незалежності есеїстика почала стрімко розвиватися на українотеренних землях. До того ж цікаво, що від кінця минулого століття Оксана Забужко, Тарас Прохасько, Кость Москалець (низку імен, звісно, можна розширити) ніби підхопили обірвану нитку та знову звернулися до проблем постколоніалізму, ідентичності й колективної пам’яті, над яким застановлялися й автори «Мистецького українського руху» після Другої світової (див. Тиждень № 48/2020). Починати слід було з визначення й увиразнення традиції, пошуку затоптаних слідів, наведення знищених мостів. Тому корегували — і то якнайрішучіше — також власну історію. Рефлексії над самим поняттям Європи були зокрема й історичними рефлексіями, адже культура завжди залишається підґрунтям європейської ідентичності.
Читайте також: Олександра Коваль: «Хочеться, щоб бібліотеки, особливо в маленьких містечках і селах, стали тим місцем, куди люди йтимуть вечорами»
Назва есею Андруховича «Центрально-Східна ревізія» прочитується в контексті переоцінки пам’яті, культурного спадку, міфів, родинних спогадів, усього того, що (хай затінене й приховане) попри всі зачистки й гіпнози, спалення архівів і промивання мізків — таки вціліло. Культурна тожсамість нації ґрунтується сьогодні зокрема й на цих приватних цінностях. Родинні перекази вплітаються в ширші історичні наративи та безпомилково засвідчують приналежність до іншої культурної спільноти, аніж та, яку означували Тамбовом і Ташкентом. Це можуть бути, скажімо, деталі, назавжди зафіксовані чіпкою дитячою пам’яттю.
Тарас Прохасько увиразнює поняття спадку через конкретику збережених речей. Син перекладає книжки у старожитній шафі — і ось «нарешті знайшлася одна з моїх найулюбленіших книжок, її я не можу повноцінно читати, але саме ця книжка не потребує читання. Просто я ще не бачив досконаліше виготовленого тому. Звичайно, є безліч люксусових видань. Але ця збірка перекладених німецькою казок Оскара Вайлда вражає іншим. Вона є лаконічною сукупністю бездоганно виконаних деталей, які утворюють книжку як промисловий продукт». Однак не це робить том Оскара Вайлда дорогим і унікальним. Прохаськові йдеться про додаткові смисли й конотації, які він називає «обжитістю, олюдненням. Те, чого спочатку бракує всім виявам поступу. Те, що на нашім фрагменті Європи завжди з поступом конфліктувало, бо поступ його просто нищив, сам ледве встигаючи ставати обжитим. Артефактом, який беззаперечно свідчить і про власну історію, і про загадку, є написане ім’я і прізвище мого діда в давальному відмінку, ім’я й дівоче прізвище моєї бабці і нижче — Ґмінд, бараки, 16 грудня 1916 року». Історія знайомства діда й бабці у книжці «З цього можна зробити кілька оповідань» вписується в контекст воєнних і революційних подій, які стрясали Європу: «У будь-якому разі, дідо з бабцею познайомились у Ґмінді. А ця книжка виглядає вже пізнішим миколаївським подарунком, їм було по двадцять років. Потім були Альпи, контузії, Листопадовий зрив, УГА, полон, інші бараки, смерті найближчих, розпад імперії, навчання у Відні, діти, прийдешня війна й усе двадцяте століття. Сумні казки Оскара Вальда брали участь у всіх переміщеннях. Урешті те, що недавно їх витирав від книжкового пилу їхній правнук, теж можна назвати поступом. Або обжитістю. Або обжитим поступом. Або поступовістю обжитості, або…».
Якраз «бабця виявилася неймовірно щедрою стосовно того, що називається спадщиною. /…/ Не йдеться про бабцину історію, яка зуміла стати частиною моєї настільки, що в деяких снах цитати з неї важко відділити від фрагментів власного пережитого. /…/ Бо бабця виявилася значно щедрішою в тому, що можна вважати спадщиною. Бабця подарувала мені це місто. Хоч би куди я пішов, тепло її перед-тим-перебування мене вже гріє. Будинок, у якому вона народилася, виявився філіалом художнього музею. Школа, де вона вчилася, біля базарчика, де я купую продукти, її колишня гімназія — навпроти моєї колишньої школи. Будинок, у якому вона поселилась, — у тому кварталі, в якому я прожив усе своє життя. І так далі. Не кажу вже про вулиці, якими вона ходила. Таке саме трапляється й у Львові. Хоч і не з такою напругою. Жаль, що я ніколи не був у Відні. Вона мешкала там багато років. Але знаю, що, потрапивши колись туди, не чутимуся чужим. Щось та й упізнається, десь відчується певне тепло. Таку я вже отримав спадщину». А незнання чеської, рідної мови діда (знов же, «згадуються дивовижні дитячі чеські книжечки початку сімдесятих, неповторна графіка, яка тоді важила більше, ніж химерні віршики про те, що мав «дідечек колоточ, і з’єв єго червоточ») викликає почуття вини: «Те, що мій дідо був моїм дідом один рік, що мій тато народився пізніше, ніж той помер, і тато не чув жодного пестливого чеського слова, зовсім не означає, що він перестав бути і татом, і дідом. Зрештою, залишилися незаперечний генотип і цілком упізнаваний фенотип. Зрештою, навіть після своєї смерті дідо став причетним до українських історій, бо саме його деякий час енкаведисти вважали Робертом. Зрештою, з роками він видається мені все ближчим і ближчим». Індивідуальна ідентичність дедалі частіше утверджується через звернення до родинних спогадів.
Означуючи «ґрацьку» історію свого діда як «історію про долю й вибір», Оксана Забужко акцентує тим самим і власні пріоритети: «Мій дід, Іван Забужко, в юності мріяв стати лікарем. Студіювати медицину він гадав у Ґраці». Змушений опікуватися родинним фільварком, мрію свою так і не зміг здійснити. Внучка занурюється в минуле, коли прогулюється тими самими вулицями, де міг би — за інших обставин — ходити її дід — студент медицини: «Як дивно, думала я, блукаючи Ґрацом восени 2002-го — через вісімдесят років по тому, як цими самими вуличками міг блукати мій дід (от тільки — чи став би він тоді моїм дідом? Чи не потекло б, бува, його життя по геть іншому руслу — з іншою жінкою, іншими дітьми, а чого доброго, й іншою країною?..), як дивно, що це місто, яке в нашій родині вже три покоління є символом «життя-яким-воно-мало-б-бути-але-не-відбулося», існує насправді, що воно реальне — домашнє й тепле, як спогад про дитинство, і пахне, як і належить пахнути дитинству, — гарячими каштанами, мандаринками та глінтвейном… І вже зовсім дивно, що мені випало опинитись у цьому місті — у фортеці на горі, звідки все його видно як на долоні — зі своїм ноутбуком саме тоді, коли я почала роботу над «Музеєм покинутих секретів» — романом-сагою про три покоління однієї родини, чиї долі пов’язані між собою протяглими крізь ціле ХХ століття «підпільними» нитями — довготривалими, невидними в межах одного людського життя наслідками раз зробленого вибору».
Читайте також: Олександра Коваль: «Система відстоює своє право на існування в статус-кво»
Ось іще одна мемуарна сильветка: «Я навіть бачу, як одного зі світанків понад сто років тому судетський німець з іменем Карл уперше в житті висідає з поїзда на станції Stanislau — це Галичина, він ще не бував тут ніколи, він знає тільки те, що це найглухіша в усій державі діра, брудна провінція, а якщо відверто — просто дупа, задниця, Arsch, але саме тут він чомусь вирішує почати життя спочатку, jawohl, це вже не перша (з натяжкою друга) молодість, він уміє копіювати старі картини, може малювати церковні образи для уніатів, у нього добротний віденський вишкіл, він знає, як змішувати справжні фарби, знає майже всі властивості кожної деревини, всякого полотна, він педантичний і порядний, він майстерний у своєму реместві /…/ І це мій прадід, і тут ми його покинемо, бо це тільки одна з людських історій». Важливо, що йдеться про реконструкцію не лише індивідуальної, а й колективної пам’яті. До того ж акцентовано — на відміну від 1960-х і багато в чому суголосно з модерністськими 1920-ми — на ролі міста, міської культури, міської громади у збереженні саме європейської ідентичності українства.
У пошуку адресата
Серед останніх есеїстичних книжок вирізняється «Про що писати» Андрія Содомори — чи не найкраща есеїстична збірка року. Ці есеї обдаровують читачів фантастичним (і чи не цілковито забутим у щоденних клопітних перегонах із самим часом, у стремлінні за невловними фантомами!) відчуттям неспішності. Ніби нарешті зупиняєшся, забуваєш про всі принуки й обов’язки — й маєш змогу зосередитися на речах первинних і насправді найважливіших. Андрій Содомора — перекладач Софокла, Горація, Овідія, неперевершений знавець античної культури, який особливо пильно застановляється над нашою здатністю пізнати минуле, хай на мить з’єднати ланки розірваного ланцюга, стати пасажирами машини часу. Проблеми збереження пам’яті набувають для нас нині, звісно, зовсім іншого значення, аніж донедавна. Маємо так багато технічних засобів консервування досвіду, фіксування побаченого й почутого, що іноді чи не мусимо вибирати, що ж піддати забуттю, а що передати наступним поколінням. Адже людська пам’ять так чи так скінченна й обмежена. (щоб увиразнити цю різницю обсягів людської й машинної пам’яті, згадаймо таку актуальну нині проблему збереження цифрового сміття, безлічі фотографій — селфі, ще селфі, селфі над прірвою й на загрозливому краю крижини, — які архівуються, хоча найпевніше, що власники ніколи не встигнуть їх переглянути.) Чи не за асоціацією з цими змінами можливостей дослухатися до минулого, вдивлятися в його обриси Андрій Содомора мріє про те, що якимось дивом відкриється фантастична змога почути голоси, скажімо, Сапфо чи Горація. А тим часом найпевнішим способом зберегти зв’язок з історією, зі світом відмінним і не завжди збагненним, залишається таки письмо. Андрій Содомора виніс у назву збірки питання «Про що писати?», яке в тексті доповнює ще й роздумами про адресата. Для кого пишемо, чи конче треба сподіватися на чийсь відгук або хоча б прихильну увагу? Чи могли б ми писати, знаючи, що текст ніхто ніколи не прочитає? Зрештою, чи може письмо бути лише автопсихоаналізом, засобом порозумітися з собою й тільки з собою? На все це різні автори відповідали по-своєму, залежно і від зовнішніх обставин, і від внутрішньої налаштованості чи настанови. Але надія на порозуміння в кожного, хто береться розповідати, таки є. Цю книжку сприймаєш як добірну колекцію —скажімо, моментів, миттєвостей часоплину. До неї не потрапило все те, що не відповідає виробленому смаку збирача. Тому читач отримує задоволення від кожного експоната, кожного свідчення, яке обов’язково зрезонує з його власним настроєм. Не конче сьогодні, але колись.
Парадокси двійництва
Якщо спробувати окреслити тенденції розвитку сучасної есеїстики, то впадає у вічі, зокрема, те, що до цього жанру більше почали звертатися філософи. До гучних книжок, як-от «Чарунки долі» Вахтанґа Кебуладзе, «Плинні ідеології» Володимира Єрмоленка, цього року додався «Двійник» Тараса Лютого. Двійництво, роздвоєність, розколотість, нарцисизм, віддзеркалення — усе це й багато чого схожого стало підґрунтям безлічі знаменитих сюжетів світової культури. Україна зараз переживає час інтенсивного переформатування національно-культурної тожсамості, і про роздвоєність та боротьбу незгідливих внутрішніх «я» знаємо не лише з книжок, а й з власних виснажливих шукань. Закономірно, що серед іншого об’єктом аналізу стало й красне письменство. Тарас Лютий звертається до доробку Миколи Гоголя та до проблеми «двох Миронів» у спадщині Івана Франка. Для осмислення нашої постколоніальної ситуації все це неймовірно важливе. Адже впродовж кількох століть українські інтелектуали мусили співіснувати з переможцями, а відтак неуникним ставало маскування, пристосування, коли працювати доводилося водночас і на систему, і проти системи. Поняття зради й вірності втрачали однозначність і не завжди надавалися до чіткого розрізнення.
У польській літературі втрата державності, а відтак необхідність пристосовуватися до переможців породили складні контраверсії навколо поняття валенродизму й самої постаті загадкового героя поеми Адама Міцкевича «Конрад Валенрод». Іван Франко співпрацював з польськими виданнями, раз у раз конфліктував то з українським, то з польським середовищем, а в 1897 році навіть написав статтю «Поет зради», представляючи Міцкевича аморальним оспівувачем перекинчицтва й підступності. До того ж вважає таку схильність мало не наскрізною у творчості старшого автора, хоча, як зауважував Григорій Грабович, «насправді йдеться про доволі широку гаму наративних стратегій і, зрозуміло, самопроєкцій, де основною структурою є роздвоєння, перевтілення, маскування героя тощо. Не все це, річ ясна, можна назвати «зрадою»». Над поняттям зради українським письменникам ХХ століття довелося задумуватися часто: для представників колонізованої нації співіснування з переможцями означає неуникненність компромісів і необхідність примиряти непримиренні за нормальних умов ціннісні настанови. Так людина в кайданах ходить інакше, ніж без них. І в самому понятті валенродизму, зрештою, дуже неоднозначному й суперечливому навіть у Міцкевича, різні автори наголошували несхожі акценти. Іван Франко, серед іншого, окреслює межі компромісів, на які зважується вождь, народний провідник. Роздвоєння, маскування стає маркером нецілісності ідентичності, плинності й повсякчасної змінності внутрішнього «я». Але змінність не тотожна дезінтеграції особистості, а межу між роздвоєністю й дворушництвом усе ж здебільшого можна визначити. У Франковій поемі «Похорон», схоже, чи не більше запитань, аніж відповідей. Мирон, у певному сенсі alter ego автора, почувається зрадником і героєм водночас. У постромантичну епоху риторика вочевидь змінюється, радикальність оцінок послаблюється, а певні акценти зміщуються; вже в модернізмі перших десятиліть ХХ століття увага до мотиву роздвоєності й зради найчастіше пов’язана з проблематикою національно-культурної ідентичності. У Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Куліша герої не можуть вибрати між, цитатно кажучи, «я-чекістом» і «я-людиною», між служінням переможцям (чи принаймні лояльністю або співпрацею з ними) — і вірністю собі самим, своїм колишнім ідеалам. Будь-яка спроба пристосування здебільшого призводить до деструкції особистості, яка нерідко спричинює самогубство. Якраз у цьому конфлікті «зайвих» людей 1920-х років із неприйнятною для них радянською реальністю коріняться причини й пояснення численних «філософських самогубств» у нашій тогочасній літературі. Зі зміною політичного режиму двійництво стає хворобою з тяжчим перебігом, аніж раніше. Звинувачення у зрадництві пред’являли в пореволюційні роки неймовірно легко. Ці колізії двійництва, розщеплення особистості, відступництва й пристосування або уникання й самомаргіналізації чи не найглибше й найвідвертіше вже в похмурі 1930-ті розкрив Микола Бажан у поемах «Розмова сердець», «Смерть Гамлета» та «Сліпці».
Ще одним феноменом, який не можна оминути, стає нині неймовірний розквіт травелогів (здається, карантинне закриття кордонів спонукало завзятих мандрівників ностальгійно описувати всі свої екзотичні враження). Відкриття світів, яке почалося ще в 1990-х (згадати хоча б «Лексикон інтимних міст» Юрія Андруховича), триває. Ось і серед помітніших цьогорічних книжок «Усе, що ви знаєте про Ірландію, — правда, але…» Максима Беспалова, «80 літрів подорожей. Історія жіночого автостопу» Юлії Ліньової, «10 країн, куди треба їхати після карантину» Романа Маленкова. У дзеркалі іншої культури по-новому бачаться якісь аспекти своєї. Скажімо, ірландська й українська боротьба за незалежність і збереження культурної тожсамості в чомусь дуже схожі. Мова й історія, звичаї й традиції, втрата яких означає зникнення нації, цієї «уявленої спільноти», з мапи світу… Ірландці переймаються цими проблемами як найактуальнішими. І їхній досвід таки корисний для нас.
Назагал утвердження в літературі есеїстичного жанру демонструє її настанову на інтелектуальну рефлексію. Ми дорослішаємо, а відтак дедалі більше потребуємо розмислу й самопізнання, а також розуміння процесів, що відбуваються, усього розмаїття впливів, спонук, взірців. Самопізнання культури, осягнення тяглості традиції, моментів плідних криз і модернізацій — обнадійливі ознаки подолання колоніальних травм, зрештою, свідчення того, що українська література все очевидніше стає письменством «не для дітей».