Радісні повідомлення: «На двобій Україна–Швеція прийшли 64 тисячі». А у Львівській та Харківській фан-зонах зібралось аж 70 тисяч.
Уявіть, щоб така кількість людей прийшла під владні палаци, аби перешкодити політикам прийняти антиукраїнський мовний закон.
Уявіть, щоб така кількість людей опротестувала практику політичних репресій з боку влади, – тієї влади, яка подарувала суспільству Євро-2012, а відібрала – європейську перспективу.
Тим часом, поки українці тріумфували з приводу забитого м’яча, на «Українській Правді» з’явився ролик, де міністр освіти називає державну мову України «ненужным языком». Уявіть, аби така кількість людей, яка заповнила собою фан-зони українських міст, на хвилі переможного піднесення взяла б і витрусила цього кремлівського троля з його крісла. Тоді це була б навіть нація.
Але які претензії можна мати до молоді, до людей, чия національна гордість тільки й може, що тривати ті кілька секунд, за які м’яч влітає у шведські ворота? Як-не-як, перемогли самих вікінгів, наших прародичів, бо хто ж, як не вони, за норманською теорією, правив Руссю? Ігор-Інґвар та Ольга-Хельґа.
А мені зринає в пам’яті атмосфера Московської Олімпіади-80. Тоді 50 країн бойкотували Олімпіаду через ввід радянських військ до Афганістану в 1979-му. Ми щойно закінчили університет і нас, вчорашніх студентів зі знанням мов, було заблоковано в Москві: ми вимушено стали перекладачами. Для мене це було тим більшою драмою, бо якраз саме в ті дні у моєї мами було друге голодування на знак протесту проти брутального – десятками – вилучення віршів з«Неповторності». Тобто режим відповідав своїй суті: видиме свято і невидимі драми.
Але в СРСР і в Москві жоден інтелектуал із середовища некон’юнктурної опозиції не підтримував здобутків і перемог цього дійства. А дійств було багато: і «Мішка», який з дурнуватою усмішкою піднімався на кульках у московське небо, і Олімпійський спортивний комплекс, і другий термінал Шерємєтьєвського аеропорту, і готель «Космос»… Режим намагався наповнити стадіони, напомпувати адреналіном біомасу, яка, переконавшись у надійності Системи, здатної побудувати арени для видовищ без хліба, ентузіастично аплодувала розпаденим у пень вождям, одягнутим, як ганчір’яні ляльки, на руку КҐБ.
Така ж потьомкінська Олімпіада, як потьомкінське Євро-2012 в Україні – з проваленим асфальтом, літаками, що не вилітають або не прилітають, потягами, що не виїжджають або не приїжджають, наметами в калюжі під виглядом кемпінгу, – грандіозна афера, яка загрожує Україні дефолтом і банкрутством.Новітня руйнація Андріївського узвозу і давня руйнація українських доріг – всіх, які не ведуть до Межигір’я. Потроєні кошти на стадіони й готелі, де завтра житимуть павуки заміть туристів. І розпачливі заклики в мережі до «братів і сестер» відгукнутись на пошуки донорів для онкохворих дітей. Та хто почує ці зойки крізь шум будови вертолітних майданчиків?
До слова, італійський прем’єр Маріо Монті відмовився провести в Італії Олімпіаду-2020 (!): адже в цей кризовий момент, коли італійцям і так доводиться йти на жертви, сказав він, ми не можемо відбирати гроші з бюджету на спортивні розваги.
Але знову ж таки – які претензії до людей, які у фан-зоні одного Києва за три дні випили цистерну пива і з’їли два кілометри сосисок? Адже з усім народом святкують оптимістично налаштовані інтелектуали. Це у 1980-му цій категорії було б соромно, бо ж підтримка Московської Олімпіади ставала пропагандою СРСР. А сьогодні ні, сьогодні «література і письменники пішли назустріч Євро-2012», сказав один літератор. Зрештою, наша «літературна збірна України» вже давненько почала ганятися за м’ячем: якраз під час Львівського книжкового форуму-2011 письменницька збірна з читацькою грали у футбол – невдовзі після арешту Тимошенко.
А ще ж надрукована не одна антологія, присвячена чемпіонату: «Тотальний футбол», «Письменники про футбол», «Горілка для воротаря» – курсують вони тепер і в Німеччині, і в Польщі, і в Україні. Німці, правда, диваки: то Євро-2012 бойкотують, то «горілку» «водкою» переклали («WodkafürdenTorwart»), то назвали рецензію назвою одного з оповідань: «Ein Schweinchennamens Futbola», тобто «Свиня на ймення Футбола». Могли б і іншу назву взяти: «Футбол + Свиня + Собака». Словом, футболу в нашій літературі і в нашому житті стає дедалі більше. Свиней теж. Тільки демократії стає чомусь дедалі менше. Але нічого, як написав один і справді видатний вчений: є футбол, то все у нас гаразд, більш того, от візьмемо і «зарядимо кричалку “Україно, вперед”». Помічна справа. Щоправда, ця «кричалка» підозріло збігається з «кричалкою» пані Королевської. То чом би не поскандувати хором «кричалку» вже зразу з пані Інною Б.: «Люблю! Поздравляю! Слава Украине!»
Кольоровою латкою Євро-2012 влада намагається залатати зяючу чорну діру неототалітарної перспективи. А весь шабаш навколо спортивних подій нагадує не веселе молоде свято, а бенкет під час чуми, як назвала Євро-2012 українська громада Варшави.
Чітко сказав Олександр Бригинець про громадянський обов’язок бойкотувати такий чемпіонат: бо перед нами «батько нації, яка воліла б бути сиротою», бо це не люди бойкотують Євро-2012, а влада бойкотує народ, і тому опонувати владі треба «і в будні, і в свята».
А вічно молоді письменники-футболісти шукають нову національну ідею. Еврика! «Футбол – це наша соборність», – сказав один з них. Інший упередмові до «Тотального футболу» висловив надію, що «чемпіонат буде чудовою нагодою для єднання й порозуміння». Цікаво, кого з ким? Мабуть, пивців пива з їдцями сосисок.
Бо ж у день славної перемоги українських футболістів над шведськими у Севастополі стартувала акція «Мы хотим говорить на родном языке!» Ав Рівному – «Ні– Малоросії! Зробимо країну Україною!»
«Єднання й порозуміння» країни, яка ще не стала Україною, можливе хіба що на стадіонах. А після закінчення Євро-2012 країна піде в наступ сама на себе. І переможного фіналу не передбачається. Бо тут, на відміну від футбольного поля, перемогу може отримати лише третій гравець. Tertius gaudens, казали римляни. Третій, що радіє.