Американський політичний філософ Френсіс Фукуяма не потребує особливого представлення на пострадянських теренах. Учень Дерріда й Гантінґтона, наприкінці 1980-х років він займався питаннями палестинського врегулювання та Східної Європи в Держдепартаменті США. Славу йому принесла стаття «Кінець історії?» (1989), котра переросла у знамениту книжку «Кінець історії та остання людина» (1992). У своєму інтелектуальному бестселері автор заявив, що падіння СРСР відкриває шлях до торжества ліберальної демократії як устрою, прийнятного для всіх без винятку країн на планеті. До Києва старший науковий співробітник Стенфордського університету прибув уже вдруге. 10 вересня він прочитав у Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка лекцію про засади державотворення в сучасному світі. Наступного дня пан Фукуяма погодився дати ексклюзивне інтерв’ю для Тижня.
У. Т.: Пане професор, не можу не почати з очевидного: чому не сталося прогнозованого вами «кінця історії»?
– (Сміється.) Я чекав на таке запитання. Дозвольте пояснити: під «кінцем історії» я мав на увазі завершення марксистського експерименту. В 1989 році криза комуністичної ідеології була явною, і я очікував, що вона завершиться переходом до чогось на кшталт західної ліберальної демократії та ринкової економіки. Я і досі певен, що альтернативи цьому немає. Однак становлення демократії – складний і тривалий процес, адже він потребує появи відповідних інституцій, що ускладнено багатьма чинниками.
У. Т.: Але чи здатні інституції самі собою трансформувати суспільство? У пострадянських країнах або, скажімо, в Африці бачимо й парламенти, й суди, й формально незалежну пресу, але всі вони нагадують західні хіба що зовні, тоді як політичні реалії, в котрих функціонують, є кардинально іншими.
– На мою думку, все-таки є чимало прикладів, коли поява демократичних інституцій покращує політичне середовище. Навіть у деяких країнах Африки вони зміцнюються, і це, до речі, забезпечує економічне зростання. Демократичні підходи досить міцно вкорінилися за останні 30 років також у Латинській Америці.
На жаль, в іншому напрямку розвивається ситуація в деяких країнах Східної Європи, де демократичні інституції, на мою думку, нині послаблюються. І ми бачимо наслідки цього. Скажімо, в Росії держава досить деспотична, та водночас її не назвеш сильною. Їй не під силу забезпечувати населення базовими послугами (медичною допомогою), підтримувати й розвивати інфраструктуру тощо. На мою думку, в цих сферах вона слабша, ніж за радянських часів.
У. Т.: Чому так відбувається? В пострадянських країнах популярною є думка, що вся річ в особливому менталітеті тутешніх народів…
– Не думаю, що річ у ментальності. Коли радянські структури розпалися, виник інституційний та моральний вакуум. Відтак і в Росії, і в Україні до влади стали приходити люди, що сприймали державу винятково як інструмент власного збагачення. Після краху комуністичної ідеології далася взнаки й відсутність традиції служіння держави суспільству. Усе це необхідно вибудовувати.
У. Т.: Але що має стати фундаментом для будівництва?
– Тут необхідними є багато речей. Погляньте на Америку ХІХ століття. Тоді державний апарат США був украй корумпований, а урядування – досить непрофесійне. Але поступово до управління державою залучались ширші кола середнього класу, і це покращило ситуацію. На мою думку, в тій чи тій країні з часом природно виникають соціальні групи, зацікавлені в покращенні управління, і вони стають рушієм позитивних змін.
У. Т.: Деякі аналітики стверджують, що демократія, точніше загальне виборче право, насправді є проблемою. Мовляв, у посттоталітарних країнах виборчі перегони тільки сприяє корупції та непрофесіоналізмові у владі. А як протилежний приклад наводять ті самі США ХІХ століття, де коло електорату було обмежене майновим та іншими цензами й він ставився до справи відповідальніше…
– Ні-ні, якраз у США тоді поширеною практикою був підкуп виборців: як непрямий (наприклад, надання роботи), так і прямий, коли за голоси просто платили. Тож важко стверджувати, що той електорат був відповідальний… Саме звідти й виростала корупція, про котру я згадував. Однак загалом, думаю, проблема не в демократії чи виборчому праві. Звісно, є приклади Венесуели або ж Таїланду, де політичну еліту в її прагненні якнайбільше сподобатися виборцям роз’їдає популізм. Але, наприклад, про Росію чи Україну я сказав би, що тут не народ корумпує владу, а влада – народ. Мені не здається, що у вас масово схвалюється голосування за популістів. Однак тутешні еліти є такими, якими вони є…
У. Т.: У наш час багато говорять, що ліберальна демократія переживає всеохопну кризу навіть на самому Заході. Вам помітні ознаки цього явища?
– Гадаю, це перебільшення. Авжеж, ми бачимо певний занепад політики в США та інших західних демократіях. Це відбувається тому, що поява численних потужних груп впливу та поляризація їхніх інтересів ускладнюють процес ухвалення рішень. Але я не назвав би цього всеохопною кризою. Гадаю, в 1970-х справи мали набагато гірший вигляд: масові протести, бунти, падіння економіки… Та навіть це не завдало ліберальним демократіям смертельного удару.
Водночас ті ж таки США нині перебувають у складній ситуації, і це треба визнати. Країна вкрай поляризована, а тому влада не може прийняти найпотрібніших рішень. Маю на увазі, скажімо, нездатність Конгресу ухвалити трирічний бюджет. Це критично важливо в умовах дефіциту, але уряд виявляється безсилим.
У. Т.: У своїх працях ви наголошуєте на існуванні трьох китів сучасної політичної системи: сильна держава, що забезпечує дотримання законів; інституції, котрі утримують її в правових рамках; підзвітність влади. Де в цій конструкції місце довірі, якій ви теж приділяєте велику увагу?
– Довіра – це головне. Держава має бути сильна, але люди повинні вірити в те, що вона виконує свої функції за загальною згодою, не обмежуючи їхніх прав і свобод. Коли довіри замало, діяльність уряду блокується. Наприклад, у США існує давня традиція недовіри до держави. Тому ніяк не вдається розбудувати загальну національну систему медичної допомоги. Люди просто не покладуть на владу такий обов’язок, як турбота про їхнє здоров’я.
У. Т.: Чому ж американці, котрі не довіряють державі, настільки спокійно сприйняли викриття Едварда Сноудена?
– Пояснення, можливо, у тому, що люди досі налякані терактами 11 вересня. Вони можуть, як я вже сказав, не довіряти державі своє лікування, але коли йдеться про захист життя, то вважають, що уряд має право вживати всіх необхідних заходів для гарантування їхньої безпеки. Водночас не забуваймо, що громадській думці властиво змінюватися. Можливо, американці ще виявлять невдоволення.
У. Т.: Як гадаєте, чи втратять США глобальне лідерство через відмову від ролі «світового поліцейського»?
– Сьогодні головна проблема американської зовнішньої політики в тому, що розпочаті Адміністрацією Джорджа Буша-молодшого воєнні дії на Близькому Сході були задорогими й не увінчались очікуваним успіхом. Це викликало реакцію американського суспільства, яке стало активно виступати проти нових мілітарних кампаній за кордоном. У цьому контексті думаю, що як Девід Кемерон, так і Барак Обама припустилися грубої помилки із сирійською кризою. Їм годилося б уникнути втручання в цей хаос на нинішній стадії. Варто було проявити більше кмітливості ще тоді, коли криза лише назрівала.
У певному сенсі все це справді може бачитися слабкістю. Але я не думаю, що речі матимуть такий самий вигляд у довгостроковій перспективі. Усе змінюється. Після в’єтнамської війни США категорично не бажали воювати будь-де, і, здавалося, їхній вплив у світі меншає. Але за президента Рейґана все повернулось.
У. Т.: До речі, про Сирію. Чи не здається вам, що перемога тамтешніх повстанців, у чиїх лавах воює чимало ісламських фундаменталістів, невигідна США?
– Абсолютно згоден.
У. Т.: Що ж робити американському урядові?
– Це справді дуже складна ситуація. Мені здається, Захід мав би масштабніше забезпечувати сирійську опозицію зброєю ще на самісінькому початку протистояння. В такому разі Асада, можливо, скинули б до того, як ця опозиція набула свого нинішнього радикалізму. На жаль, ми цього не зробили. А тепер на жодній стороні немає «хороших хлопців».
У. Т.: Поширення релігійного радикалізму – лише один із проявів бурхливих процесів, що відбуваються зараз в ісламському світі. Яким може виявитися майбутнє мусульманських країн?
– Знову-таки, на це запитання важко відповісти. Я сказав би, що можна провести певні паралелі між нинішнім ісламським світом і європейськими державами кінця ХІХ – початку ХХ століття. Модернізація, урбанізація та радикальні соціальні зміни викликають кризу ідентичності в суспільствах, що були доти досить консервативними й бідними. Люди не розуміють, хто вони і що вони. У Європі це покликало до життя фашизм – та й комунізм певною мірою теж. Фашизм і комунізм були способами об’єднати й мобілізувати людей, і водночас перепонами на шляху становлення демократії.
На Близькому Сході, гадаю, чинником об’єднання та мобілізації є релігія. Віра в багатьох відношеннях відіграє там ту саму роль, що й націоналізм у Європі ХІХ століття. У цьому плані я назвав би головною проблемою регіону шиїтсько-сунітський конфлікт, котрий зараз поширюється. Він здатен розколоти нації та країни ісламського світу, що може обернутися далекосяжними наслідками не лише для регіону. Тут знову можна згадати Європу, але не ХІХ, а XVII століття – часів війни між католиками та протестантами.
У. Т.: Якщо єдина політична система для всієї планети таки можлива, то це неодмінно ліберальна демократія?
– Я сказав би так: можливо усе. Але якщо спитати, чи всі країни світу стануть ліберальними демократіями, то не виключена й негативна відповідь. Та не це головне. Гадаю, справді важливе питання – чи існує така політична система, котра має перевагу над усіма рештою. Отож, гадаю, основне – це наявність певного ідеалу політичної системи. У цьому плані я не бачу альтернативи ліберальній демократії.
Колись за таку альтернативу намагався видати себе комунізм. Ця версія не виправдалась. Сьогодні дехто бачить у схожій ролі китайську модель – тоталітарний капіталізм. Але я вважаю, що це нонсенс. Як на мене, то Піднебесна – настільки особливий випадок, що її устрою не зімітує жодна інша країна. До того ж китайська модель приваблива лише під одним кутом зору – економічного зростання. Але водночас у КНР жахлива ситуація з екологією, правом власності, зрештою, захистом людської гідності.
У. Т.: Ви погодилися б із твердженнями деяких оглядачів, що Китай сьогодні схожий, наприклад, на Велику Британію часів Індустріальної революції? Погана ситуація із правами людини, але швидке економічне зростання, котре в перспективі може підштовхнути й до зрушень у бік демократії…
– Ні, все-таки вони різні. Британія ніколи не була тоталітарною, там існували давні ліберальні традиції й пошана до того ж таки права власності. Мабуть, жоден її монарх не був таким тиранічним, як китайський уряд. Адже він завжди стикався з тими чи тими обмеженнями своєї влади. Власне, саме тому я і не вірю в успішність китайської моделі: люди схильні прагнути до більших свободи й законності, аби процвітати.
У. Т.: Хіба не можна процвітати в тоталітарній системі, якщо та забезпечує людям зростання доходів?
– Китайський стрибок, коли ВВП країни зростав на 10% за рік, уже в минулому, і на найближчі років 20 нічого такого не передбачено. Водночас, коли громадяни стають заможнішими, вони починають не лише потребувати матеріальних благ, а й вимагати нормального довкілля, тих-таки людських прав тощо. Усе це означає, що Китай має знайти нову модель розвитку.
У. Т.: Під час фінансової кризи 2008 року видавалося, що ліві рухи та партії нарешті здобули шанс відродитися на Заході. Але «лівого підйому» так і не сталося. Чим це пояснити?
– Насправді ситуація варіюється, залежно від того, про які країни говорити. Скажімо, багато представників робітничого класу США, які постраждали через породжену Волл-стрит фінансову кризу, все одно голосують за республіканців: бо їм не подобаються пропозиції демократів дозволити аборти й шлюби між геями або обмежити володіння зброєю. Тобто річ тут у культурній традиції.
А в Європі проблема, очевидно, інша: ліві просто не мали чого запропонувати. Не мали жодного плану виходу із кризи. Все, чого вони прагнули, – це підтримувати «державу загального благоденства», well-fair state, збудовану в другій половині ХХ століття. Однак, скажімо, французький президент Франсуа Олланд, обраний як соціаліст, зіткнувся з бюджетною кризою і не зміг утілити в життя своє бачення соціальної держави. Адже на це потрібні гроші – а саме їх під час кризи й немає. Крім того, хоча економічна нерівність є очевидною, ніхто сьогодні не вірить, що ситуацію можна покращити, просто відібравши кошти в багатих і роздавши бідним. Усі розуміють, що для виживання в нинішньому світі потрібно відігравати відповідну роль на ринках, а для цього – акумулювати капітал. Тобто мають бути капіталісти.
У. Т.: Чи залишаються, на вашу думку, партії необхідним елементом сучасної політики?
– Гадаю, вони сьогодні переживають погані часи в багатьох країнах світу. І це не на краще. Їхня функція в демократичній політичній системі – вигравати вибори і здобувати владу. Ніхто інший не може й не повинен цього робити. Попри переконання декотрих діячів, цим не мусять займатись ані структури громадянського суспільства, ані профспілки, ані транснаціональні корпорації. Тому в країні, де партії слабкі й не мають достатньої легітимності в очах суспільства, бракує одного з основоположних демократичних механізмів. Це проблема.
У. Т.: Як гадаєте, якими методами відносно слабка Україна може відповісти на тиск із боку Росії, котра намагається зупинити її інтеграцію з ЄС?
– Я переконаний, що Україні потрібно якомога швидше зближуватися з Європою. Це допоможе і в зовнішній політиці, і в розбудові демократичних інституцій вашої держави. Зі свого боку, гадаю, для врівноваження російського впливу всю можливу підтримку Києву мали б надати Євросоюз і США.
У. Т.: Москва теж прагне зближення з ЄС, принаймні економічного, і в деяких царинах вона досягнула навіть більшого прогресу, ніж Київ. Чи вірите ви у «єдину Європу від Лісабона до Владивостока»?
– На мою думку, сьогодні методи росіян настільки грубі, що відлякають кого завгодно. Згадайте, як за канцлерства Шредера з РФ зближувалася Німеччина; тепер, схоже, німці вже не бачать переваг для себе в таких відносинах.
Біографічна нота: Йосігіро Френсіс Фукуяма народився 1952 року в Чикаго, США. Американець у третьому поколінні. Його дід виїхав до Сполучених Штатів, рятуючись від російсько-японської війни 1905 року. Батько захистив докторську дисертацію із соціології релігії, мама була донькою першого президента Університету Осаки. Френсіс Фукуяма вивчав літературознавство в Єльському університеті й Парижі, але пізніше зупинився на політології. Здобув докторський ступінь (1981) за дисертацію про загрозу радянської агресії на Близькому Сході. У 1980–1990-х роках періодично працював в урядових аналітичних центрах та Держдепартаменті США. У 2000-х відійшов від неоконсерваторів, котрих підтримував упродовж усієї кар’єри. За його власним зізнанням, на президентських виборах 2004 та 2008 років голосував за кандидатів від Демократичної партії. Основні праці: «Кінець історії та остання людина» (1992), «Довіра: суспільні цінності та шлях до процвітання» (1995), «Великий розрив: природа людини та становлення суспільного ладу» (1999), «Державотворення: урядування та світовий лад у ХХІ столітті» (2004), «Америка на розпутті: демократія, влада та спадок неоконсерваторів» (2006).