Баштові годинники
Якщо поглянути на піддашшя багатьох старих львівських будинків, можна побачити характерні круглі отвори, які свідчать, що свого часу там містилися годинники. Наявні в галицьких містах хронометри – лише маленька частинка того, що було колись. На щастя, найцінніші зразки годинникарської майстерності збереглися до наших днів. Найвідомішим серед них, безумовно, є годинник Львівської ратуші – 2012-го в нього своєрідний ювілей – 160 років. Попри такий поважний вік, він досі працює на механічному приводі: годинникар щодня піднімається на вежу, щоб завести його механізм. А не так давно він отримав живе доповнення – щодня о 12-й годині трубач із вікон ратуші виконує мелодію міста.
Неподалік останньої на вежі Бернардинського костелу ще один баштовий дзиґар, що, за легендою, має право відбивати години на кілька секунд раніше, ніж на Львівській ратуші, – такою є нагорода бернардинам за те, що його ченці першими повідомили про напад на місто Лева. Так це чи ні, невідомо, адже годинник часто ламається. Ще один старовинний механізм встановлено на дзвіниці церкви Святого Духа на вулиці Коперника. Сам храм не зберігся – його було знищено під час нацистського авіанальоту в червні 1941 року. Піднімаючись на вежу, можна оглянути добре відреставрований механізм. Сам же годинник працює за рахунок електронного приводу, який старанно захований від туристів. Як і львівський квітковий годинник, який встановлено на початку вулиці Личаківської і який з’явився на цьому місці в 50-ті роки минулого століття, однак до наших часів оригінальний механізм не зберігся.
Старовинний механічний привід донедавна був і в годинника Самбірської ратуші. На жаль, він не витримав морозів зими 2011–2012 років і зупинився. Кілька разів зупинявся і механізм на міській ратуші в Яворові. Утім, зараз він цілком справний і навіть виконує опівдні гімн містечка.
Хранителі старих хронометрів
Є у Львові ще одне місце, де можна побачити, якщо бути точним, одразу 101 старовинний годинник, – Музей етнографії та художнього промислу. Загалом їх близько 400, і це найбільша в Україні колекція. Як пояснив завідувач відділу експозицій музею Андрій Колонтай, деякі експонати вони не наважуються виставляти на огляд з міркувань безпеки – надто дорого ті коштують. У середньовіччі кімнатні годинники були по кишені хіба що членам королівської сім’ї. Коли Марко Поло привозив із Китаю перші партії порцеляни, вона була на вагу золота. Годинники тоді цінувалися дорожче, при тому що їхня маса сягала 60–70 кг, пояснює фахівець. У середньовічних палацах одночасно користувалися сонячними та механічними хронометрами. Перші буди еталоном, однак у похмуру погоду чи вночі доводилося послуговуватися механічними, які тоді не вирізнялися особливою точністю. Щоб керувати цим господарством, у маєтку тримали математика чи астронома, який і стежив за часом.
Читайте також: Час і байдужість руйнують палац Олександра Фредро
У музеї хронометри оцінюють не так за механічними властивостями, як за мистецькими, адже над кожним із них працювали відразу кілька майстрів, поміж яких були і столяри, і ювеліри. Особливою гордістю зібрання є годинник, виготовлений за часів Людовіка ХІV у меблевій майстерні придворного художника Андре Шарля Буля. У нього такий яскравий стиль, що серед мистецтвознавців його виділяють як окремий – меблі в стилі Буль. На годиннику, інкрустованому черепашачими панцирами, зображені атрибути королівської влади: профіль самого короля-сонця і три лілії. На корпусі міститься скульптура Афіни Паллади, колись у її руці був меч.
У середньовіччі не шкодували коштовних матеріалів під час виготовлення хронометрів. Тривалий час годинникове скло робили з гірського кришталю. Законодавцем тодішніх мод у цій справі була Франція – 60–65% зібрання музею становлять експонати саме з цієї країни. Щодо українських майстрів, то в колекції є лише кілька годинників, виготовлених у Львові та Тернополі. Час пунктуальних швейцарців настав пізніше. У музеї можна побачити кишеньковий годинник фірми Докса. Працює вона і досі, її вироби навіть зберегли свій дизайн, звісно, виготовляють їх в обмеженій кількості. А вже в ХІХ столітті запанував улюблений Наполеоновий ампір, який позначився і на годинниках. «Ампір і сецесія і досі є найзатребуванішими мистецькими стилями, зокрема в антикварних магазинах», – розповідає Андрій Колонтай.
Як твори мистецтва кімнатні хронометри розвивалися до кінця XIX – початку XX століття, коли на зміну поштучному і вартісному ремеслу прийшла конвеєрна продукція. Тоді й з’явилися знамениті лубочні годинники із зозульками – дешеві, доступні, однак сумнівної мистецької вартості. Паралельно з ними почали занепадати і баштові дзиґарі – потреба в них відпала, адже тепер кожен робітник міг користуватися наручним годинником.
Хобі годинникарство
Олексій Бурнаєв не є фаховим годинникарем – він кандидат фізико-математичних наук, викладач Національного аграрного університету в Дублянах, що неподалік Львова. Годинники, причому не будь-які, а саме баштові, – його хобі. В Україні занадто мало дзиґарів, щоб вони перетворювалися на постійний спосіб заробітку. Як сам жартує, «всіх своїх клієнтів, а це міські голови та парохи церков, в обличчя знаю». Захопився згаданою справою випадково. 10 років тому Олексія попросили відремонтувати годинник, що на фасаді університету. Він іде досі, однак отримав електронний привід. А далі: «Це як мафія, можна зайти, але неможливо вийти».
Зараз на рахунку Бурнаєва півсотні годинників – від Закарпаття до Полтавщини. Знання доводилося здобувати самотужки, був на стажуванні у Франції. «Я добре знаю французьку мову, тому орієнтувався на франкомовні країни. Щоправда, розпочати співпрацю з їхніми фірмами дуже складно – вони зверхньо дивляться на годинникаря зі Східної Європи. Можливо, вбачають у мені конкурента. У них там гостра змагальність між фірмами, які обслуговують баштові годинники». Утім, одну спільність між двома країнами він таки відшукав – і в Україні, і у Франції на горищах страшенний безлад. Ще йому запам’ятався годинник у Страсбурзі – одне з його коліщат, виготовлене в середньовіччі, робить один оборот за… 56 тис. років, вимірюючи оберт якихось космічних півсфер.
Із баштовими дзиґарями часто переплітаються людські долі. Підтвердженням цього є історія, пов’язана з годинником Золочівського костелу. Під час війни його парох переховував пораненого червоноармійця. Опісля той став великим начальником, однак про свого рятівника не забув: коли в області масово закривали римо-католицькі костели, у Золочеві служба не припинялася ні на день. Священик правив ще 40 років і щодня піднімався на дзвіницю, аби завести годинниковий механізм. Врешті по смерті старого пароха настоятелем став новий, однак той мав проблеми зі здоров’ям – через хворобу серця не міг щодня підніматися на дзвіницю, тож якось попросив зробити це монахиню. Та, вочевидь, не зовсім правильно зрозуміла інструкції священика, перекрутила корбу, в результаті гиря обірвала трос і годинник зупинився. Згодом Олексій Бурнаєв установив там автоматику, тож нині поруч зі старим механізмом захований сучасний, який, власне, і рухає хронометр.
До речі, годинникар помітив, що міські голови, які погоджувалися відремонтувати годинник, зазвичай вигравали наступні вибори або ж діставали підвищення на посаді. Утім, справа, напевно, не в дзиґарі. Просто люди бачать, що такий голова дбає про місто, кожній дрібниці приділяє увагу, зокрема й хронометру. Врешті, несправний годинник на ратуші стає якимось нехорошим символом для міста, де начебто зупинився час і нічого доброго не відбувається.