Газпром – це не єдиний агент чи інструмент російського енергетичного неоімперіалізму. Є ще, приміром, Росатом, є ще рублева зона. Країна, яка опиняється всередині трикутника «Газпром – Росатом – рубль як резервна валюта», втрачає реальний простір для будь-якого маневру. Тобто сама собою максимальна залежність від російського газу – це не межа. Буває і гірше. І хоч би скільки потім така держава проголошувала свої євроінтеграційні прагнення, здійснити їх на практиці їй може не вистачити ресурсу. Ален Ґіймоль, французький журналіст-міжнародник, автор книжки «Газпром: нова імперія» для аудиторії в своїй країні, має власне бачення пострадянських реалій. До України він приїхав для участі в спільному проекті Французького інституту в Києві та Книгарні «Є» «Європейський досвід: Франція».
Читайте також: Карти, гроші, дві труби: газові переговори РФ з Україною елемент російської геополітичної гри
У. Т.: Упродовж останніх чотирьох-п’яти років були опубліковані різні журналістські розслідування діяльності Газпрому й на Заході, й у самій РФ. Ця тема має багато аспектів: кому російський монополіст і за яким принципом роздає замовлення; як він працює з іноземними партнерами, яку роль відіграє в зовнішній політиці Кремля. На чому фокусувалися ви у своїй книжці про нього?
– Я почав працювати над нею 2006-го. І на той момент у Франції майже ніхто не знав, що таке Газпром. Коли люди готують їжу чи приймають душ, вони не переймаються тим, звідки береться енергія. Як журналіст я спеціалізуюся на Східній Європі та Росії, тому мені було відомо, наскільки важливу роль відіграв Газпром під час російських президентських виборів. Отож ми з Аллою Лазаревою вирішили провести розслідування. Розповідаючи про російського газового монополіста, ми водночас висвітлили й історію приходу до влади Путіна. Описали історію Газпрому від його створення до 2006-го. У 1989–1992 роках його раду директорів очолював Віктор Чєрномирдін, який згодом став прем’єром. У 2000–2001-му, 2002–2008-му цю посаду обіймав Дмітрій Мєдвєдєв. Ці два періоди між собою докорінно різняться. Спочатку, за Чєрномирдіна, Газпром був «державою в державі», що вела власну політику. Потім російським президентом став Путін. Він повністю підкорив собі Газпром і використав його як інструмент зміцнення авторитарної системи в РФ.
У. Т.: У Східній Європі Францію стереотипно, на рівні масової свідомості, сприймають як русофільську країну. Ви кажете, донедавна ваші співвітчизники не знали, що таке Газпром. Чи є тут кореляція: менше знань і розуміння – більше симпатії? Сучасна Росія – це країна Газпрому, а не Достоєвського.
– Французи дуже добре знають, яким є режим Путіна. Наша преса чимало пише про порушення прав людини на російських парламентських виборах, про те, що їх було сфальсифіковано. Може, навіть більше, ніж українські медіа. Неправильно плутати наше культурне зацікавлення РФ та політичні реалії. Ми не ототожнюємо Путіна й Росії. Правда також, що французькі компанії, часом це дуже цинічно, ведуть бізнес із росіянами.
У. Т.: Колись виступаючи в Україні, ви звернули увагу на те, що російський Росатом відіграє в путінській зовнішньополітичній стратегії ту саму роль, що й Газпром. Про це часто забувають, але чи справді можна прирівнювати Росатом до Газпрому за його значенням для імперських амбіцій РФ?
– Ядерна енергетика теж важлива. Однак якщо поглянемо на те, який відсоток електроструму в Європі виробляється за рахунок ядерної енергетики, а який – газу, то відразу видно, що блакитне паливо має більше значення. Після аварії на АЕС Фукусіма-1 багато країн засумнівалися в мирному атомі. Бельгія, Італія, Швейцарія зупиняють розвиток ядерної енергетики. Тож саме газ залишатиметься головним джерелом енергії на наступні 50 років. На глобальному рівні ринок ядерних технологій малий за розміром. Кількість компаній, які на ньому змагаються, вельми обмежена. Є корейські, американські, російські гравці. Німецький концерн Siemens нещодавано вийшов із гри. Утім, росіянам буде важко утвердитися на цьому ринку, бо, приміром, у корейців уже вельми сильні позиції. Вони пропонуватимуть недорогі ядерні технології.
У. Т.: Отож Росатом є «другим Газпромом» тільки для пострадянських країн?
– Саме так, це можливо лише для таких колишніх радянських республік, як Україна. Вони здавна використовують російські розробки. За межами цього простору Росатом постачає свої технології до Ірану, намагається закріпитися на азійських ринках. Але я не бачу перспектив для успішної експансії цього підприємства на світовому рівні.
У. Т.: Українці часто виявляють комплекс лузерів багато в чому включно з енергетикою. Але об’єктивно ми не спромоглися гарантувати своєї енергетичної безпеки. Яких помилок, на вашу думку, припустився Київ у цьому напрямку?
– Найбільша з них – це великі перевитрати енергії, які дозволяє собі сьогодні Україна. У виробництві та в побуті можна досягати тих самих результатів значно меншим коштом. Для порівняння: Франція, яка має зіставну з вашою країною територію й навіть більше населення, витрачає вдвічі менше газу за рік.
На мою думку, щоб посилити свою енергетичну безпеку, Україні потрібно напрацювати відповідну концепцію. Натомість у вас енергетика розвивається не стільки з метою забезпечити політичну та економічну незалежність держави, скільки в інтересах тих чи тих олігархічних груп.
Україна має великі запаси урану, але не освоює їх належним чином і натомість купує ядерне паливо у Росії. Це парадокс, але не єдиний. Наприклад, у Франції ми виробляємо біопаливо з буряків. Коли я про це дізнався, відразу подумав про вашу країну. Ви могли б не тільки забезпечити себе буряковим паливом, але й експортувати його. Зрозуміло, що на запуск виробництва біопалива потрібно витратити багато грошей. Але вони повернуться, якщо Україна нарешті винайде свою власну енергетичну політику.
Читайте також: Капітальний програш: перехід на рублеві розрахунки за газ може спровокувати валютні ризики
У. Т.: Який імідж України домінує у французькій пресі?
– Мої колеги багато пишуть про суд над Тимошенко. Це історія номер один про Україну. Під час Помаранчевої революції у Франції був справді дуже великий інтерес до вашої країни. Французи й решта європейців раптом відкрили для себе, що є такі собі українці й що вони хочуть приєднатися до їхньої спільноти. Це було щось нове для нас. Однак лише за рік із невеликим по тому, як Партія регіонів перемогла на парламентських виборах (2006-го), Віктора Януковича запросили очолити уряд. Західна аудиторія тоді нічого не зрозуміла. Навіщо українці вийшли на вулиці? Щоб потім повернути цього пана до влади? Сьогодні європейці хочуть розібратися з тим, наскільки свідомо Україна воліє наблизитися до Європи. Відповісти на це запитання можуть тільки самі українці.
У. Т.: Ваша остання книжка розповідає про єврейські громади в країнах Центральної Європи, зокрема в Україні. Чому ви як журналіст узялися за цю тему?
– Ця книжка була написана на основі моїх матеріалів, підготовлених для газети La Croix. Я йшов слідами юдейської культури та мови їдиш, вивчав цвинтарі, синагоги, будинки. В Україні побував у Дрогобичі, Чернівцях, Умані, Києві. У комуністичні часи було заборонено обговорювати ці теми. Я намагався збагнути, як люди за останні 20 років порозумілися з власною історією. Іноді у вас робляться чудові ініціативи з метою вшанувати минуле. Але загалом держава ще не виробила консенсусу, колективного сприймання своєї історії. Йдеться про Голодомор або Голокост, про УПА або про УНР. У деяких місцях, де відбувалися дуже важливі події, немає жодних пам’ятних знаків. Приміром, два роки тому я був у лісі під Львовом, де гітлерівці стратили близько півмільйона людей. Це другий Бабин Яр. І немає жодної пам’ятної дошки. Аналогічна ситуація з численними повстаннями українських селян у другій половині 1920-х років. Загалом ваші управлінці, з якими мені доводилося спілкуватися на складні історичні теми, ніколи не виявляли якоїсь ворожості чи упередженості стосовно вшанування пам’яті винищених людей. Навпаки. Але вони відразу ж заходилися перелічувати інші свої пріоритети.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Ален Ґіймоль
Журналіст відділу міжнародної економіки щоденної французької газети La Croix, спеціалізується на країнах Центральної, Східної Європи та Росії. У 1994–1996 роках працював постійним кореспондентом в Україні. Є автором біографічної книжки про Бернара Кушнера (2001), видань «Навіть сніг був помаранчевим» (2005), «Газпром: нова імперія» (у співавторстві з Аллою Лазаревою, 2007) та «Шукаючи землю Їдиш, країна без кордонів» (2010). Пише детективи під псевдонімом Рено Ребарді.
Читайте також: Енергетична (не)безпека України