Наскільки музей здатен бути джерелом об’єктивної інформації, особливо коли йдеться про війни, революції, повстання? Де для фахівців у цьому контексті межа історії та ідеології?
— Спершу даймо відповідь на запитання, чому люди довіряють музеям. Наука завжди тяжіла до конкретного — фактів, і саме їх хочуть бачити в експозиціях відвідувачі. Здається, коли маєш справу з об’єктами, вони не збрешуть. Але це неправда. Річ у тім, що так звана наукова об’єктивність насамперед є інтерсуб’єктивною, базується на довірі науковців між собою, спільних засадах.
Історія теж має прямий стосунок до інтерсуб’єктивності. Нині вистачає фактів і доступ до них не надто важкий. Тобто можна створити такий наратив, таку історію, з якими багато хто погодиться. Але найцікавіше — чому люди з ними таки не погоджуються. Уявіть собі ситуацію: двоє зустрілись у центрі Києва й ведуть діалог. Один каже, що ваше місто — столиця незалежної України. Другий
починає дивуватися, мовляв, як це так, яка там незалежна Україна, і взагалі йдеться про братні народи та спільну історію в лоні, скажімо, СРСР. Я змальовую умовну ситуацію, щоб проілюструвати зіткнення протилежних думок. Річ у тім, що більшість музеїв не експонують речей, які хоч трошки злять глядачів, стосуються цілого спектра так званих незручних питань і тем. Доволі часто вони експонують предмети, які мало кого хвилюють і тим паче мало чию душу бентежать до глибини. Так, щось експонують, але як це «щось» зробити
цікавим для глядача й відвідувача музею?
Читайте також: Володимир В’ятрович: «Інститут національної пам’яті має бути певним продюсером наукових досліджень»
Колись я запитав Семена Глузмана, у якого чимало табірних і тюремних років за плечима, про те, що він думав про свободу, доки його не ув’язнили. Виявляється, його це на той момент не обходило, бо це був нормальний, природний стан. Для тих, хто народився й виріс уже після падіння комунізму, свобода є нормою. Як історик і музейник, я запитую в таких людей, що вона для них означає. І відповіді залежать від того, про кого йдеться: жінок, чоловіків, християн, мусульман тощо. Умовності так чи так залишаються.
Іще можна запитати, чим свобода була для різних особистостей у минувшині. Завдання музею великою мірою в тому, щоб зробити її цікавою для сучасників. Кожне покоління пише власну історію, і в усі часи доводиться обирати з минулого те, що актуальне сьогодні. Нам необхідно поділяти історію, бо це наш спільний банк спогадів. Коли спілкуюся з музейними кураторами, доволі часто буває так, що мені показують кілька якихось предметів і наполегливо радять звернути на них увагу. Цікавлюся, чому саме на них, — стверджують, що «така річ одна-однісінька у світі» абощо. Звучить непереконливо. Здається, для музейників досі найважливіше збирати експонати докупи в якусь колекцію, щó є своєрідною професійною хворобою.
Хтось колекціонує марки, хтось — книжки, але чи справді ці люди так уже опікуються зібраним? Ні, їх захоплює процес нагромадження. Як фаховий музейник, запитую себе: що моя нація, певні групи в ній можуть здобути завдяки колекціям, котрі існують у музеях Нідерландів? Чи допомагають вони співвітчизникам прожити їхнє життя? Музей — це колективна пам’ять нації, групи людей. Так, наше завдання збирати, захищати музейні фонди, але потрібно ще й думати, що із ними робити далі.
Експозиції національних музеїв у світі спрямовані передусім на громадян конкретної країни. Що реально зробити такого, щоб історія чи сюжети, які вони транслюють, стали цікавими й актуальними для іноземців?
— Свого часу Амстердамський історичний музей, щоб привабити до себе туристів, вирішив показати історію столиці за 40 хв. Там з’явилась окрема експозиція, присвячена суто Амстердаму, яка розповідає про його історію: розвиток свободи, торгівлі, емансипації впродовж віків. Тепер на неї приходять поглянути навіть місцеві жителі. Їх захоплює показане, і вони стверджують, що жити в їхньому місті круто.
Я радив би українцям подумати, щó вони хочуть вкласти у власну історію. Що ви можете продемонструвати людям, які нічого про вас не знають, скажімо, за 40 хв? Так, багато хто скаже: «У нас триває війна, і на цьому треба зосередити головну увагу». Однак музей не може бути частиною збройного конфлікту, це не є його засаднича функція. Недоцільно прокручувати дірку в стіні молотком, бо це не підходящий для такої мети інструмент. Музей — засіб інформування, комунікації, прийняття. Коли почнете осмислювати, чим є ваша історія, виявиться, що існують переконливі аргументи не лише для вас як членів однієї нації, а й для інших, що Крим, скажімо, — частина України, хоча не всі так вважають. Це шлях, ідучи яким музей може стати учасником пошуку вирішення проблеми, а не самою проблемою. Так, національний музей транслює погляд конкретної нації, але тут іще питання, з ким вона ділить спільний простір. Скажімо, у Нідерландах мешкають як етнічні голландці, так і марокканці, і позиції цих етносів не завжди збігаються. Але я визнаю той факт, що окрім моєї власної історії є історії інших людей і вони не менш варті бути розказаними й почутими.
Читайте також: В Україні запустили сайт, який розвінчує радянські міфи про Другу світову війну
Напевне, українцям дуже важко думати про війну, бо вона ще точиться. Ви маєте підтримувати тих, хто воює, адже це ваші рідні й друзі. Говорити тут і зараз про якусь нейтральність, про потребу зрозуміти ворога, причини, які ним рухають, відверто некоректно. Але музей повинен виробити свою думку про те, коли можна буде звернутися до дещо відстороненого дискурсу, своєрідного погляду «над ситуацією». Якщо нині для цього не час, то музейникам варто поміркувати, а що ж вони здатні зробити зараз. Може, слід подумати про експозиції, присвячені солдатам, які воюють на Донбасі. Наприклад, я побачив виставку російської зброї, захопленої на Сході України — цікаво. Це демонстрація того, що щось важливе відбувається й на це треба реагувати.
Інше питання, скільки відвідувачів за рік має приймати музей і взагалі для кого ця установа: для більшості чи для культурної еліти? Тут усе як із кулінарією. Для кола обраних є висока кухня. Для пересічної особи — мережа закладів швидкого харчування. Та не лише вона. Відвідувачів музею не можна ігнорувати, хоча не слід ставати і їхніми рабами. Смачні, інформативні, освітні «страви» — ось на що музей може запросити аудиторію. Якщо те, чим частують, приготоване добре, туди повернуться ще не раз.
Коли говоримо про події, котрі досі тривають, як-от російсько-українська війна, або ж усе ще актуальні, як Революція гідності, то чи має значення, коли і як збирати експонати для майбутніх експозицій? Чи є якісь критерії, що й коли можна демонструвати, а що — ні?
— Якщо ви зараз не почнете збирати матеріальні та нематеріальні артефакти, які стосуються подій Революції гідності й війни з Росією, то вони незворотно зникнуть. Важливим є все: від шевронів до емоцій учасників подій. Музейникам у такому випадку важливо дружити з військовими. У Домі історії ФРН у Бонні є музейні куратори, котрі дивляться, що найістотнішого має статися в їхній країні цього року, і збирають речі та інформацію про найновішу історію на місці. Із дистанції сьогодення це може видатися дивацтвом, але в перспективі 20–30 років зібрані тут і зараз речі допоможуть розповісти про певну подію, яка, не виключено, стане в історії важливою. Біля військового музею, де я працюю, є невеликий армійський меморіал, до якого голландці в певні дати покладають квіти. Одного разу я побачив, як хлопчаки-емігранти з якоїсь країни Сходу буцали ті букети, ніби футбольного м’яча. Через 20 років ця історія стане ілюстрацією того, як Європа наших часів зіткнулася з проблемою біженців. Ми, голландці, маємо навчити людей, котрі приїхали до нас і живуть поруч, нашої історії, бо вона і їхня.
Коли збираєте предмети для майбутньої експозиції нині, ваші мізки спрямовані в майбутнє, бо ви намагаєтеся зрозуміти, які з нинішніх подій будуть значущими через 25 років. Чом би вам не зробити в музеї стенди, присвячені сім’ям, розірваним війною? Скільки таких історій є в Україні сьогодні? Якщо хочете показати ці сюжети через кілька десятиліть, донести переживання й емоції, то збирайте їх уже зараз. Розбиті сім’ї — біда не суто Донбасу, а й Києва, інших міст і сіл України. Саме це робить згадану історію зрозумілою, бо вона має конкретні серця й обличчя. І це те, до чого слід мати змогу доторкнутись у прямому сенсі слова. Часто в музеях інформацію дістають лише через зоровий контакт, у жодному разі не чіпаючи руками експоната. Отут на допомогу й приходять емоції. Якщо когось емоційно якась історія заторкнула, то така особа захоче дізнатися більше. Іще дехто з відвідувачів включає свою раціональність, а комусь потрібен доторк, аби зрозуміти, про що йдеться. Уявіть собі, що ви в музеї військової техніки. Хочеться діткнутися до танка або ж літака-винищувача, чи не так? У Національному військовому музеї Нідерландів ми зробили так, що гості можуть випробувати, наскільки важкі гвинтівка, меч або ж котрийсь із елементів військового обладунку, відчути, наскільки зручним є бойовий ніж морської піхоти США тощо. Усе це дає досвід, певне розуміння того, що відчувають люди зі зброєю в руках.
Читайте також: В Україні зареєстрували Музей Майдану
Якщо українські музеї хочуть бути позитивними гравцями, котрі змінюватимуть культурний контекст своєї держави, це не значить, що потрібно брехати. Музей повинен допомогти тим, хто до нього приходить, попри те що всі вони різні, розширити горизонт їхнього знання й розуміння.
Військовий музей — виставка не лише бойової техніки, а й людського досвіду. Як у його експозиції можна розповідати про індивідуальні історії тих, хто брав участь у війнах, зачіпати проблему особистої травми? У який спосіб передавати цю інформацію аудиторії?
— Як музейник я не цураюся показувати травми. Хочу донести ось яку ідею: коли хтось повертається з війни, де був солдатом, то для нього дуже багато значить, як його сприймають у суспільстві. Залежно від того, переміг він чи програв. Після Другої світової війни було відносно небагато тих, хто мав посттравматичні розлади, проте їх вистачало після В’єтнамської. Чому так? Передусім тому, що солдати останньої повернулися назад як переможені, як ті, кого вдома не надто хотіли бачити. Це посилило їхній стрес. ПТСР — проблема не лише конкретної особи, а й суспільства, яке приймає чи не приймає бійців, що повертаються. Нині для України важливо, як вона поставиться до своїх солдатів. Хочете, щоб їхній психологічний стан був позитивним — визнайте їх, дайте відчути вашу вдячність за те, щó вони зробили, наголосіть, що вони воювали за вас і для вас. Ваші солдати хочуть поваги. Але це не означає, ніби ви ніколи не згадуватимете, що під час війни і з вашого, і з протилежного боку траплялися злочини.
У будь-якій революції чи війні є щонайменше дві сторони протистояння. Як у музейній експозиції, аби вона була хоч трохи об’єктивною, розповісти про нинішнього супротивника?
— Не уникаймо складних питань, коли йдеться про справжніх музейних спеціалістів. Зовсім інша річ — як вони виконують свою роботу. Всі експозиції сформовані по-різному. Звісно, час — це дуже важливий критерій у нашому випадку. Нині в Європі ми намагаємося зрозуміти, виступити нам проти Путіна чи таки здавати позиції. Це дискусія. Але те саме, що в політиці, відбувається і в музеях. Можна створити стенди про війну в Афганістані самостійно, а можна, як мої британські колеги, закликати солдатів, які там воювали, і попросити їх скласти експозицію, щоб показати відвідувачам їхню історію. Можна до цього процесу залучити ширшу громадськість і задіяти як почесного куратора когось із політиків. Наступного року — заангажувати когось із поп-зірок, а через кілька років — запросити долучитися до роботи над експозицією тих, хто є вашими опонентами. Єдине «але»: це не станеться в перший рік, бо подекуди на такий процес потрібні десятиліття. Не варто починати з позиції ворога, слід визначитися із власною, розбудовувати її та потроху розширювати коло причетних до вашої історії. Експозиція в музеї — це не моноліт. Без відвідувачів, які відчувають, рефлектують, досліджують і вчаться, музею не буде, хіба що склад якихось предметів.
Наскільки доречна сьогодні ідея поєднання в одне ціле військового музею та меморіалу полеглим? Чи є аргументи проти?
— Люди мають дуже чітко розуміти, щó перед ними. Меморіал — своєрідна свята земля. Меморіалізація не передбачає фіксування об’єктивної історії. У музею зовсім інша функція. Схрестити їх — це все одно, що запросити клоуна на похорон. Не надто розумно.
Якщо мова про створення музею Революції гідності, то важливо таке: українці бодай щось роблять для вшанування не лише особистостей, полеглих на зламі 2013–2014 років, а і їхніх ідей. Це історія не лише про загибель конкретних персон, а й про те, чого вони хотіли. Вони думали про інше майбутнє, свободу. Чом би не вшанувати їхніх ідей? Це складне й важливе питання — що нам робити з ідеями. Проблема музею в тому, що всю ситуацію можна звести до куцої форми, мовляв, «сотня людей віддала свої життя, бо відстоювала якісь ідеали». Але які саме? Музей, радше музейний центр, котрий у вас може з’явитися, має розповідати про те, що Небесна сотня загинула за свободу, за ідею відповідального громадянства. Бо на Майдан вийшли ті, хто почувався громадянином незалежної держави і вважав, що крім прав у нього є обов’язки. Зокрема, відстоювати свою свободу, боротися проти гніту, за вільний вибір шляху країни. Має бути меморіал особистостям, які добровільно поклали свої життя за ідею відповідальної свободи, місце, куди приходили б їхні рідні пом’янути їх. Але так чи так навіть меморіал ставитиме перед відвідувачами запитання: за що загинула Небесна сотня? Для когось це ідея свободи, для когось — відповідального громадянства, вільної нації, гідності. Колись усе, що відбувається нині, відійде в минуле. Але назавжди має залишитися відчуття, що ці люди загинули, відстоюючи ідеї гідності та свободи, і що це непересічна подія в історії.
————————————————————-
Франклін ван дер Польс — нідерландський історик і музейник. У 1985–1991 роках працював в університетах Утрехта, Гронінгена й Амстердама. Від 1990-го до 2000-го — директор Фонду національного тижня науки і технологій. У 2002–2014-му — керівник відділу громадської презентації військового музею в Делфті. Із 2005-го по 2014-й — член програмної групи Національного військового музею Нідерландів у Сустерберзі. Від 2014 року й донині — його радник з питань розвитку та стратегії.